Євген Оскарович Патон народився 5 березня (20 лютого за старим стилем) 1870 року в Ніцці, де з 1865 року жила родина після призначення сюди консулом батька — Оскара Петровича Патона, за освітою інженера. Окрім виконання обо­в'язків по дипломатичному відомству, російські представники за кордоном мали виконувати зав­дання і доручення інших міністерств і служб. Так, у річних звітах належало висвітлювати промисло­ве, торгове, фінансове й економічне становище їхнього консульського округу, звертати увагу на наукові й технічні нововведення. Мати, Катерина Дмитрівна Патон, від народ­ження Шишкова, цілком присвятила себе вихованню дітей, котрих було семеро — п'ятеро синів і дві дочки.

Батьки досить відповідально ставилися до організації повноцінного розвитку дітей. Як засвідчить пізніше Євген, головна увага була спрямо­вана на те, щоб у чужій країні діти "не виросли іноземцями без роду, без племені". Особливо ж турбувалися про наймолодшого. Оскар Петрович мріяв, що син піде його слідами, часто згадував про свого вчителя, одно­го з перших російських інженерів, який виріс до звання академіка, — Станіслава Валеріановича Кербедза. Саме йому належав проект першого постійного металевого моста через Неву в Петербурзі, побудованого в се­редині XIX століття. Перила для нього розробив архітектор Олександр Брюллов, брат видатного художника Карла Брюллова. Біля правого бере­га річки було зроблено розвідний проліт для морських кораблів. Пізніше міст реконструювали, тепер він носить ім'я П.П.Шмідта.

Цікаві й натхненні розповіді батька рано почали формувати коло інтересів сина. На думку Оскара Петровича, система освіти і вихован­ня в Німеччині суворіша й краще готує до життя, аніж навчання у Франції. Тому обрано було реальну гімназію в Штутгарті. Заняття йшли за інтенсивною програмою, до семи уроків щодня. З математики, фізики, хімії, природничої історії та мов. Але завершив гімназійний курс Євген у Бреславлі, після переведення туди батька. А далі — інже­нерне відділення Дрезденського політехнічного інституту, відомого своєю мостобудівною науковою школою. Чому саме зупинився на цій професії, Євген Оскарович згодом пояснював: "Мені подобаються точ­ні науки не самі собою, а можливістю їх застосування на практиці. Аб­страктні числа і формули — не для мене. Інша річ — побачити ці формули і ряди цифр втіленими в будівельних конструкціях. А мости один із найцікавіших видів таких конструкцій". Товаришам по гімназії він казав: "У Росії, на моїй батьківщині, зараз іде велике будівництво залізниць. Погляньте на карту. Тисячі великих і малих річок! На тойчас, коли я закінчу інститут, кожний обізнаний мостовик буде у нас в Росії конче потрібною людиною".

Інститутський професор Вільгельм Френкель, фахівець світового рів­ня, помітив здібного студента і після випуску у 1894 році запросив Євге­на до себе асистентом на кафедру мостобудування. Одночасно Патон по­чав працювати інженером на реконструкції Дрезденського залізничного вузла і, за його словами, "спроектував близько 62500 пудів залізних кон­струкцій". Його сумління й обізнаність знову помічають, і молодому спе­ціалістові пропонують роботу в Обергаузені на Рейні, найбільшому в Ні­меччині мостобудівному заводі. Заманливо, що й казати. Але, незважаючи на привабливу перспективу, Є. Патона тягло додому, на рідну землю. "Я уважно приглядався до всього, скрізь шукав те корисне, що можна почер­пнути з практики, і постійно думав про одне — переїзд до Петербурга, про російський диплом. Мріяв гаряче, і уявляв далекі безмежні простори Росії, нескінченні, що сягають горизонту, сталеві нитки колій і ажурні красені-мости, які з'єднують береги могутніх і повноводних російських річок", — казав він пізніше. Та без диплому вітчизняного вищого нав­чального закладу влаштуватися за призначенням було неможливо. Тому в липні 1895 року Євген Патон подає прохання у Міністерство шляхів сполучення "про допущення до перевірочного іспиту". Восени, приїхав­ши до Петербурга, він стає студентом престижного Інституту шляхів спо­лучення. Склавши іспити з дванадцяти предметів, — саме такою визначи­ли різницю між німецькою і російською програмами, — він успішно захищає 5 (!) дипломних проектів, у тому числі проект моста, і в травні 1896 року одержує жаданий диплом. Л.Д.Проскуряков, професор інститу­ту, вчений-мостобудівник, за проектами якого пролягли мости через ріки Нарва, Волхов, Ока, Амур, Єнісей та інші, тиснучи руку молодому інже­нерові, сказав: "Ваш дипломний проект мосту, пане Патон, відрізняється серед інших своєю новизною. Я із задоволенням був присутній на його захисті в комісії міністерства".

