Серед учених початку XX століття, чиє життя було нерозривно пов'язане з Україною, дуже яск­равою особистістю є видатний сходознавець і сла­віст Агатангел Юхимович Кримський. Людина фе­номенальної пам'яті, глибоких знань і тонкої інтуїції. На запитання, якими мовами він володіє, жартував зазвичай, що легше перелічити ті, котри­ми він не володіє. Провідний орієнталіст і славіст Російської ім­перії, А.Кримський стояв біля витоків створення української сходознавчої школи, практично зни­щеної в роки сталінських репресій. Напружену працю вченого, педагога й адміністратора він поєд­нував із літературно-художньою творчістю, ввійшовши в історію україн­ської літератури як оригінальний поет і самобутній прозаїк.

Агатангел Кримський народився 3 січня 1871 року в провінційному містечку Новоград-Волинському в родині переселенців тюркського по­ходження з Криму. Його батько викладав у місцевій гімназії історію і ге­ографію. Незабаром після народження Агатангела родина переїхала до Звенигородки на півдні Київської губернії (нині — Черкаської області), де з юного віку хлопчик перебував в атмосфері української глибинки, яка все життя була для нього рідною. Після закінчення Острозької прогімназії його влаштували до Другої київської гімназії, з якої він перейшов у Колегію Павла Галагана, де пров­чився чотири роки, й у 1889 році закінчив її на відмінно. Цей приватний навчальний заклад, заснований відомим українським меценатом Г.Галаганом (у пам'ять про померлого в юні роки сина), представляв гімназію- пансіон із прекрасною бібліотекою, природничо-науковим музеєм і навіть власною лікарнею.

На відміну від державних гімназій, у колегії викладалися й україноз­навчі дисципліни. В різні роки в її стінах працювало багато неординар­них особистостей: видатний філолог П.Житецький, знаменитий російсь­кий поет, літературний критик і перекладач І.Анненський, майбутні академіки живопису М.Пимоненко й О.Мурашко. Рівень викладання тут був надзвичайно високим, навчання головним чином орієнтувалося на опанування гуманітарних наук і мов. У роки навчання в Колегії Павла Галагана в А. Кримського — багато в чому під впливом П.Житецького — сформувався стійкий професійний ін­терес до української філології, слов'янознавства й мовознавства. Від приро­ди наділений унікальними здібностями до мов, Агатангел з легкістю засвоїв основні древні й нові мови. У цей же час він близько зійшовся з Іваном Франком, який частенько зупинявся в колегії під час приїздів до Києва. На рубежі століть І.Франко був найбільшою і талановитою фігурою в західно­українському культурному житті. Дружба і листування цих людей тривали до самої смерті Івана Яковича. Органічно вписавшись у коло української інтелігенції, А.Кримський уже в молоді роки посів у ньому гідне місце.

В останніх класах колегії А.Кримський цілком захопився мовами й культурами східних, насамперед мусульманських, народів. Але оскільки н Києві в ті роки орієнталістика не розвивалася, він, одержавши атестат про середню освіту, відправився до Москви, у Лазаревський інститут схід­них мов. Одержавши достатню філологічну підготовку в галузі орієнталіс­тки, А.Кримський у 1892 році вступає на історико-філологічний факультет Московського університету, продовжує спеціалізуватися в галузі історії літератури і культури мусульманських народів. Опинившись дале­ко від України, він сильно тужив за батьківщиною. Тоді ж починає писати вірші українською мовою й невеликі прозаїчні твори, незабаром опуб­ліковані в збірнику "Повісті й ескізи з українського життя" (І895). Після закінчення Московського університету в 1896 році Агатангела направили на стажування до Сирії й Лівану. Оселившись у Бейруті, він безперервно роз'їжджає по містах Близького Сходу, з ентузіазмом вивчає і народавні рукописи в місцевих книгосховищах і вдосконалюється в живій арабській мові, осягаючи тонкощі її численних діалектів. Результати своїх пошукувань він пише різними мовами й публікує в місцевих науко­вих журналах.

