Генерал-хорунжий Ліпко Петро Іванович очолював упродовж лютого — березня 1919 року Розвідочну управу Генерального штабу Збройних сил УНР.

Народився 3 грудня 1876 року у м. Бірючеську Воронізької губернії. Закінчив Тифліське піхотне юнкерське училище (1899). Служив у 2-му Закаспійсь­кому стрілецькому батальйоні, 108-му піхотному Сара­ товському полку (Ковно), 2-му Східносибірському стрі­ лецькому полку (у складі якого брав участь у Російсько- японській війні), 17-му стрілецькому полку. Закінчив Миколаївську академію Генерального штабу за 1-м роз­рядом (1911). Брав участь у Першій світовій війні. У 1915 — 1916 роках — старший ад'ютант штабу 3-го кавалерійського корпусу. У 1917 році — начальник штабу 43-ї піхотної дивізії. Був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня та орденами Святого Володимира (до IV ступеня включно). Останнє звання у російській армії — полковник (з 15.08.1917 року).

З 01.12.1917 начальник уркаїнізованого 10-го армійського крпусу.З 08.06.1918 року-в. о. начальника 2-ї пішої дивізії Армії УНР. З 16.11.1918 року — начальник Волинського добро­ вольчого офіцерського загону, що воював проти військ Директорії. 18.12.1918 року потрапив у полон, перебу­вав під арештом та постав перед судом за спротив УНР. З 12.02.1919 року, після звільнення, служив у військо­вій розвідці армії УНР, де згодом очолював Розвід очну управу Генерального штабу.

У період Директорії УНР військова розвідка України мала таку організаційну структуру: функціо­ нував її центральний апарат, регіональні органи, від­повідні підрозділи штабів військових з'єднань (диві­зій, корпусів, бригад), підрозділи польової розвідки. До складу Розвідочної управи входили начальник (посада генерал-хорунжого) та його помічник, окремі відділи: загальний, агентурний, контррозвідувальний, польової жандармерії, закордонний.

Основним розвідувальним підрозділом у цей період був агентурний відділ. Щотижня він мав подавати начальнику Розвідочної управи Генштабу комплекс­ний інформаційно-аналітичний матеріал, підготовле­ ний на основі повідомлень агентури, польової розвід­ки, радіоперехоплення і матеріалів преси. Ця доповідь повинна була містити відомості про дислокацію і загальний стан військ Червоної армії, збройних фор­мувань «білого» генерала Врангеля, отамана Махна. Цей підрозділ також займався організацією збройних повстань на запіллі ворога.

З 01.06.1919 року П. Ліпка призначають членом (а з 17.07.1919 року — керівником) військової делегації УНР на переговорах з польським командуванням про укладення перемир'я. З 14.09.1919 року він — штаб- старшина для доручень при штабі Головного Отамана. 18.11.1919 року перейшов на територію, окуповану польською армією, перебував у таборах для інтернова­них українських вояків. З 18.05.1920 року — началь­ник штабу Армії УНР. З 27.11.1921 року — команду­вач Запасних військ УНР.

У 1921 р., після інтернування Армії УНР, за нез'ясованих обставин звернувся у радянське посоль­ство в Польщі, заявивши про своє бажання повернути­ся до Радянської Росії. На початку жовтня 1922 року виїхав до Радянської Росії. Подальша доля невідома, слідів перебування П. Ліпка в Радянському Союзі ви­явити не вдалося. Серед інтернованих військ УНР у Польщі поширювалася чутка, що одразу після перети­ну радянського кордону П. Ліпко був заарештований і відправлений до концтабору.

Після П. Ліпка військовою розвідкою у різні часи керували Б. Снігірів (квітень — вересень 1919 р.), С. Греців (вересень — грудень 1919 р.), О. Кузьмінський (грудень 1919 — серпень 1920 р.) та інші.

Джерело."Керівники Української зовнішньої розвідки" В.Хоменко,О.Скрипник,І.Шиденко,І.Білоконь,В.Романюк