Двічі дипломований, Патон береться до проектування мостів і мета­левих перекриттів у технічному відділі служби колії Миколаївської (зго­дом — Петербурзько-Московської) залізниці, поєднуючи цю роботу з пе­дагогічною діяльністю.

У травні 1901 року на засіданні ради Петербурзького інституту інже­нерів шляхів сполучення Є. Патон захистив дисертацію з теми "Розраху­нок ферм з жорсткими з'єднаннями".

Він — науковець і практик. Йому є що сказати іншим — колегам, сту­дентам, спеціалістам-практикам. Упродовж 1902—1904 років побачило світ перше видання його фундаментальної праці "Залізничні мости" (у двох томах). Але — прощавай, північна столице! 14 жовтня 1904 р. Євгена Оскаровича одностайно обирають на посаду професора кафедри мостів інженер­ного факультету Київського політехнічного інституту. У 1906 році він ужедекан. Так розпочинається київський, найпродуктивніший період його життя.У 1921 — 1931 роках він очолює мостобудівну станцію. В його творчо­му доробку проекти понад 35 клепаних мостів через Сож, Рось, Дніпро, Куру (Мухранський міст у Тбілісі) тощо.

У 1929 р. Є. Патон обраний дійсним членом Академії наук України. Того ж року він організовує Електрозварювальну лабораторію та Елект­розварювальний комітет при Академії наук республіки для проведення науково-дослідницьких робіт з електрозварювання. Під керівництвом уче­ного проводиться серія оригінальних пошукових експериментів щодо міцності й експлуатаційної надійності зварних з'єднань і порівняння їх із клепаними. На довгі роки його метою стає надзавдання — створити ме­ханізоване, а з часом і цілком автоматизоване обладнання, яке б за про­дуктивністю і якістю зварювального шва не поступалося ручному вико­нанню. Розуміючи нерозривний зв'язок суто наукових проблем, інженерних рішень і виробничих можливостей, Євген Оскарович ініціює організацію спеціального науково-дослідного закладу і домагається свого. На базі лабораторії у 1933— 1934 рр. створюється перший у світі Інститут електрозварювання АН УРСР. Директором і науковим керівником Інсти­туту затверджується академік Є. Патон. Разом із тим, дбаючи про кадри, у 1935 році він відкриває кафедру зварювання у КПІ.

У нього стільки ідей, обов'язків, така неймовірна завантаженість, він в епіцентрі подій, пов'язаних зі становленням нового, стратегічно важли­вого наукового напряму досліджень з виробничо-практичним ухилом. І обгрунтована, вистраждана мета стає досяжною. В 1939 році вчений із групою учнів і співробітників Інституту створює метод швидкісного авто­матизованого зварювання під флюсом, названий його ім'ям — "метод Патона". В березні 1941 р. за ці розробки йому присуджують Державну пре­мію СРСР.