У 1901 році молодий учений видає принципово новий для української поезії ліричний збірник віршів "Пальмова гілка", навіяний екзотикою Близького Сходу. Частина віршів із цього збірника в російському перекла­ді відомої київської поетеси Л.Старицької-Черняхівської була надрукована в солідному журналі "Русская жизнь". В перші роки XX століття А.Крим­ський написав повість "Андрій Лаговський", видану у Львові в 1905 році, її роком пізніше — "Бейрутські оповідання", опубліковані в Києві. Повернувшись із Близького Сходу, А.Кримський у 1898 році стає приват-доцентом, а в 1900-му — професором Московського університету. Одночасно він викладає в Лазаревському інституті, де з 1901 року очолює кафедру арабської лінгвістики, будучи професором арабської літератури й історії мусульманського Сходу. Його увага все більше зосереджується на сходознавчих дослідженнях у галузі літератури та її розуміння в загально­му духовному контексті мусульманського світу та доісламського Ірану.У  Москві виходять його "Історія мусульманства" у трьох частинах (1904— 1912), "Аршакіди, Сасаніди і завоювання Ірану арабами" (1905), "Лекції і Корану" (1905), двотомна "Історія Туреччини та її літератури" (1910— 1912), пізніше перевидана в більш повному обсязі, "Історія арабів і араб­ської літератури, світської і духовної" у трьох частинах (1911 — 1913), "Іс­трія Персії, її літератури і дервішської теософії" (1903—1915). Українською мовою у Львові друкуються "Мусульманство і його Оудучність" (1904), а також переклади з "Шахнаме" (1896). У ці ж роки, підтримуючи тісні контакти з національними науковими колами Києва і Львова, А.Кримський публікує серію праць з давньорусь­кого й українського мовознавства: "Критерії для діалектологічної класифі­кації давньоруських рукописів" (1905), "Філологія і погодінська гіпотеза. Чи дає філологія якнайменші пістави підтримувати гіпотезу п. Погодіна і п. Соболевського про галицько-волинське походження малоросів?" (1904), "Давньокиївський говір" (1907). У цих роботах учений з погляду філології обґрунтовує те, що в історичному ракурсі доводив М.Грушевський, — без­перервність і наступність розвитку слов'янського населення України за Середньовіччя і Нового часу. На великому мовному матеріалі Кримсь­кий довів глибоке вкорінення основних особливостей української мови в діалектному середовищі південних земель Київської Русі.

На початку XX століття А.Кримський уже мав високий науковий авто­ритет сходознавця і славіста. Багато праць ученого перекладаються основ­ними європейськими мовами. Його запрошують у редакцію Енциклопе­дичного словника Брокгауза й Єфрона вести рубрики арабістики, іраністики і тюркології. Значною мірою завдяки дослідженням А.Кримсь­кого історію і культуру народів Сходу у вітчизняній і світовій науці почали розглядати як органічну складову всесвітнього соціокультурного процесу. Лютий 1917 року застав Агатангела Юхимовича в Москві, де він обій­мав посаду професора і секретаря професорської ради Лазаревського інс­титуту східних мов (що незабаром став базою для формування Інституту сходознавства АН СРСР і нинішньої Російської академії наук). А.Кримський гаряче вітав демократичні зміни, однак швидко відчув їх непевність і ненадійність. Його все більше тягло до рідного Києва, де було багато друзів і колег, провідних українських учених і громадсько-культурних ді­ячів, які разом із лідерами українських соціалістичних партій увійшли до Центральної Ради, очолюваної М.Грушевським.

Як тільки на початку листопада 1917 року в Москві затихли вуличні бої і влада перейшла до рук більшовиків, Кримський як керівник Лаза­ревського інституту змушений був проявляти максимум дипломатичних здібностей, щоб довести лояльність цієї установи до нової влади. Але, не маючи особливих симпатій до "партії нового типу", він за першої ж нагоди навесні 1918 року виїхав до Києва, на той час звільненого від біль­шовиків німцями, які підтримали Центральну Раду.

У квітні 1918 року влада в Україні переходить до помірковано-консервативного уряду гетьмана Павла Скоропадського. Питаннями освіти, на­уки й культури в гетьманському кабінеті займався відомий історик М.Василенко, з яким А.Кримський був близько знайомий. Користуючись мовною підтримкою гетьмана, вони розгорнули велику роботу з організа­ції в Києві Української академії наук. Очікуваний на посаду її голови М.Грушевський відмовився брати участь у цій акції, зате до роботи вда­юся залучити відомого ученого В.Вернадського. 14 листопада 1918 року була заснована Українська академія наук. Во­лодимир Вернадський був обраний президентом, а Агатангел Кримський - її "незмінним секретарем". Обидва вони стали першими дійсними чле­нами, академіками УАН, згодом — ВУАН, потім — АН УРСР, нині — На­ціональної академії наук України.

За умов громадянської війни і перипетій перших років миру А.Кримському доводилося працювати на тлі безупинної зміни влади і перетасу­вання в більшовицькому керівництві: він піклувався про збереження будівель, виплату мізерних зарплат співробітникам, збільшення бібліотеч­них і музейних фондів. Йому часто доводилося домагатися, щоб більшо­вицькі репресивні органи звільняли арештованих учених. Для збереження і розвитку академії в цих конче важких умовах були потрібні гнучкість і дипломатичність у відносинах із владою, що й давало до кінця 20-х років позитивні результати.

