Владислав Владиславович Городецький народився 23 травня (4 черв­ня) 1863 р. у селі Шолудьки Подільської губернії. Батько був унтер-офіцером Ольгопільського уланського полку, мав бронзову медаль на Андріївській стрічці. Через хворобу вийшовши у відс­тавку, повернувся в батьківський маєток Жабокричі Подільської губернії і був обраний попечителем сільських хлібних запасних магазинів. Незаба­ром він одружився з Леопольдиною Глюзинською, донькою поміщика із сусіднього села Шолудьки. Там і народився первісток, якого, як і батька, назвали Владиславом. Після народження дитини молода родина пе­ребралася в Жабокричі — рідне село глави сім'ї. Жили небагато, але й не бідно. Чотиримісна карета, кучер, четвірка коней, кінь для верхової їзди, стай­ня, фортепіано фабрики Зейтнера, більярд... Коли Владиславові виповнилося 10 років, усе це, як і сам маєток, довелося продати за борги. Родина змушена була повернутися в Шолудьки. До 16 років хлопець здобував освіту вдома. У 1879 р. Владислав відправляється до Одеси, де стає "реалістом" — учнем реального училища (середньо­го навчального закладу технічного профілю). У ре­альному училищі св. Павла його найменше захоп­лювали профілюючі "точні" предмети, значно більше цікавило все, пов'язане з малюванням і кресленням. Це добре видно з оцінок в атеста­ті, виданому йому в червні 1884 р.: алгебра — "4", механіка — "З", фізи­ка — "4", геометрія — "4". Зате з предметів, де були потрібні таланти ху­дожника чи кресляра, незмінно стоїть вищий бал — "5". Більше того: вже у п'ятому класі майбутній архітектор одержав із самого Петербурга сві­доцтво Ради Імператорської академії мистецтв (!) про те, що постановою особливої конкурсної комісії він визнаний гідним похвали за класний уч­нівський "малюнок пензлем з гіпсу". Через два роки випускник Горо­децький нагороджений педрадою училища похвальною грамотою за "гречні й відмінні успіхи з малювання". Владислав вирішує подавати до­кументи до Імператорської академії мистецтв у Петербурзі. Малюнки Городецького справили сильне враження на приймальну комісію, і його вирішили прийняти. Але — як виняток: згідно зі статутом академії, приймали осіб віком від 16 до 20 років. Абітурієнтові Городецькому виповнилося вже 22... Проте перспективний юнак був зарахований до числа студентів. Суворий петербурзький клімат не сприяв успішному навчанню. Хло­пець часто хворів, через що змушений був пропускати заняття, а то й зов­сім залишати на певний час Петербург, щоб підлікувати здоров'я. Закін­чивши чотири курси, він через стан здоров'я залишає столицю і йде в помічники головного архітектора Київського навчального округу.

Протягом двох років Городецький займається практичною роботою: бере участь у проектуванні й спорудженні будинку Уманської прогімназії. Головний архітектор Київського навчального округу, військовий інженер- підполковник Микола Чекмарьов був задоволений своїм помічником і відправив на офіційному бланку похвальний відгук до Академії мистецтв. Керівництво навчального закладу погодилося зарахувати два роки відсут­ності свого вихованця як проходження практики і відновило його в чис­лі студентів. Однак петербурзький клімат Городецькому не рекомендовано. Нічого не залишається, як письмово звернутися до Ради Академії з проханням видати велику срібну медаль. "А якщо я цього не гідний, — пише в листі Городецький, — то звання класного художника III ступеня". Академія мистецтв знайшла можливим присвоїти йому лише звання класного ху­дожника III ступеня. Документ, підписаний великим князем Володими­ром, надавав право "зводити будівлі". Але Городецький хоче більшого — йому потрібен диплом про закінчення академії. І в грудні 1890 р. він ви­силає зроблений ним архітектурний проект Уманської прогімназії з про­ханням зарахувати його як дипломну роботу і вислати диплом про закін­чення Імператорської академії мистецтв. Столична професура оцінила присланий проект як виконаний абсолютно професійно. На початку 1891 р. Городецький одержав академічний диплом.

Трохи поживши в Жабокричах у батьків, Владислав відправляється до Києва — тепер уже дипломованим архітектором. І відразу ж опиняється в гущі подій: Київ останнього десятиліття XIX століття переживав справж­ній будівельний бум. Молодий архітектор одержує замовлення від аристок­ратичної родини баронів Штейнгелів. У зв'язку зі смертю баронеси Марії Штейнгель, дружини "залізничного короля", Городецькому замовили про­ект сімейної усипальниці на Аскольдовій могилі, з яким він справився блискуче. Ім'я архітектора набуло популярності. Коли 1894 р. у Києві по­чалося спорудження міської каналізації, влади залучають до цього серйоз­ного проекту і Городецького. Він відразу засновує Будівельну контору до­мової каналізації архітектора В.В.Городецького і всі замовлення проводить через цю контору. Це була поки що доволі прозаїчна робота (контора про­ектувала вуличні туалети), але дозволила Городецькому заявити про себе не просто як про архітектора, а власника солідної будівельної фірми. У цей час почалася активна забудова колишньої садиби Ф.Мерінга. Це був масштабний проект: треба було прокласти чотири нові вулиці, площу, звести багато будинків і допоміжних прибудов. Мова йшла про елітну забудову, оскільки колишня садиба безпосередньо примикала до головної вулиці — Хрещатика. Про таке замовлення можна було тільки мріяти! Виконавцями стали молоді київські архітектори Г.Шлейфер і В.Городецький. Владислав спроектував нові вулиці, а також став архітек­тором ряду будинків на непарному боці Миколаївської вулиці, в одному з яких і оселився. Оригінальність проектів талановитого архітектора привертає увагу но­вих замовників. Так з'явилися будинок Бендерського (нині — пл. Л.Толстого), будинок Страхового товариства "Росія" на Хрещатику (з популяр­ною серед киян кондитерською "Жорж" на першому поверсі) та інші.

