Особа Івана Мазепи й роль, відведена йому в історії, вже три століття поспіль одержує по­лярні, взаємовиключні оцінки. 1860-го року корифей української історіографії М.Костома­ров писав, що образ Мазепи ще чекає на неупереджену історію, що змалювала б його не під впливом погляду, припустимого в першій по­ловині XVIII століття. Затаврована свого часу прокляттям, ця трагічна історична постать вимагає до себе об'єктивного ставлення. Щодо України він чинив по-своєму щиро.

Найчіткіше політична позиція Івана Мазе­пи окреслена в Конституції 1710 року, укладе­ній вірним мазепинцем, однодумцем і продовжувачем його справи в еміг­рації гетьманом Пилипом Орликом. Своєю актуальністю і високим рівнем демократичності цей документ багато в чому випередив ідеї Фран­цузької революції. Уже навіть це має застерегти нас від однобоких оцінок. Особистість і справи цього безсумнівно видатного діяча суперечливі й неоднозначні. Мазепа — людина європейської освіти, політик культури бароко, з при­таманним їй потягом до тонкої, заплутаної інтриги та високим, декора­тивним естетизмом, що відбився не тільки у чудових, споруджених на його власні кошти, храмах, а й в інтимній сфері. Його життя — захоплю­ючий авантюрний роман. Не випадково він став героєм поетичних геніїв Дж.Байрона й О.Пушкіна, В.Гюго і Ю.Словацького, композиторів Ф.Ліста і П.Чайковського, майстрів образотворчого мистецтва О.Верне та І.Рєпіна, мислителів та істориків Вольтера й М.Костомарова.

Іван Мазепа походив із вельможного українського шляхетського роду Мазеп-Калединських, відомого з першої половини XVI століття. Один із його предків у 1544 році одержав у ленне володіння хутір Кам'янець під Білою Церквою (на південь від Києва), який дуже швидко розрісся в се­ло, за яким закріпилася назва Мазепинці. Тут, у родинному маєтку, 20 бе­резня 1639 року з'явився на світ майбутній гетьман. Його батько, православний шляхтич Степан-Адам Мазепа, був люди­ною високоосвіченою. Брав активну участь у Визвольній війні під прово­дом Б.Хмельницького, із яким був досить близький. Але за духом, та й за віком, більше порозуміння він знаходив із соратником і спадкоємцем Богданової булави Іваном Виговським. У 1654 році С.-А.Мазепа став ота­маном білоцерківського козацтва, але промосковських настроїв не поді­ляв. Після обрання І.Виговського гетьманом Степан Мазепа за його до­рученням вирушив до Варшави для переговорів із королем Яном II Казимиром, що закінчилися підписанням Гадяцької угоди. С.-А.Мазепа до кінця свого життя залишався прихильником пропольської орієнтації, що переважала серед козацької старшини Правобережжя після Б.Хмель­ницького. Помер він 1665 року. Мати Івана Мазепи, Марина, високоосвічена жінка з українського шляхетського роду Мокієвських, пережила чоловіка на сорок років. Ов­довівши, вона присвятила своє життя ревному служінню православній церкві, прийнявши чернецтво під ім'ям Марії Магдалини, і з 1686 року до самої смерті в 1707-му була ігуменею жіночого Печерського Вознесенського монастиря, що був розташований навпроти головного входу до Києво-Печерської лаври. Вона брала активну участь у церковному й по­літичному житті України, неодноразово їздила до Москви у період геть­манства сина, залишаючись його вірним другом і порадником. Роки отроцтва Івана Мазепи припали на час Визвольної війни україн­ського народу проти польсько-католицького ярма, що почалася навесні 1648 року. У цей час він навчався в Києво-Могилянській колегії. З'явив­шись із батьком у Варшаві, юнак відразу привернув до себе увагу Я на Ка- зимира й незабаром став його "покойовиком" (пажем), одночасно про­довжуючи навчання в єзуїтському колегіумі польської столиці. Для завершення вищої освіти король відіслав його на Захід, і майбутній геть­ман упродовж трьох років слухав курси у кращих університетах Німеччи­ни, Італії, Франції та Нідерландів. Після повернення до Варшави перед І.Мазепою постали блискучі перспективи придворної кар'єри. У складній міжнародній обстановці по­чатку 60-х років XVII століття він неодноразово виконував секретні й де- пікатні дипломатичні доручення короля в різних державах Європи. Ці поїздки розширювали його світогляд, поглиблювали знання граней жит­ія, прихованих від загалу непосвячених у кулуарні інтриги політиків. У школі таємної придворної дипломатії, що розквітла за часів французь­кого "короля-сонця" Людовіка XIV, остаточно формується характер І. Мазепи. Тонкий розрахунок, побудований на розумінні егоїстичних інтересів і чудовому знанні психології гравців, уміло сплетена інтрига ста­ють невід'ємними рисами його подальшого поводження. У цьому Мазепа не мав собі рівних не тільки серед українських гетьманів, а й у колах політиків більшості європейських столиць.