Усе ладилося й складалося гаразд у житті Євгена Оскаровича. Впро­ваджувалось у виробництво його автоматизоване зварювання під флюсом, до червня 1941 року метод Патона вже освоїли на 18 заводах країни. За­кінчували вищу освіту сини — Володимир (1917 року народження) і Бо­рис (1918-го), аби стати надійними помічниками і продовжувачами його справи. Але в розмірений ритм таких звичайних сподівань і напружених трудових буднів зухвало вдирається війна.

Євген Оскарович разом з інститутом евакуюється на Урал. Уже в січ­ні 1942-го міцні зварювальні шви одягали в броню знаменитий танк Ве­ликої Вітчизняної Т-34. Прямо з конвеєра машини вирушали на фронт боронити рідну землю. Саме "тридцятьчетвірка", виготовлена на Ураль­ському заводі, застигла на постаменті в Києві в ознаменування визволен­ня столиці України. Усі шви її башти і панцерного корпуса зроблені ав­томатизованим зварюванням під флюсом. Він теж громив ворога, метод Патона!

У 1943 році Євгену Оскаровичу присвоєно звання Героя Соціалістич­ної Праці з формулюванням: за видатні досягнення, що прискорили ви­робництво танків і металоконструкцій.

Київ нарешті визволено. Місто лежало в руїнах. Євген Оскарович лаштується в дорогу. Додому! Додому! Він повертається в липні 1944-го. Сили й енергію забирає лише найнагальніше — без перебільшення, дру­ге народження його рідного інституту, буквально з попелу, з руїн, адже нічого не вціліло і не збереглось, усе знищено і сплюндровано. Водночас доводиться вести проектні роботи з відбудови зруйнованих гітлерівцями мостів.

У 1945 році його обирають віце-президентом Академії наук України, а Інституту електрозва­рювання присвоюють (ще за життя його організатора й нез­мінного директора) ім'я Євгена Патона.

Майже у вісімдесятилітньо­му віці вчений запропонував ідею суцільнозварного автошля­хового мосту через Дніпро у Ки­єві. Унікальність цього проекту в розмірах споруди. В натурі це 20 прогонів (по 58 метрів між опорами) і 4 судноплавні прольоти на головному річищі (по 87 метрів). Загальна довжи­на — 1492 м, вага — 10 тисяч тонн. 90 відсотків заводських і монтажних зварювальних швів виконано під флюсом в автоматичному і напівавтома­тичному режимі. Будівництво розгорнулось у грудні 1951 року й було за­вершене в жовтні 1953 р. Проте не судилося вченому за давньою тради­цією першому пройти мостом, який він будував.

Євген Оскарович Патон помер 12 серпня 1953 р., не доживши до зна­менної події менше трьох місяців.Але справа видатного вченого продовжується працею колективу його Інституту, талантом і творчістю учнів і послідовників. Науково-інженерна школа, сформована і виплекана вченим, інтенсивно розвивається далі під керівництвом його сина, президента Академії наук України, академі­ка Бориса Євгеновича Патона.

Мости — це завжди великі і невтомні трудяги, в яких немає ні свят, ні вихідних. Вони працюють цілодобово, за будь-якої погоди і пори року. Багато їх залишив у спадок нащадкам Євген Оскарович Патон. Та є в Києві один міст — Парковий, зведений у далекому 1904 р., дивовижно романтичний, легкий і вишуканий. Хочеться навіть назвати його щонайлагідніше — місток, такий він тендітний, невагомий, хоча абсолютно міц­ний та надійний. Перекинутий через Петровську алею, він начебто пок­ликаний лише поєднувати, а не розлучати, недарма у народі його знають як Міст Закоханих. Чудовий краєвид відкривається з нього! На Труханів острів, Дарницю, на Дніпро, по якому велично пливуть білі кораблі та снують прогулянкові річні трамвайчики. Цей чудовий міст, створений натхненою інженерною думкою, є ще одним незабутнім подарунком Майстра, який умів радіти життю і захоплюватися неминущою красою вічно молодого Києва.