Дмитро І Лев Ревуцькі

Батьки
Father: 
Микола Гаврилович
Mother: 
Олександра Дмитрівна Каневська

Уже перше порівняння головних параметрів діяльності цих двох ви­датних діячів української культури дозволяє говорити про унікальне яви­ще — феномен братів Ревуцьких (у документах НКВС постійно званих українськими буржуазними націоналістами"), що багато в чому визначи­ло розвиток вітчизняного мистецтва, зокрема музичного, у XX ст.

Брати Ревуцькі походили зі старовинної козацької шляхти. Про най­давнішого відомого їхнього предка — легендарного козака Петра Ревуху співається в народній пісні. За материнською лінією вони належали, зно­ву ж таки, до козацького шляхетського роду Стороженків, а отже, були на­щадками двох гетьманів водночас: Богдана Хмельницького — по дочці Марії Богданівні, одруженій із Іваном Стороженком, та Павла Полуботка (його правнука Феодо­сія була прабабою братів Ревуцьких). Народились вони у славетному селі Іржавці на Чернігівщині: Дмитро — 5 квітня 1881-го, Лев — 20 лютого 1889 року. Хрещені були перед оспіваною Тарасом Шевченком Іржавецькою чудотворною іконою Матері Божої, заступниці козацької, яку запорож­ці возили з собою в Задунайську Січ, а потім таємними стежками доправили в Іржавець — до родового маєтку Марії Хмельницької. Відтоді хо­ча б хтось один із кожного покоління Ревуцьких Дмитро Ревуцький ставав священиком іржавецької Свято-Троїцької Полтава, 1904 р. церкви. Священиком був і дід — Гаврило Романо­вич Ревуцький. Батько — Микола Гаврилович — "потомствений іменитий громадянин" — добре грав на скрипці, непогано співав (хоча й не так, як його старший брат Олександр, артист Петербур­зької італійської опери). Мати — Олександра Дмитрівна Каневська, дочка предводителя прилуцького дворянства, була прекрасною піаністкою. Для неї існували два кумири: її рідний дядько — український письменник, на­родознавець (і водночас "найкращий Шерлок Холмс" Російської імперії) — та Лев Толстой, із яким вона листувалася, розмірковуючи на теми мо­ралі та народної освіти. Діти в сім'ї росли свідомими родинних традицій та найвищих моральних цінностей, притаманних шляхетній людині.

Першою наукою братів Ревуцьких була музика, а першою вчителькою — мати. Тож не дивно, що, вступивши по закінченні Прилуцької гімназії до Київського університету, Дмитро Ревуцький почав учащати на співанки студентського хору. Там на нього звернув увагу сам Микола Віталійович Лисенко (з яким, до речі, Ревуцькі були далека рідня по Стороженках). Невдовзі Дмитро Ревуцький не просто стає учнем Лисенка, помічником старости хору, а опиняється в найтіснішому колі його прихильників і со­ратників. Згодом він переконав батьків перевести молодшого брата Левка з Прилуцької гімназії до Києва, щоб той мав можливість навчатися пара­лельно в Миколи Віталійовича в музично-драматичній школі.