Зовні привабливий і блискуче освічений, сміливий і дотепний, він мав неабиякий успіх у жінок. Своїми зв'язками молодих років він неод­норазово користувався для досягнення політичних цілей аж до старості. Однак безперервні шляхетсько-козацькі війни, що з новою силою спалах­нули в ті роки, провокували сутички православного дворянина з нащад­ками найвельможніших польських домів. Після однієї з них, коли дійшло до шабельного бою і кровопролиття, Ян Казимир мусив вислати свого молодого фаворита з Варшави.

Звідти 1663 року І.Мазепа переїхав на Волинь. Але й там юному дон­жуану невдовзі довелося пережити історію, що скандально прославила його на всю Європу. Неподалік маєтку своєї матері, де він тимчасово мешкав, простиралися володіння старого магната Фальбовського, з молодою дружиною якого у варшавського франта незабаром виник палкий ро­ман. Фальбовському вдалося перехопити листа своєї дружини до Мазепи, якого віз його власний слуга. У посланні вона сповіщала коханця про швидкий від'їзд чоловіка й запрошувала до себе. Обдурений чоловік наказав слузі передати листа адресатові й узяти відповідь, де мовилося про швидкий приїзд коханця. Заволодівши посланням-відповіддю, Фальбовський із загоном своїх людей підстеріг І.Мазепу. Слуга повідомив, що бранець у дружини магната бував уже стільки разів, скільки в нього "волосин на голові". Ошаленілий Фальбовський наказав скинути з І.Мазепи весь одяг і прив'язати його обличчям до кінського хвоста. Рисак одержав кілька ударів нагайкою, а з пістолетів Фальбовський прострелив йому ву­ха. Очманіла від болю тварина помчала через густий ліс. Аж через кілька днів змученого ловеласа в напівнепритомному стані знайшли місцеві жителі, відв'язали від коня й виходили.

Ця історія поставила хрест на кар'єрі в Польщі. Не маючи вибору, І.Мазепа вирушив до козацької Наддніпрянщини, де після смерті батька успадкував почесне, але мало чим вигідне звання чернігівського підчашо­го. Тоді, після падіння І.Виговського й недовгого гетьманства Ю.Хмель­ницького, в Україні спалахнула запекла боротьба за владу між ворогую­чими групами козацької старшини, які дотримувалися пропольської (переважно на Правобережжі) і промосковської (головним чином на Лі­вобережжі) орієнтацій. Спочатку І.Мазепа, пов'язаний родовим корінням і знайомствами з правобережним козацтвом і польськими знатними домами, опинився в оточенні гетьмана П.Тетері. Однак ганебна втеча в Польщу гетьмана, що прихопив військові символи і скарбницю, а також самовільне підписання ним Андрусівської угоди про поділ України по Дніпру між Польщею та Московським царством, викликали розбрат у таборі колишніх прихильни­ків Тетері. Одні, зберігаючи вірність Варшаві, пішли за уманським полков­ником М.Ханенком, інші, серед них і Мазепа, примкнули до обраного гетьманом П.Дорошенка, котрий, утвердившись у Чигирині, узяв курс на відновлення козацької України як незалежної від Польщі та Росії держави.

І.Мазепу в оточенні П.Дорошенка ми бачимо з 1669 року. Вже тоді, у тридцятирічному віці, він одружився з дочкою генерального обозного Семена Половця, Ганною, вдовою білоцерківського полковника Самійла Фридрикевича. У Чигирині Мазепу призначили "ротмістром надвірної ко­рогви" (командиром особистої гетьманської гвардії), а незабаром він обій­няв одну з вищих у козацькому війську посад — генерального осавула.

Опинившись між двох вогнів, П.Дорошенко змушений був піти на зближення з Османською імперією. Разом із ним, у союзі з військами Мохаммеда IV І.Мазепа командував козацькими полками під час походу під Кам'янець-Подільський і Львів 1672 року. Та основною його справою була дипломатія. Від імені П.Дорошенка він очолював посольства до кримського хана Селім-Гірея у 1673 році й до лівобережного гетьмана І.Самойловича на початку 1674 року. Однак становище П.Дорошенка ставало дедалі непевнішим, значна частина козаків не схвалювала його протурецької орієнтації. Під час поїздки на Лівобережжя Мазепі вдалося установити добрі стосунки з тамтешніми промосковським гетьманом і старшиною, що дуже допомогло йому вже через кілька місяців.

