(середина — кінець IX ст.) 

З ім'ям Аскольда пов'язаний вихід Київської Русі на міжнародну аре­ну як сильної у військовому відношенні держави, а також перше приєд­нання до християнської віри грецького обряду. Літописна традиція вважає Аскольда і Діра братами-варягами, воєводами Рюрика, що підкорив сло­в'ян і фіно-угорські племена Приільмення.

Саме за наказом Рюрика вони нібито вирушили вниз по Дніпру, під­коривши у 862 р. київських полян, а в 866-му здійснили невдалий похід на Константинополь.

Цей переказ аж ніяк не достовірний, оскільки нині не викликає сум­нівів те, що не варяги заснували Київську Русь. Центр слов'янської дер­жавності в Середньому Подніпров'ї складався багато десятиліть. В остан­ні роки VIII ст. слов'янський князь Бравлін на деякий час захопив південне узбережжя Криму, а в першій третині IX ст. дружини русичів не­одноразово нападали на візантійські міста Причорномор'я. У 839 р. по­сольство від "кагана" русів, побувавши напередодні у Візантії, відвідало двір імператора могутньої Франкської держави. То ж держава Русь з цент­ром у Середньому Придніпров'ї на той час уже склалася. Тому більш правдоподібним постає повідомлення середньовічного польського хроніс­та Яна Длугоша про те, що Аскольд і Дір були князями полянського по­ходження, прямими потомками Кия.

Схоже, старшим' з братів був Дір. Його як правлячого у Куяві (Києві) "малика" (царя) русів по імені Дара (тобто Дарій) згадують мусульмансь­кі автори. Можливо, саме він відправив посольство у Візантію і до двору франків у 839 р. Події періоду правління Аскольда відомі краще. І хоч його ім'я звучить по-скандинавськи, проте у деяких літописах воно передається як "Осколт", що дозволяє розглядати його в полі слов'янської лексики: "скеля", "колт", "сколоти", "сколювати", річка "Оскол" тощо. Княжив він у 50-х роках IX ст. Принаймні очолюване ним військо в червні 860 р. здійснило зухвалий напад на Константинополь, саме в той час, коли ім­ператор Михайло III з основними військами боровся з арабами в Сирії.

Греки вчасно замкнули ворота, і хоч його околиці були пограбовані, містом оволодіти не вдалося. Вдарила буря і пошкодила кораблі русичів, а зі сходу поверталася імператорська армія. Тому Аскольд вирішив не ри­зикувати і повернутися зі здобиччю додому. Незважаючи на серйозні втрати русичів у кампанії 866 р., походи на Ві­зантію продовжувалися і в наступні роки. Внаслідок цих дій на світовій аре­ні з'явилася сильна молода держава Русь, яку Візантійська імперія спробу­вала включити в орбіту свого культурно-оєлігійного і політичного впливу.

Наслідком військових походів було прийняття християнства Аскольдом і його найближчим оточенням. Про хрещення русів у ті роки повідомляє сам патріарх константинопольський Фотій. Навернення широких мас ру­сичів відбулося пізніше, після чергового, менш вдалого походу на Царград, відбитого у літописній статті 866 р. Про обставини цього хрещення пові­домляє імператор Константан VII Багрянородний. З його тексту випливає, що на Русь був направлений архієпископ, якого прийняли прихильно. Князь зібрав своїх підданих і після вступної промови, присвяченій язич­ництву і християнству, надав слово грекові. Той коротко виклав християн­ське вчення і розповів про чудеса, які робить Спаситель і святі. Язичники вимагали чуда. Тоді архієрей, справивши молитву, кинув у палаючу піч Євангеліє. Вогонь не пошкодив його. Це остаточно переконало тих, що зіб­ралися, в істинності проповідуваного вчення, і вони прийняли хрещення.