Щасливо уникнувши долі студентів-учасників бунту 1900 року, біль­шість яких було виключено з університету й віддано в солдати, Дмитро в 1906 році закінчує історико-філологічний факультет. Але через свої від­верті патріотичні українські настрої знайти роботу в Києві не може. До­велось їхати на викладацьку роботу в Ревель (нині Таллінн). Лише через три роки завдяки сприянню свого старшого колеги — авторитетного київ­ського освітянина В.Науменка — Дмитро Ревуцький одержує посаду вчи­теля словесності в Києві, у класичній гімназії. Тут серед його учнів будуть три майбутні академіки — Максим Рильський, Михайло Алексєєв та Кос­тянтин Паустовський. Максим Рильський, із яким Дмитро Мико-лайович зустрічався і в Лисенковому домі, залишив теплі спогади про свого улюбленого учителя і щирого друга: "До Дмитра Миколайовича в гості непереможно вабила мене атмос­фера справжнього, хорошого мистецтва — слова, пісні, музики, — якою напоєна була завжди його домівка. Ентузіаст, глибокий знавець і цікавий інтерпретатор пісні, Дмитро Миколайович виконував нам на вечірках у себе і українські та російські пісні, думи, билини, і зразки західноєвро­пейської вокальної творчості, твори Чайковського, Глінки, Мусоргського, Даргомижського, Бетховена, Шуберта, Лисенка. А до рояля іноді після довгих умовлянь брата і гостей сідав скромний, світлоокий студент Лев­ко Ревуцький. Він акомпанував братові й співакам-гостям, акомпанував прекрасно, але в очах його щось ніби говорило, що поза виконуваною му­зикою він чує музику глибоко в собі".

З перших днів Української Народної Республіки Дмитро Ревуцький береться за омріяну роботу — розбудову національної музичної культури. Ми бачимо його серед перших професорів Музично-драматичного інсти­туту ім. М.ВЛисенка, у який було реорганізовано Лисенкову Школу. Ра­зом із Климентом Квіткою (чоловіком Лесі Українки) Дмитро Ревуцький стає засновником Етнографічного кабінету ВУАН (на базі якого пізніше буде створено академічний Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології). У роки безперервної зміни влади на Україні він готує і ви­дає фундаментальну працю "Українські думи та пісні історичні" (1919), адресовану новій українській школі. Нотний матеріал до книги підготував Левко Ревуцький — це перше спільне видання братів. Згодом будуть ви­дані два випуски "Козацьких пісень" і "Галицькі пісні" в обробці Левка з коментарями Дмитра Ревуцького. Наступна фольклористична праця Дмитра Миколайовича (1926—1929) — три випуски по 125 українських народних пісень із академічними ко­ментарями. Назву цього видання — "Золоті ключі" — запропонував Мак­сим Рильський, зачарований народною піснею "Ой, глибокий колодязю, золотії ключі" (згадаймо, що мелодія цієї ж пісні стала лейтмотивом Пер­шої фортепіанної рапсодії Миколи Лисенка). Вилучені у ЗОх—40-х роках із бібліотек, "Золоті ключі" були перевидані (хоча й зі значними скоро­ченнями) під редакцією М.Гордійчука у 1964 році.

Блискучий інтерпретатор прозових і поетичних творів, він створює перший український театральний підручник "Живе слово. Теорія вираз­ного читання" (1920). Робить у 20-ті роки Дмитро Ревуцький іще одну принципову подвижницьку справу: переклад світової оперної та вокаль­ної класики українською мовою. Дещо перекладає сам, як-то знамените ахматовське: "Господи, тугу мою поневоль, — Вчора помер сіроокий ко­роль:". Соратниками Д.Ревуцького у цій справі стають провідні українські митці Розстріляного Відродження — Л.Старицька-Черняхівська, М.Зеров, П.Филипович, Борис Тен (М.Хомичевський) та М.Рильський. За п'яти­річку планувалося здійснити український переклад 15 тисяч вокальних творів з усього світу. Антиукраїнські репресії 30-х років припинили здій­снення цього грандіозного проекту: у 1932 р. Дмитра Миколайовича, зви­нуваченого в буржуазному націоналізмі та "петлюрівщині", було звільне­но з Муздраміну, а невдовзі репресовано було й сам інститут. Особливе місце у творчості Дмитра Ревуцького посідали шевченкознавчі студії. З дитинства, як і всі в родині Ревуцьких, закоханий у творчість Тараса Шевченка, він пише низку видатних наукових статей про Кобзаря та ґрунтовну працю "Шевченко і народна пісня" (1939).