Улітку 1674 року І.Мазепа на чолі чергового посольства вирушив у Крим і Туреччину, але по дорозі був перехоплений запорізькими козака­ми Івана Сірка, рішуче налаштованими проти зближення з ханом і султа­ном. Вони видали Мазепу І.Самойловичу, до котрого він невдовзі ввійшов у повну довіру. У ході початого за його справою слідства І.Мазепі вдалося заручитися симпатіями боярина Артамона Матвєєва. Боярин відіслав Ма­зепу до царя Олексія Михайловича, й той також був ним зачарований. Цар навіть дозволив йому повернутися в Чигирин, однак І.Мазепа, розуміючи безнадійність становища ПДорошенка, залишився з І.Самойловичем. Розрахунок і політичне чуття не підвели І.Мазепу. При І.Самойловичі, як і при П.Дорошенку, він займається дипломатичною роботою, умі­ло використовуючи свої великі пізнання й особисті зв'язки. Тепер він — частий гість у Кремлі. До нього прислухаються царівна Софія та її фаво­рит, розумний і дуже освічений, але не завжди твердий у своїх намірах князь Василь Голіцин. Разом із І.Самойловичем та Г.Ромодановським Мазепа бере участь у маневрах козацько-російських військ на лівому бе­резі Дніпра під час турецьких Чигиринських походів 1677 і 1678 років.

1682 року І.Мазепа отримав від І.Самойловича відповідальний пост ге­нерального осавула, який мав і при П.Дорошенкові. При цьому, міцно по­в'язавши своє життя з Лівобережною Україною, він не забуває про власне матеріальне благополуччя, одержуючи від гетьмана й царського двору маєтки на Лівобережжі й суміжних землях Московського царства. Така спритність у справах незабаром робить його одним із найбагатших людей України, дозволяючи йому використовувати власні кошти для демонстра­тивної добродійності й піднесення дарунків впливовим державним мужам. Невдовзі сталося падіння І.Самойловича (до чого, за не підтвердже­ними документально чутками, І.Мазепа мав безпосереднє відношення), на якого В.Голіцин поклав відповідальність за невдалий похід проти Кримського ханства у травні—червні 1687 року. Перед І.Мазепою, що ко­ристувався повною довірою Кремля, відкривалися нові перспективи. По­ширивши в роки правління І.Самойловича вплив на козацьку старшину й користуючись підтримкою Москви, він забезпечив своє обрання геть­маном на козацькій раді, що відбулася 25 липня 1687 року. Того ж дня новообраний гетьман уклав із московськими послами но­ву угоду, так звані Коломацькі статті. Загалом вони повторювали Глухівські статті 1669 року з доповненнями, внесеними в період гетьманства Са­мойловича. Козацький реєстр визначався в 30 тисяч, гетьман не міг зміщувати полковників без відповідного царського указу, йому забороня­лося підтримувати самостійні дипломатичні зв'язки з іншими державами, в головних містах України залишалися царські гарнізони. При цьому Ко- ломацький договір уперше ставив за обов'язок українському урядові "на­род малороссийский всякими меры и способи с великороссийским наро­дом соединять и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведением".

Таким чином, підписані І.Мазепою при одержанні гетьманської була­ви зобов'язання ставили Лівобережну Україну в іще більшу залежність від Московського царства, ніж за його попередників. Та це не заважало І.Ма­зепі виношувати далекосяжні плани об'єднання під своєю булавою всьо­го ядра українських козацьких земель разом із Правобережжям і Запоріж­жям. Об'єднана Україна бачилася йому в межах держави Богдана Хмельницького, майже відновленої П.Дорошенком улітку 1668 року.

З падінням царівни Софії та утвердженням при владі в Москві Петра І Мазепа нічого не втратив. Привавблюючи молодого царя своєю освіче­ністю, "європейськістю" й широтою політичного світогляду, він швидко ввійшов у довіру до всеросійського самодержця, допомагаючи йому слуш­ними порадами й забезпечуючи стабільність на всьому просторі від Дніп­ра до Дону. Під командуванням Мазепи 1689 року українські полки бра­ли участь у Кримському поході, 1695-го — в оволодінні Казикерманом, 1696-го — в облозі і взятті Азова, потім — у Таванських походах другої половини 1690-х років. Бездоганно виконуючи доручення Петра, І.Мазе­па остаточно прихилив до себе молодого царя, розв'язавши собі руки для боротьби за розширення своєї влади на Правобережжі. Ці землі після Чигиринських походів турецько-татарських військ аж до Поросся лежали в руїнах. Водночас, король Ян III Собеський, що про­довжував війну з турками, ужив заходів для відновлення на повернутих під владу польської корони землях козацьких полкових структур, здатних протистояти татарським набігам. Серед місцевих лідерів тут виділявся Се­мен Палій, що довгий час провів на Запоріжжі. Прославившись у бороть­бі з татарами, він плекав надію звільнитися від польської влади, у чому розраховував на підтримку Московського царства. З цією метою він збли­зився з І.Мазепою і через нього звернувся до Кремля з проханням прий­няти його з правобережними козаками в російське підданство. Московський уряд, перебуваючи в союзі з Річчю Посполитою проти Османської імперії, не хотів псувати відносин із Варшавою. Поляки, до­відавшися про наміри Палія, схопили його, але він незабаром утік і у Фастові, під Києвом, біля кордону королівських і царських володінь, підняв повстання проти Речі Посполитої. Семенові Палію вдалося розбити шляхетське ополчення. У жовтні 1702 року він оволодів Бердичевом, потім Немировом і Білою Церквою, поши­ривши свою владу на все Правобережжя і Східне Поділля. Йому сприяло те, що в розпочатій 1700 року Північній війні, у якій проти пануючої на Балтійському морі Швеції виступили Росія, Річ Посполита, Саксонія і Да­нія, польські війська, зосереджені на півночі, зазнавали жорстоких поразок.

