Політичний діяч, організатор українського національно-визвольного руху

Народився 1 січня 1909 р. в с. Угринів Старий Калуського повіту (тепер району) на Прикарпатті (Івано- Франківська область) у родині священика греко-католицької церкви. Навчався у Стрийській українській гімназії та Високій політичній школі у Львові. Був членом студентських таємних гуртків, молодіжних організацій «Пласт» і «Сокіл». У 16 років вступив до Української військової організації, створеної 1920 р. колишнім петлюрівським полковником Є. Коновальцем.

Із часу виникнення Організації українських націоналістів (1929) брав активну участь у її діяльності. Через два роки став керівником пропаганди Крайової екзекутиви ОУН, іще через рік — заступником крайового провідника, а з 1933 р. — крайовим провідником і комендантом ОУН на західних землях. 14 червня 1934 р. був заарештований за організацію разом із Р. Шухевичем, М. Лебедем та іншими оунівцями вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького. Суд спочатку засудив його до смерті, а потім замінив цей вирок на довічне ув'язнення.

Після вбивства агентом НКВС у 1938 р. провідника ОУН Є.Коновальця II збір ОУН, що відбувся в серпні 1939 р. у Відні, обрав її головою А. Мельника — колишнього офіцера україн­ських Січових стрільців, петлюрівського полковника, управи­теля маєтностей митрополита греко-католицької церкви у Львові А. Шептицького.

13 вересня 1939 р., після краху пілсудської Польщі, С. Бандера був звільнений з Брестської тюрми і прибув до Львова, а за два тижні потому через присутність радянських військ пере­правився на територію Польщі, у Краків, де містився центр мельниківців, а згодом, шукаючи твердішої політично-організаційної опори, до Відня.

У цей час загострилася ситуація в ОУН. Навколо Бандери згуртувались активні функціонери: Р. Ярий, М. Лебедь, Б. Крав­ців, І. Габрусевич, 3. Матла, Я. Старух, Р. Шухевич, Я. Стецько, С. Ленкавський, І. Гриньох. Звинувачуючи мельниківців у без­діяльності, консерватизмі, м'якотілості, вони в січні 1940 р. вчи­нили бунт. Зі свого боку, А. Мельник оцінив їхні дії як авантю­ристичні, провокаційні. 9—10 лютого 1940 р. С. Бандера провів у Кракові конференцію, на якій в ОУН було створено револю­ційну фракцію, очолювану ним та С. Ленкавським, а також го­ловний революційний трибунал, що виніс смертні вироки бага­тьом прибічникам А. Мельника. Виконувати вироки мала спе­ціальна служба безпеки (СБ). Незабаром було знищено близько 400 мельниківців, які, у свою чергу, знищили понад 200 бан­дерівців. На початку квітня 1940 р. в Італії відбулася зустріч С. Бандери і А. Мельника, яка не призупинила розколу в ОУН.

З метою посилення свого авторитету С. Бандера у квітні 1941 р. ініціював скликання у Кракові Великого збору ОУН, на якому його було проголошено провідником. Німецькі фашис­ти в той час виявляли більшу прихильність до мельниківців, а не ОУН-Б. Саме тому С. Бандера перебував у фашистських таборах, а два його брати загинули у застінках Заксенгаузена.

Узимку з 1944/45 рр. С. Бандера опинився в тилу Червоної армії в Кракові, але був вивезений до рейху (відступаючи, німці самі звільнили його, коли посилили ставку на ОУН та Українську повстанську армію, створену в жовтні 1942 р.).

Після звільнення радянськими військами України від фа­шизму ОУН почала готуватися до нової війни, яку, на їх думку, США із союзниками мали розпочати проти СРСР. Було розгор­нуто широкомасштабну підпільну боротьбу на західноукра­їнських землях проти радянської влади. Проте, зазнаючи по­разки від КДБ та Збройних сил СРСР, С. Бандера прийняв «кутузівське рішення»: залишити українські землі, щоб збе­регти оунівське ядро. У 1947 р. 50 тис. повстанців прорвалися через радянський кордон і через Польщу зупинились у Західній Німеччині.

С. Бандера зі своїми прибічниками розташувався в Мюн­хені, де розмістилася штаб-квартира ОУН. Себе вони назива­ли проводом закордонних частин ОУН, наголошуючи на тому, що головний провід під керівництвом Р. Шухевича залишився на українських землях. Проте 5 березня 1950 р. під час зіткнення з чекістами в с. Білогорща поблизу Львова Р. Шухевича було вбито. Після цього функціонери закордонних частин ОУН та їх ватажки розділилися на два табори: перший на чолі з М. Лебе­дем та І. Гриньохом, другий очолив С. Бандера зі своїми прибіч­никами (для громадськості він існував під ім'ям журналіста Стефана Поппеля).

Головною причиною суперечок лідерів закордонних час­тин ОУН було право представляти Україну й УПА на Захо­ді. Нову опозицію очолили Л. Ребет і 3. Матла, які в лютому 1954 р. проголосили про вихід із 34 ОУН і створили нове угру­повання «ОУН за кордоном». Так стався третій великий роз­кол ОУН.

Незважаючи на такі суперечності в ОУН, С. Бандера у 1953 р. писав: «Визвольна боротьба цього періоду має головну мету в тому, щоб розбудити в українському народові антибільшо­вицькі потенції, мобілізувати їх, підняти на нову визвольну бо­ротьбу».

Загинув 15 жовтня 1959 р. у Парижі.