Гетьман Лівобережної України 1668—І672 рр.

Рік народження невідомий. Походив із селян. Активний учасник визвольної війни 1648—1654 рр. У чині гене­рального осавула підписував Зборівську угоду 1649 р. В 1665— 1668 рр. — чернігівський полковник. У 1668 р. П. Дорошенком призначений наказним Сіверським гетьманом. У кінці того са­мого року в Новгороді-Сіверському старшинська рада обрала його гетьманом Лівобережної України. В березні 1669 р. уповноважені царського уряду провели в Глухові раду, яка підтвердила обрання Д. Многогрішного гетьманом і йому були вручені гетьманські клейноди. Тоді ж він уклав з царським урядом Глухівські статті, в яких (переважно на основі статей Б. Хмельницького) визначалося політичне й правове становище Лівобережної України у складі Російської держави: в Україні зменшувалась кількість російських воєвод, їхні функції стосува­лися військових справ. Це певною мірою обмежувало центра­лізаторську політику царизму в Україні. Проте статті водночас скорочували і права України: згідно з ними московські воєводи, крім Києва, мали бути ще у Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі; гетьман не мав підтримувати зв'язки з іноземними державами.

Д. Многогрішний переніс гетьманську столицю з Гадяча до Батурина, створив особливий полк з козаків, який називався «компанійським». «Компанійці» мали виконувати поліційні функ­ції. Слідом за гетьманом такі підрозділи сформували собі майже всі полковники. Д. Многогрішний допоміг царським воєводам у боротьбі зі С. Разіним, пославши проти нього військовий загін.

Складні стосунки були у Д. Многогрішного з П. Дорошенком. Многогрішний протидіяв намаганням П. Дорошенка об'єднати під своєю гетьманською владою всю Україну, проте сам вико­ристовував цю саму можливість для тиску на царський уряд, домагаючись виконання ним усіх статей, угод щодо автономії України. П. Дорошенко, вважаючи Д. Многогрішного зрадни­ком, за сприяння турецького султана виклопотав у Константи­нопольського патріарха соборну анафему на нього. На прохання Д. Многогрішного до Константинополя було надіслано грамо­ту царя Олексія Михайловича з проханням скасувати проклят­тя. Патріарх задовольнив прохання, а гетьман після того почав будувати церкви.

Був людиною твердої вдачі. Маючи право суду над старшиною, зловживав ним, а часом скидав старшину з посад без суду та ставив на її місця своїх родичів і приятелів (брата Василя він призначив чернігівським полковником). Невдоволена Д. Много­грішним старшина постійно слала на нього доноси до Москви, в Малоросійський приказ, який відав справами України. «Акти­вістами» цієї справи були генеральні судді І. Самойлович та І. Домонтович, генеральний обозний П. Забіла, полковник Т. Думитрашко-Райч, які в ніч на 13 березня 1672 р. разом із москов­ськими стрільцями, які охороняли гетьмана, схопили його, заку­вали в кайдани й відправили до Москви. Ініціатори арешту звинуватили його у зв'язках з П. Дорошенком і турецьким сул­таном. Разом із Д. Многогрішним було заарештовано його бра­та Василя і двох синів, генерального осавула П. Грибовича, пол­ковника М. Гвинтівку. Звинувачень прибічники Многогрішно­го не визнали, проте були засуджені до смертної кари. 28 трав­ня 1672 р., коли їхні голови вже лежали на пласі, з'явився го­нець, який проголосив царське помилування.

Д. Многогрішного з сім'єю заслали до Тобольська, звідки він мав бути відісланий до пішої козачої служби. Проте через втечу П. Грибовича його звеліли тримати закутим у в'язниці. Звільнений 1688 р., він певний час перебував на військовій службі у Забайкаллі, а 1696 р. постригся в ченці. Після 1701 р. відомостей про нього немає.