Резиденцією С.Палія стала Біла Церква. Звідси він надіслав листи Пет­рові І та Мазепі з проханнями про перехід у російське підданство, однак цар, не бажаючи псувати стосунків із союзниками, через лівобережного гетьмана переконував Палія підкоритися полякам. Через анархію, що по­силювалася на території Речі Посполитої, І.Мазепа за наказом Петра І на­весні 1704 року виступив на Правобережжя. С.Палій відгукнувся на його запрошення і прибув у табір гетьмана, де наприкінці липня того ж року був затриманий і обвинувачений у зносинах із ворогами російського царя й польського короля — польськими прихильниками шведів на чолі з гетьманом Любомирським. Потім він був виданий російській стороні й після дізнання, вчиненого зі звичною для часів Петра жорстокістю, відправлений на довічне заслання в Сибір.Іван Мазепа не тільки позбувся популярного в народі суперника, а й фактично став господарем усієї Правобережної України. Проти цього Петро І не заперечував. Війська його союзника, польського короля Августа II, були розбиті ще в 1702 році, а Карл XII, зайнявши Варшаву і Кра­ків, улітку 1704 року посадив на престол Речі Посполитої свого ставлени­ка Станіслава Лещинського. У такій ситуації, коли російські війська протистояли шведам у Прибалтиці та Білорусії, Петро був зацікавлений, щоб Україна на захід від Дніпра, формально не входячи до складу його цар­ства (щоб уникнути конфлікту із союзними йому силами в Польщі), перебувала в руках довіреної людини, якою тоді й був І.Мазепа.

Таким чином, улітку 1704 року І.Мазепа об'єд­нав під своєю владою Лівобережну і Правобережну Україну, причому васалом Москви він був лише як гетьман першої з них, тоді як у ролі правителя дру­гої був цілком самостійний. Завдяки цим заходам гетьманська Україна фактично була відновлена в тих межах, у яких вона існувала за часів Б.Хмель­ницького.У ході успішних бойових дій 1705 і 1706 років проти польських прихильників Карла XII Мазепа зміцнив свої позиції на Волині й Поділлі, не забуваючи підносити щедрі подарунки цареві. Якось він надіслав Петрові тисячу коней, украй необ­хідних для продовження війни зі Швецією. Не скупився й цар: І.Мазепа одним із перших у Російській державі був удостоєний ордена Андрія Первозванного, йому у володіння були надані Крупицька волость і Севський повіт.

За часів свого правління І.Мазепа, людина високого художнього сма­ку, що музичив і сам створював ліричні пісні, першорядну увагу приділяв розвиткові освіти й прикрашанню міст України чудовими, щедро декоро­ваними спорудами, головним чином храмами у стилі українського баро­ко. Особисті естетичні вподобання дозволяють говорити про особливий "мазепинський" стиль у цьому напрямі.