Музикознавчі дослідження Д.М.Ревуцького сягали різних епох і тем, щоразу подаючи нові факти й відкриття. Та все ж найвизначнішою і най­улюбленішою галуззю наукової діяльності Дмитра Ревуцького стало ли- сенкознавство. Починаючи з 1927 року, він поетапно у ґрунтовних стат­тях висвітлює напрямки діяльності Лисенка, аналізує окремі твори, ретельно працює над коментарями до "автобіографій" Миколи Віталійо­вича, повертаючи з небуття постаті його видатних учителів і соратників, яких викреслювали з української історії, навішуючи нищівні ярлики й фабрикуючи судові процеси.

У 30-х роках брати Ревуцькі розпочинають багатотомне повне видан­ня творів Миколи Лисенка, в якому, крім вступних тематичних статей до кожного тому, докладно прокоментовано кожну народну пісню чи автор­ський твір. Було передбачено зібрати згодом усі статті в єдиній моногра­фії. Та працювати ставало все тяжче.

Лев Миколайович Ревуцький усі роки працює поруч із братом. Екст­раверт Дмитро й інтроверт Левко напрочуд вдало доповнюють один од­ного, дедалі більше зливаючись у єдину потужну творчу одиницю. Твор­чий шлях Левка Миколайовича відрізнявся хіба що тим, що композиторська праця вимагала більшої зосередженості, певного усамітнення. А бурхлива епоха була до того надто вже невідповідна.

По закінченні консерваторії, не знаходячи роботи в Києві, Левко Ревуцький виїжджає до Іржавця, де хоч якось можна було прогодуватись біля землі. Якийсь час він навіть працює реєстратором у прилуцькій заліз­ничній амбулаторії!

Коли у червні 1918 року перед командиром більшовицького загону постав "виловлений класовий ворог" — "офіцер царської армії, ще й по­міщик" Левко Ревуцький, від розстрілу його врятував Дмитро Миколайо­вич, переконавши червоноармійців, що брат — музикант, і що це він "на­писав про Бондарівну пісню", яку тут-таки й довелося проспівати, акомпануючи собі на розбитому піаніно.

З часом Лев Миколайович повертається до занять музикою, дає при­ватні уроки, бере участь у створенні філії Товариства ім. МЛеонтовича, симфонічного оркестру в Прилуках, концертує як піаніст. Із великими перервами, та все ж дедалі інтенсивніше, пише нові симфонічні й камер­ні твори: працює над Першою симфонією, фортепіанними прелюдіями, хорами та романсами на тексти українських композиторів. Саме у 20-ті роки був написаний один із найкращих творів Л.Ревуцького — поема для хору, солістів і симфонічного оркестру на текст Т.Шевченка "Хустина".

Переломним стає для митця 1924 рік, коли його запрошують в Му­зично-драматичний інститут ім.М.Лисенка викладати музично-теоретич­ні дисципліни. У 1927 році композитор закінчує Другу симфонію, перше виконання якої в Києві улітку 1928 року стало етапним для українського симфонізму. Однак його творчий запал чимдалі дужче пригнічують обс­тавини життя радянського суспільства. У 30-ті роки Левко Миколайович працює "над творами конкретного призначення": пише дещо для дитячого хору, музику до вистав і кіно­фільмів, пісні для капели кобзарів, жіночого хорового ансамблю, самоді­яльних хорів. Меншу частину тогочасного доробку становлять інструмен­тальні твори. У 1934-му Л.Ревуцький написав "Концерт фа-мажор" для фортепіано з оркестром — масштабний, своєрідний за змістом твір. Пер­вісна партитура цього, першого в українській музиці, фортепіанного кон­церту загинула в роки Другої світової війни.