Напружену адміністративну діяльність, яка забирала безліч часу, Агатангел Кримський поєднував із педагогічною і дослідницькою роботою. У 1918—1921 роках він читає курс всесвітньої історії в Київському універ­ситеті. В наступні роки, коли матеріальне становище академічної науки ірохи стабілізувалося і з'явилася можливість публікувати наукові праці, він пише й видає в Києві "Історію Персії і її літератур" (1923), "Персь­кий театр, звідки він узявсь і як розвивавсь" (1925), "Хафіз та його пісні (бл. 1300—1389) в його рідній Персії XIV в. та в Європі" (1924) українсь­кою мовою. У співавторстві з видатним російським мовознавцем і істори­ком давньої писемності О.ПІахматовим друкує "Нарис історії українсь­кого правопису до 1927 р." (1929), публікує численні статті, редагує наукові збірники й журнали.

Спочатку більшовики ставилися до А.Кримського, як і до більшості відомих українських учених його кола, цілком терпимо. Вони були заці­кавлені в тому, щоб продемонструвати українському народові й світовій і ромадськості можливість розвитку національної науки й освіти за нової и іади. Але з кінця 20-х років умови життя і діяльності вчених України стали різко погіршуватися.

Хоча А.Кримський не був репресований у 30-і роки, коли "вирубувався" цвіт української наукової і художньої інтелігенції, проте численні грубі нападки й обвинувачення обрушувалися і на нього. У 1929 році він не одержав від уряду підтвердження своїх повноважень академіка-секретаря Академії наук.

Після кривавого "чищення" ВУАН (у зв'язку зі сфабрикованою спра­вою "Союзу звільнення України" 1929—1930 років, де головним обвину­ваченим виступив близький А.Кримському відомий літературознавець та історик української літератури академік С. Єфремов) пішла її "ідеологіч­на перебудова". У 1931 році Агатангела Юхимовича відсторонили від на­уково-організаційної роботи і зняли з усіх посад. Він опинився майже в цілковитій ізоляції, практично без коштів до існування. Вчений важко переносив арешти і загибель своїх друзів, колег і учнів. Трагізм становища А.Кримського поглиблювався й тому, що в результаті багаторічної копіт­кої роботи він майже втратив зір.

Серед людей, котрі у цей час були поруч із ним, слід назвати Наталю Дмитрівну Полонську-Василенко, вдову загиблого внаслідок багаторічно­го цькування історика і громадського діяча В.Василенка, з яким Кримсь­кий у травні 1918 року разом починав роботу зі створення Української академії наук. Н.Полонська-Василенко матеріально підтримувала літньо­го вченого, а також виконувала величезну роботу з обробки його рукопи­сів. Під час Другої світової війни, опинившись на Заході, вона утвердила­ся як самостійний глибокий історик, автор капітальної двотомної історії України й історії Української академії наук довоєнного періоду, написа­них усупереч ідеологічним установкам і фальсифікаціям офіційної радян­ської історіографії.

Становище Агатангела Кримського трохи поліпшилося напередодні Великої вітчизняної війни, коли більшовицьке керівництво вирішило ви­користати його авторитет для посилення свого впливу на західноукраїн­ську інтелігенцію. Після окупації Західної України радянськими війська­ми восени 1939 року Кримський виїхав у добре йому знайомий Львів, де взяв діяльну участь в організації українських наукових установ. У січні 1941 року в країні урочисто відзначався ювілей ученого, і він був нагород­жений орденом Леніна. З початком війни обставини життя Агатангела Юхимовича різко змі­нилися. У липні 1941 року він потрапив до списку неблагонадійних, був заарештований і без суду і слідства відправлений у табір у Кустанайську область. Перед загрозою фашистської навали співробітники НКВД не знайшли важливішого заняття, аніж відправити на вірну загибель всесвіт­ньо відомого, майже сліпого вченого. У таборі під Кустанаєм 25 січня 1942 року Агатангел Кримський і помер.

А.Кримський, який усе своє життя присвятив широкомасштабній на­уковій та організаційній діяльності, був одним із фундаторів і перших ке­рівників Української академії наук. Багатогранність таланту, феноменаль­ні лінгвістичні здібності (знав понад п'ятдесят мов) і незвичайна працездатність цієї людини просто вражають! У повоєнні десятиліття про нього майже не згадували. У наші дні ситуація змінилася: його ім'ям наз­вано створений у системі НАН України Інститут сходознавства, але вели­чезна наукова спадщина Агатангела Кримського ще чекає на глибоке і ретельне вивчення.