Особливо інтенсивно в період гетьманства Івана Мазепи розвивався Київ як церковний і освітній центр України, повноправно виступаючи її духовно-культурною столицею. І.Мазепа, в минулому учень Києво-Могилянської колегії, значно більше за своїх попередників піклувався про стан міста і його жителів, розбирав скарги киян, виявляючи при цьому неаби­яку кмітливість. Якось під час чергового приїзду в Київ гетьман розгля­дав позов киян і ченців Межигірського монастиря з приводу прав на во­лодіння горою Юрковицею. Документи, що підтверджували законність претензій тієї або іншої сторони, зникли в роки Руїни, а надійних свідків знайти не вдавалося. Тоді І.Мазепа поставив питання інакше: чий шинок був на горі — монастирський чи міський? Усі добре пам'ятали, що ши­нок був міський. Отже, розсудив гетьман, і гора належала місту. І закрі­пив її за Києвом. Таких питань доводилося розглядати сотні, але головну увагу І.Мазе­пи в Києві привертала славна колегія, у січні 1694 року затверджена Пет­ром І за діяльної участі гетьмаНа в ранзі академії — першого вищого нав­чального закладу Російської держави. На утримання Києво-Могилянської академії було виділено постійну щорічну царську платню в 50 карбован­ців. Але цього було вочевидь недостатньо, й гетьман окремими універса­лами приписав до Братського монастиря (під патронатом якого перебува­ла академія) кілька містечок і сіл. 1703 року академії за наказом І.Мазепи було передано деякі будинки на Подолі, а з гетьманської скарбниці на її потреби щорічно виділялося 200 карбованців.За активної участі Івана Мазепи в останньому десятилітті XVII століт­тя в Києві розгорнулося монументальне будівництво. Одним із перших, зведених на його особисті кошти, храмів міста був Богоявленський собор Братського монастиря, освячений 1695 року. У 1703 році гетьман почав бу­дівництво нового кам'яного корпусу Києво-Могилянської академії. Особ­ливо піклувався І.Мазепа про поповнення академічної бібліотеки, переда­ючи їй книги з власного зібрання. Тому не дивно, що тодішній київський митрополит Варлаам Ясинський називав І.Мазепу "обновником, промисленником і благодійником Братського монастиря", а Феофан Прокопович у присвяті своєї драми "Володимир" величав гетьмана "ктитором" (заснов­ником) "преславної Академії Могило-Мазепіанської Київської".

Мазепинське будівництво в Києві не обмежувалося Братським монас­тирем і академією на Подолі. Коштами гетьмана були оновлені, добудо­вані і прикрашені храми давньоруської доби — Кирилівська церква й го­ловна святиня міста Софійський собор, при якому тоді ж, у 1699—1707 роках, було споруджено велику кам'яну дзвіницю, що стала композицій­ною домінантою верхньої частини Києва.

У часи І.Мазепи оновився й вигляд Печерська. У 1690—1696 роках тут виріс величний Микільський собор із високою дзвіницею, монастирсь­кою трапезною та іншими спорудами. З ініціативи й коштами І.Мазепи великий обсяг робіт був проведений у Києво-Печерський лаврі. Ще до 1695 року на гроші гетьмана навколо цього древнього монастиря були споруджені кам'яні стіни з чотирма вежа­ми, у бароковому стилі оформлено Троїцьку надбрамну церкву, позолоче­но верх і прибудовано бічні вівтарі великої лаврської церкви Успіння Прес­вятої Богородиці. У 1696—1698 роках над Економічними воротами лаври звели п'ятибанну церкву Всіх Святих із родовим гербом гетьмана, а навп­роти лаври — Вознесенську церкву жіночого монастиря, ігуменею якого була мати гетьмана. 1701 року було оновлено будинок лаврської друкарні. 1706 року побудували нову Печерську фортецю із воротами. Онуфріївські ворота довгий час називали Мазепиними. Троїцьку надбрамну церкву геть­ман з'єднав із дивовижним бароковим ансамблем усієї лаври. Приклад гетьмана в доброчинності наслідували представники вищої ко­зацької старшини: небіж Мазепи, київський полковник Костянтин Мокієвський спорудив на території лаври церкви Різдва Богородиці, Воскресіння Христового та Феодосія Печерського; полтавський полковник Павло Герцик фінансував будівництво Хрестовоздвиженської церкви над Ближніми печерами; стародубський полковник Михайло Миклашевський спонсорував спорудження величного Георгієвського собору Видубицького монастиря. Прекрасні храми й особняки споруджувалися І. Мазепою та заможними людьми з його оточення і в інших містах України: Батурині, Чернігові, Переяславі, Полтаві, Харкові. До церковного будівництва мазепинських часів підключилися й заможні українські міщани. З розвит­ком архітектури було пов'язане піднесення монументального живопису. На період гетьманства І.Мазепи припадає найвищий зліт староукраїнсь­кого гравірувального та вжиткового мистецтв.

Значними досягненнями відрізняється й київська барокова література на зламі XVII—XVIII століть і наступних десятиліть, до піднесення якої І.Мазепа, що сам писав яскраво й образно, також мав безпосереднє відно­шення. Характерно, що в епілогу трагікомедії Феофана Прокоповича "Во­лодимир", присвяченої прийняттю християнства на Русі, апостол Андрій об'єднує пророцтва історичної долі Києва з панегіриками І.Мазепі і близь­кому до гетьмана тодішньому Київському митрополиту В.Ясинському.

Гетьман Мазепа незмінно користувався повною довірою царя і, швидше за все, до 1708 року не мав намірів відійти від Петра І.Такий роз­важливий політик, як старий гетьман, не міг бути зацікавлений у поразці Петра І і в його інтересах було підтримувати російського царя при одно­часному зміцненні в Україні режиму особистої влади. Однак в Україні проти І.Мазепи у всі роки його правління існувала опозиція. Змолоду засвоївши звички польської аристократії, зокрема зне­важливе ставлення до простолюду, гетьман ніколи не користувався особ­ливою любов'ю селян і рядових козаків, що мали всі підстави бачити в ньому не національного вождя, а пана й відданого ставленика москов­ського самодержця. З санкції Петра Мазепа купував в Україні величезні земельні володіння із селянами, що там проживали, не перешкоджаючи робити те саме своїм прихильникам із вищої козацької старшини.