На жаль, справжні творчі досягнення не врівноважували поточної ро­боти "на замовлення", яку доводилось виконувати всупереч власним упо­добанням та мистецьким критеріям. Син Дмитра Миколайовича - видат­ний український театрознавець Валер'ян Дмитрович Ревуцький розповів про те, як радилися з його батьком у 1935 році вже визнані й шановані Максим Рильський та Лев Ревуцький, отримавши "пропозицію" написа­ти "Пісню про Сталіна": "Батько тоді порадив їм написати її, шоб збе­регти собі життя для передання творчої естафети української культури майбутньому поколінню".

Ще одним оберегом для Ревуцького та Рильського несподівано став Лисенків "Тарас Бульба". їм та Б.Лятошинському було доручено здійсни­ти редакцію найвизначнішої української опери, "наблизивши її до оригі­налу М.Гоголя": Лисенко, мовляв, не зумів написати сцену спалення Та­раса й надто вже багато уваги приділив коханню Андрія і Марильці. Кількарічна подвижницька робота видатних українських митців справді перетворила Лисенкову оперу на одну з вершин світової класики. А водночас зберегла "відвертих націоналістів" від заслання чи фізично­го знищення.

Було ще одне свято для братів Ревуцьких у 30-ті роки — знаменита Республіканська нарада кобзарів навесні 1939-го. Дмитро Миколайович зробив блискучу доповідь із історії кобзарства. Просто під час наради за­писував Лев Миколайович від сліпих музикантів унікальні старовинні піс­ні й думи. Дослідниця творчості й біографій братів Ревуцьких Валентина Кузик розшукала в архівах НАНУ стенограму виступу Дмитра Ревуцько­го, рядки якої зафіксували вигуки із залу — "Слава братам Ревуцьким!"

Та вже у вересні 1939 року Дмитра Миколайовича звільнено з усіх посад. Тяжко захворівши, втративши мову, він майже рік пролежав у ліж­ку. І не встиг звестися на ноги, як до нього у квартиру підселили нагля­дача з "певних інстанцій". Це змусило Дмитра Ревуцького пристати на пропозицію близького друга — видатного художника Василя Кричевського — перебратись навесні 1941 року до його помешкання на вулиці Тол- стого. Кілька кварталів — від Володимирського собору до Університету — несли його у кріслі син Валер'ян та племінник Євген (майбутній профе­сор медицини).

Велика вітчизняна війна застала напівпаралізованого Дмитра Ревуць­кого за письмовим столом — над листами й нотними сторінками з архіву Лисенка. Від евакуації довелось відмовитися: про можливу окупацію Києва мови не було до останнього дня, та й рушати в дорогу тяжкохво­рій літній людині було вкрай небезпечно. Вкотре вже між братами Ренуцькими пролягла лінія фронту. Та зустрітися тепер їм вже не судилося.

1 січня 1942 року Київ прокинувся під сумний спів дзвонів Андріїв­ської церкви. Тут відспівували жорстоко вбитих Дмитра та Марію Ревуць­ких. Прийомний син Василя Кричевського Вадим Павловський 29 груд­ня знайшов Дмитра Миколайовича з пробитою головою над залитим кров'ю рукописом про Лисенка. Молоток, яким немічній людині було завдано 34 удари, зірвався з держалка і, пробивши внутрішнє віконне скло, "спочивав між рамами". Дружина Ревуцького, яка відкрила убивці двері, до кімнати вже не повернулась. На підлозі знайдено було "автог­раф" убивці — червоноармійську будьонівку; на одному з нотних аркушів — записів Миколи Лисенка від Івана Франка — лишився відбиток радян­ського армійського чобота. Більш ніж через півстоліття кандидат мистец­твознавства Валентина Кузик знайде в тогочасних протоколах НКВС "звіт": "У листопаді 1941 р. був знищениий зрадник Батьківщини профе­сор Ревуцький, який перейшов на службу до німців, виступав у фашист­ській пресі з наклепами на Радянський Союз" (так було кваліфіковано дві статті Дмитра Миколайовича в київській газеті "Українське слово" — "Український фольклор" та "Український фольклор і Лисенко"). Воче­видь "кілер" завчасу відзвітував до чергової річниці Жовтня, а саме "за­мовлення" виконав пізніше.