Хрещення великого князя входило до наміченої ним програми широ­ких перетворень щодо зміцнення центральної влади. Це зустрічало опір з боку опозиції — консервативної родоплемінної знаті, пов'язаної з міс­цевими язичницькими культами. Влада Аскольда поширювалася на багато земель Придніпров'я і сусідні області. Мусульманські джерела повідомляють про воєнні дії русичів тих ро­ків навіть у Південному Прикаспії. Проте загроза насувалася з півночі, з бо­ку очолюваних Рюриком варягів, котрі вже підкорили північних сусідів Русі. Аскольд не міг байдуже спостерігати за розширенням ранньодержавного об'єднання варягів. Рюрик і його сподвижники, володіючи хутряними ба­гатствами лісової Півночі, прагнули вийти на світові ринки. Волзький мар­шрут перекривали тюркські Болгарія і Хозарія, а от шлях до Чорного моря пролягав через слов'янську Київську Русь.

Никонівський літопис повідомляє про похід київського князя на по­лочан у 865 р. (які вже піддалися варягам, у X ст. у Полоцьку були варязь­кі князі). Чотирма роками пізніше Аскольд, за свідченням В.Татищева, во­ював у землі кривичів, у верхів'ях Дніпра і Західної Двіни. Судячи з усьо­го, Аскольдові вдалося блокувати зусилля Рюрика взяти під контроль річ­кові шляхи, що зв'язували верхів'я Ловаті, Західної Двіни, Дніпра і Волги.

Олег, успадкувавши владу померлого в 879 р. Рюрика і ставши опі­куном його малолітнього сина Ігоря, перейшов у наступ. Літописна розповідь про захоплення Києва Олегом відображає леген­ду, яку пропагувала нова варязька династія для обгрунтування свого пра­ва на владу над Руссю. За цією версією, Олег, оволодівши Смоленськом і Любичем, підійшов до Києва, але зупинився нижче по течії і, предста­вившись купцем, запросив Аскольда і Діра на торг, де віроломно вбив їх. Після цього кияни визнали право Олега на владу ніби-то тому, що він був опікуном Ігоря, який вважався законним князем як син Рюрика.

На алогічність цього сказання дослідники звертали увагу давно. Важ­ко зрозуміти, як проходження військової флотилії під київськими круча­ми залишилося непоміченим киянами; як вони не дізналися про просу­вання сил Олега на південь навіть після захоплення ним Любеча; чому Аскольдові довелося виходити до самозваних купців, котрі до того ж зу­пинилися на чималій відстані (в районі нинішньої станції метро "Дніп­ро") від його резиденції; чому після убивства Аскольда Київ відкрив во­рота Олегу і прийняв його як правителя? Але те, як легко заволодів Олег Києвом, одержує переконливе пояс­нення, якщо припустити здійснення заколоту проти Аскольда серед його вельмож. Незадоволені курсом, який він проводив, зокрема прийняттям християнства, вони, очевидно, покладали надії на язичника Олега.

Після убивства Аскольда, який вийшов до противника для перего­ворів, його прихильники могли розгубитися, а представники консерва­тивної опозиції, перехопивши ініціативу, відчинили київські ворота пе­ред Олегом, який пообіцяв відновити на Русі язичницький культ і пра­вити за договором з міською громадою, не втручаючись у її внутрішні справи, як це вже повелося на півночі.

Аскольда поховали в тому місці, яке відтоді називають Аскольдовою могилою. Припускають, що в хрещенні він прийняв ім'я Миколи, якому присвячувалася поставлена на могилі вбитого князя церква. При ній у і 1036 р. було засновано Пустельномиколаївський жіночий монастир, який пізніше став чоловічим. і

Аскольд постає перед нами як неординарна і велика постать. Він ві­діграв важливу роль у політичному утвердженні Київської Русі на міжнародній арені і першим спробував залучити русичів до християнської віри, і Спроба виявилася вдалою. Захоплення Києва Олегом сприяло торжеству язичницької реакції. Проте відтоді в місті залишалася християнська громада, яка потай впливала на умонастрої киян. До кінця правління Ігоря < християни уже мали в місті значну вагу, а княгиня Ольга відверто спові­дувала нову для Русі віру.