При цьому гетьман ревно виконував усі пов'язані з Північною війною вимоги Петра І, посилаючи козаків не тільки для ведення бойових дій у Прибалтиці, а й на всілякі господарські роботи, зокрема й на будівниц­тво Петербурга, де російські прикажчики й урядники ставилися до них як до безправних селян. Такі примусові акції, порушуючи стародавні вольності і права, обу­рювали український народ, тож коди 1707 року козаки з Дону під прово­дом Кіндрата Булавіна повстали проти деспотії Петра, багато хто в Ук­раїні готовий був приєднатися до повстання. На бік дончаків переходи­ли козацькі низи й селяни Слобідської України. Бунтівні настрої пану­вали й на Запоріжжі.

У цій критичній ситуації багато хто з надією дивився на І.Мазепу, що мав змогу примкнути до повстання. Однак гетьман виявив стосовно царя цілковиту лояльність і активно сприяв придушенню повстання навесні— влітку 1708 року. Тепер в очах народу він уже не міг асоціюватися з бор­цем за права й волю пригноблених мас — лише з типовим представником правлячої верхівки, що ніколи не викликала надто теплих почуттів у простих українців. На цьому тлі помітно активізувалася опозиція козацької старшини, яку обурювали не тільки польські, "панські" звички й абсолютистські ме­тоди правління гетьмана, а й те, що посади та маєтки роздавалися набли­женим Мазепи, тоді як не менш заслужені козацькі лідери виявлялися об­діленими. За традиційною вже з часів гетьманства І.Брюховецького та Д.Многогрішного ганебною звичкою влаштовувати особисті справи за до­помогою доносів у Москву, вороги І.Мазепи користувалися цим методом найширшим чином.

Так, 1699 року бунчужний товариш Данило Забіла, домовившись із бо­ярином Борисом Шереметьєвим, написав до царя про нібито таємні зноси­ни гетьмана з кримським ханом. Утім, Петро не повірив і відіслав донощи­ка до Батурина, де його після катувань було присуджено генеральним судом до страти, заміненої гетьманом на довічне ув'язнення. Серед скарг цареві траплялися і справедливі, що стосувалися сваволі й несправедливості гетьмана, однак Петро І не бажав дратувати І.Мазепу дріб'язковим втручанням у його стосунки з козацькою старшиною і закривав очі на ці сигнали. У 1705 році гетьман укотре продемонстрував Петру відданість, переславши йому листа від шведського ставленика на польському престолі Лещинського, в якому той переконував Мазепу перейти на його бік,' обіцяючи щедру винагороду. Після цього цар уже не вірив ніяким доносам на Мазепу. Та 1707 року гетьманові довелося пережити прикру історію, пов'яза­ну як з інтимним боком його життя, так і з політичною кар'єрою. 1702 року І.Мазепа овдовів. На його очах дозрівала юна красуня, дочка гене­рального судді Василя Кочубея Мотря, хрещениця гетьмана. Мазепа скорив її серце і просив стати його дружиною, але батьки дівчини, посилаючись на церковну неприпустимість шлюбу хрещеного з хрещеницею,.! відповіли відмовою. У родині Кочубеїв вибухнув скандал, і дівчина втекла до Мазепи. Щоб не ганьбити дівчину, гетьман відіслав її до батька, де її життя стало нестерпним. Мотря таємно писала Мазепі про свої му­ки й особливо про знущання норовистої матері, а він відповідав їй, що нікого у світі ще не любив так, як її, але, знаючи яке лихо вийшло б, як­би залишив її у своєму домі, повернув її до батьків. Послання з гіркими докорами слав І.Мазепі В.Кочубей, у відповідь же гетьман докоряв, що той потурає жінчиним забаганкам і жорстоко поводиться з дочкою. Розгніваний В.Кочубей, змовившись зі свояком, полтавським полков­ником Іваном Іскрою, вирішив помститися доносом царю. Петиція скла­далася з 33 пунктів, та при всій нібито докладності жоден із них не міс­тив даних, що доводили б невірність І.Мазепи Москві. З доносу випливало й без того зрозуміле: у ставці літнього гетьмана точаться роз­мови про хід Північної війни і зважуються шанси сторін на перемогу. При цьому особистий мотив послання був очевидний.Петро доносові не повірив і почав слідство проти самих донощиків. І.Іскра під тортурами зізнався, що на цю справу його підбив В.Кочубей, а той, не стерпівши мук, сказав, що замислив усе, бажаючи помститися, й показав цареві низку листів І.Мазепи до його дочки. Тоді цар, сам не обтяжений забобонами в амурних справах, звелів обох донощиків переда­ти гетьману для страти за рішенням військового суду. 14 липня Кочубей та Іскра були привселюдно страчені у присутності І.Мазепи і його війсь­ка у військовому таборі під Білою Церквою.