До Льва Миколайовича Ревуцького трагічна звістка дійшла значно пізніше. Він жив у Ташкенті, де, крім іншого, виконував функції одразу всього секретаріату Спілки композиторів України та фактично неісную­чого Музфонду УРСР. На адресу "Ташкент, Первомайська, 20" надходи­ли листи від розкиданих війною по всій державі українських митців. Він писав докладні відповіді з порадами, зв'язував одного з іншим, повідом­ляв про загальний стін справ у Музфонді СРСР тощо. Водночас був тяж­ко поранений на фронті його єдиний син Євген. Біль тамувала робота: Лев Миколайович викладав у Ташкентській консерваторії. Крім того, Лев Миколайович устигав інструментувати твори інших композиторів і писа­ти щось своє, переважно на воєнну тематику. Туга за рідним краєм вили­вається у звертання до українського фольклору. Лев Миколайович пише обробки для голосу з фортепіано дев'яти українських пісень. Нова оброб­ка галицької (стрілецької) пісні, яку любили співати вони з братом, — "Чуєш, брате мій..." стає реквіємом пам'яті Дмитра Ревуцького.

У 1943 році Лев Миколайович Ревуцький одержує звання народного артиста СРСР. До Києва повертається він у травні 1944-го й відразу береться до від­новлення культурного життя: працює в консерваторії, у Спілці компози­торів України (яку очолює в 1944—1948 роках) та членом правління Спіл­ки композиторів СРСР. З 1947-го по 1963-й його обирають депутатом Верховної Ради УРСР чотирьох скликань. Багаторічна депутатська діяль­ність Льва Миколайовича принесла багато користі людям, жодного звер­нення він не проігнорував, завжди намагався допомогти, відповісти.

Окрім творів агітаційного плану, типових для повоєнного періоду, композитор працює над відновленням за чернетками та з пам'яті втраче­них у війну фундаментальних партитур своєї Другої симфонії (1957—1964) та Фортепіанного концерту.

Повертається Л.Ревуцький із друзями й до монументального Лисенкового "Тараса Бульби", здійснюючи остаточну (третю) редакцію, яку тепер знає мало не весь світ. Остаточного вигляду набуває увертюра до опери, яка посідає одне з почесних місць у золотому фонді української симфо­нічної музики ще і як самостійний твір.

Найбільше Льва Миколайовича тішить робота зі студентами, серед яких бачимо майбутню еліту української музики другої половини XX сто­ліття. Багатьом із них у тяжкі повоєнні роки професор Ревуцький ниш­ком "призначав стипендії" із власних заробітків. Бага­то часу віддає Лев Миколайович роботі в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР, виступаючи як опонент і науковий керівник дисертацій. У 1957 році його було обрано дійсним чле­ном Академії наук УРСР.

Значний внесок в українську музичну культуру становить і його редакторська праця над енциклопе­дичними виданнями та академічним 20-томним ви­данням творів М.В.Лисенка.

В останні роки життя нагороди й відзнаки (аж до звання Героя соціалістичної праці) сиплються на Льва Миколайовича так, ніби радянська влада віддає їх йому одному за двох братів. Водночас щирий товариш, директор ІМФЕ АН Максим Рильський замінює на каталогових картках інститутських фондів "Д.М.Ревуцький" на "Л.М.Ревуцький", рятуючи в такий спосіб залишки архіву свого вчителя.

Левкові Миколайовичу не судилося дожити до повернення в україн­ську історію імені його старшого брата. Він помер 30 березня 1977 року. Повернення ж стало можливе тільки після 110-річного ювілею Дмитра Ревуцького. І виявилося, що дивом збережена його творча спадщина ди­вовижно необхідна саме зараз — в епоху нового відродження української культури.