Та, як потім виявилося, І.Мазепа таємно, через своїх старих знайомих у Варшаві, підтримував зв'язки з оточенням С Лещинського, а потім і з Карлом XII. Конспірація й інтриги були настільки тонкими і вмілими, що достеменно цей бік діяльності гетьмана відновити неможливо. Поза сумнівом, однак, що при непевності результату Північної війни І.Мазепа, як усякий досвідчений політик на його місці, хотів підстрахуватися й одержати дивіденди при будь-якому повороті подій. Він діяв не в інте­ресах Петра або Карла, а у своїх власних, і тому, коли шведський король, вивівши з боротьби Данію та Саксонію і закріпившись у Польщі, всі си­ли зосередив проти Росії, І.Мазепа вважав його шанси на перемогу пев­нішими, ніж Петрові. Перехід на бік переможця, що передбачався, дозво­ляв розраховувати на створення (у стратегічному союзі зі Швецією) неза­лежної України обабіч Дніпра під владою старого гетьмана.

Очевидно, ніколи не буде точно встановлено, чи обрав Карл XII свій маршрут у кампанії 1708—1709 років, свідомо покладаючись на підтрим­ку з боку гетьмана, чи І.Мазепа остаточно вирішив перейти на його бік з огляду на рух шведської армії в Україну, що почався в середині верес­ня 1708 року. Навздогін Карлові XII з Риги йшов оснащений артилерією та великою кількістю боєприпасів корпус генерала Левенгаупта, але в бою при Лісній 28 вересня він був перехоплений і розбитий.

Намагаючись швидше скористатися плодами перемоги при Лісній і ще до кінця 1708 року розбити основні сили шведів, Петро І наказав І.Мазепі з українськими полками йти на з'єднання з російською армією до Стародуба. Однак той барився, посилаючись на свою хворобу та інші обставини. Він мусив прийняти остаточне рішення — з ким бути: з Пет­ром чи з Карлом, а фінал війни знову ставав невизначеним. Збереження вірності Петру гарантувало перемогу Росії й утримання України в її скла­ді, причому цар не приховував намірів ввести в ній нову, більш відповід­ну принципам централізованої держави, форму правління. Цього побою­валися й запорізькі козаки, зокрема близький до І.Мазепи отаман К.Гордієнко. До того ж, будь-якої хвилини Петро міг дізнатися про таєм­ну угоду між гетьманом і шведським королем. Перехід України на бік Швеції, здавалося б, схиляв шальки терезів убік Карла, а отже, і створен­ня І.Мазепою самостійної української держави.

Царські війська наближалися, накази приєднатися до російської армії надходили один за одним. Тоді після нарад, що відбувались у глибокій таємниці, із найближчими людьми, серед котрих особливо виділявся мо­лодий, обдарований Пилип Орлик, Іван Мазепа нарешті прийняв рішен­ня. 24 жовтня 1708 року з п'ятитисячним загоном і задіяними в його пла­ні особами з кола козацької старшини він форсував Десну й відкрито пішов на з'єднання з Карлом, гадаючи, що на його заклик вступити в со­юз зі шведами відгукнеться вся Україна. Офіційно перехід на бік Карла у відозві до народу мотивувався нестерпністю царського гніту й нищен­ням споконвічних вольностей і прав українського козацтва, що безпереч­но відповідало істині. Та Олександр Меншиков, що перебував із війська­ми біля українських кордонів, негайно вжив запобіжних заходів. Він швидко перекрив переправи через Десну, щоб не дати услід за гетьманом перейти на бік Карла українським полкам, і 28 жовтня видав свою відоз­ву до українського народу. Цей маніфест таврував І.Мазепу як зрадника, що зійшовся зі шведами, "щоб українську землю закріпачити під польсь­ке панування й церкви Божі та монастирі віддати в унію". Це була неп­равда, проте вона досягла мети: народ готовий був у це повірити. Вчинок І.Мазепи викликав здивування й розгубленість не тільки простих людей, а й основної маси козацької старшини. Такого ніхто не очікував. Водночас О.Меншиков 2 листопада захопив гетьманську рези­денцію Батурин, перебив там населення (близько 20 тисяч осіб) і заволо­дів запасами зброї та продовольства.

Через чотири дні в Глухові у присутності царських представників відбу­лася козацька рада за участі чотирьох полковників: стародубського — Ско­ропадського, чернігівського — Полуботка, переяславського — Томари і ні­жинського — Жураховського. І.Мазепа був оголошений зрадником і зміше­ний. Замість нього гетьманом обрали стародубського полковника І.Скоропадського, котрий, не вірячи в успіх Мазепиного починання, не відгукнувся на присланий йомаі заклик перейти на бік шведів і зберіг вірність Петрові. 12 листопада, за наказом царя, українське духівництво проголосило Іванові Мазепі анафему. Відлучення від церкви загрожувало всім, хто пі­де за ним і перейде на бік шведів. Невдовзі до Петра приєдналися ще два полковники, які раніше підтримували І.Мазепу, — миргородський Апос­тол і компанійський Галаган. Посмертно були реабілітовані Кочубей та Іскра, їхнім родинам повернули маєтності й дали нові привілеї. З Сибіру повернувся С.Палій. Побачивши, що сили Карла невеликі й допомоги йому чекати нема звідки, тоді як до армії Петра прибувають дедалі нові поповнення, від І.Ма­зепи відступилися й ті, хто спочатку підтримував його: генеральний суддя Чуйкевич, генеральний осавул Максимович, лубенський полковник Зелен- ський та інші. Простий народ зберігав лояльність до Петра, побоюючись у разі непокори звірячих розправ — як у Батурині та його окрузі.

Тим часом бойові дії тривали. До кінця 1708 року шведи, перейшов­ши Десну, зайняли район Прилуки—Гадяч—Роми; російські війська роз­ташувалися біля Сум, Богодухова й Охтирки, прикриваючи дорогу на Харків. У Києві також залишалися вірні Петру війська. З настанням вес­ни Карл підвів армію до Полтави, гарнізон якої чинив опір. К.Гордієнко привів на допомогу шведам частину запорожців, а в цей час російські вій­ська разом із козаками Галагана атакували і знищили Січ. Становище Карла й Мазепи ставало дедалі важчим. 27 червня (8 лип­ня) відбувся вирішальний бій під Полтавою, в ході якого особисто від І.Ма­зепи вже нічого не залежало. Разом із Карлом йому довелося тікати до Дніпра й, переправившись біля Переволочної, шукати порятунку у воло­діннях Туреччини. На татарських возах вірні гетьману запорожці перевезли їх через степи до Південного Бугу, де втікачів наздогнав посланий услід за­гін генерала Волконського, та їм усе ж таки вдалося дістатися Очакова. Петро рішуче жадав від султана видачі втікачів, та його зусилля були марні. На відміну від Карла, що опинився в Туреччині ні з чим (крім, зро­зуміло, королівського титулу і слави великого полководця), І.Мазепа й тут мав у розпорядженні величезні на той час суми. Шведському королю він незабаром позичив 240 тис. талерів, а після смерті при ньому знайшли ще 160 тис. талерів, багато срібного посуду й коштовностей.

Випробування останніх місяців підкосили літнього гетьмана. У ніч із 21 на 22 вересня 1709 року (за іншими даними 28 серпня 1709-го й навіть 18 березня наступного року) він помер у селі Варниці біля містечка Бен­дер на Дністрі. Відспівали його у присутності Карла XII, потім тіло не­біжчика перевезли в Галац і поховали у древньому монастирі святого Юрія на березі Дунаю.

Якби І.Мазепа не дожив до вересня 1708 року, оцінки його як осо­бистості й політичного діяча в істориків були б прямо протилежні існуючим. Національна українська історіографія, віддаючи належне меце­натству Мазепи, таврувала б його як прислужника Москви, а російська вважала б зразком вірності "братерській дружбі" двох народів. Та доля розсудила інакше. Якби плани І.Мазепи вдалися, Над­дніпрянська Україна здобула б держав­ну незалежність уже 1709 року й, мож­ливо, зберегла б її, тоді як Росія в XVIII столітті могла б і не ввійти до числа найсильніших держав світу. Однак істо­рія не знає умовного способу. І крах Мазепиних задумів визначив швидку ліквідацію автономії Лівобережної Ук­раїни при одночасному відновленні на Правобережжі необмеженої кріпос­ницької вдаси польської шляхти. Сам Іван Мазепа як особистість, якщо піднятися над політичними пристрастями в його оцінці, демонст­рує непересічні риси витонченої, осві­ченої, розумної, естетично розвинутої людини епохи бароко, котра досконало знає вразливі точки противників і пок­ладається на хитрість, розрахунок та інтригу куди більше, ніж на героїзм, поривання та ентузіазм. У цьому він багато в чому протилежний Б.Хмель­ницькому і П.Дорошенкові.

Іван Мазепа став знаковою фігурою української історії. Він створив прецедент виступу панівних кіл українського суспільства проти диктату російського центру. Не випадково до його прикладу у здобутті Україною незалежності зверталися політичні діячі 1917—1918 і 1991 років.

Джерело. 100 найвідоміших українців.