У 1897 р. у Києві відбулася сільськогосподарська і промислова вистав­ка — грандіозна подія в житті всієї імперії. Було відомо, що виставку від­відають члени імператорської родини. Майбутні експоненти спеціально замовляли для себе павільйони, у яких можна було б найкраще предста­вити свою продукцію. Кілька замовлень одержав і Городецький — від гра­фів Юзефа Потоцького, Карла Потоцького і Гірничого відділу. Виставку відвідало понад мільйон осіб, павільйони, споруджені Городецьким, вик­ликали сенсацію. У репортажах з виставки про них писали окремо. Особ­ливо вразив публіку павільйон графа К.Потоцького, зведений у вигляді палацу з пишним декором. Зовсім в іншому стилі був побудований па­вільйон Юзефа Потоцького — він нагадував мініатюрний мисливський замок. А павільйон Гірничого відділу був спроектований Городецьким у вигляді підземелля з імітацією справжньої шахти...

Не минуло й десяти років, як Городецький приїхав до Києва, а він уже обійшов за популярністю багатьох київських метрів архітектури. Звер­нули на архітектора увагу й "тютюнові королі" — купці Когени. Вони запросили його для спорудження кенаси — караїмського молитовного бу­динку на вул. Ярославів Вал, 7. Ця будівля у мавританському стилі, уро­чисто освячена 1902 р., донині є одним із найкрасивіших будинків міста. Ще одним відгомоном успіху на сільськогосподарській і промисловій виставці стала пропозиція звести в Києві римо-католицький костьол. Перше місце на конкурсі посів молодий архітектор С.Воловський — не­давній випускник Інституту цивільних інженерів. Власне, подаючи свій проект на конкурс, він був ще студентом. Тому, беручи до уваги малий досвід автора, влада не наважилися довірити йому настільки серйозне бу­дівництво. Особливо ж тому, що будувати доводилося на вологих фунтах поблизу річки Либідь, що створювало додаткові складності. Стали шука­ти досвідченого архітектора — і вибір впав на Владислава Городецького.

Досвідчений архітектор суттєво переробив і доповнив проект. Саме після цього костьол отримав ті витончені форми, якими ось уже 100 ро­ків усі захоплюються. Перший камінь нового костьолу заклали влітку 1899 р. Будівництво тривало десять років, і лише 6 фудня 1909 р. відбу­лося освячення храму.

Тим часом Городецький перебуває на порозі створення одного із найдивніших своїх творінь. Навесні 1901 р. за столиком одного з ресторанів зустрілися троє знаменитих київських архітекторів — Владислав Горо­децький, Олександр Кобелєв і Володимир Леонтович. Городецький поді­лився новиною, мовляв, недавно придбав ділянку землі на крутому схилі по вул. Банковій, 10. "Навіщо? — здивувався Кобелєв. — Адже там і бу­дувати неможливо". "Як це неможливо?" — спалахнув Городецький і роз­повів про свій задум спорудити на ділянці великий житловий будинок. У результаті Городецький і Кобелєв побилися об заклад. Свідком взяли Леонтовича. Рівно через два роки у визначені за умовами парі день і го­дину Городецький показував украй здивованим колегам свій шедевр, зго­дом названий "Будинок із химерами"...

Будинок схожий на таємничий замок. "Призматична маса його чоти­рьох поверхів густо оздоблена скульптурою з бетону, — описував примі­щення мистецтвознавець С.Гіляров. — 3 кутів даху спускають свої вуса- щупальця потворні дельфіни, їхні хвости, переплітаючись, чітко профілюються на тлі неба. На спинах дельфінів сидять жіночі фігури і тризубцями в руках; уздовж карнизів розмістилися величезні жаби; по стовбурах колон, обабіч парадного входу, вилазять бадьорі ящірки; в ор­намент капітелей уплетені морди носорогів, а лиштви вікон зображують слонячі голови". Ще пишніше вирішені внутрішні інтер'єри. Парадні схо­ди обрамлені з двох боків казковими птахами, які хапають гострими пазурами білі мармурові сходинки. Над усім цим піднімається скульптурна композиція з двох величезних фантастичних риб'ячих фігур, гвинтоподіб­но закручених і оповитих водоростями. Зверху водорості увінчані квітами, у які вмонтовані лампочки в білих матових кулях. Стіни уздовж сходів покриті ліпкою — гірляндами дичини, оленячими рогами та іншими мис­ливськими трофеями. Сам хазяїн оселився в квартирі №3, а інші шість здавав в оренду. По­мешкання були екстра-класу: варто сказати, що тут квартирував Всеволод Голубович — прем'єр-міністр Української Народної Республіки. Схоже, Городецький збирався вибудувати поруч з "химерним" ще один будинок. Він придбав сусідню ділянку землі на такому ж крутому схилі (зараз на цьому місці знаходяться сходи, які ведуть до площі Івана Франка). На цій ділянці, як і на попередній, можна було спорудити тіль­ки щось зовсім небачене, тому що з погляду звичайних правил тут нічо­го будувати не можна було. На жаль, архітектор так нічого і не побудував. Восени 1911 р. він виїхав полювати до Африки. Занадто великі витрати на сафарі поставили його в скрутне матеріальне становище. Влітку 1912 р. Городецький змушений був закласти належну йому нерухомість — "Буди­нок із химерами". Викупити будинок йому так і не вдалося: у 1913 р. зна­менитий "Будинок із химерами" перейшов у власність Данила Балаховського — французького консульського агента в Києві.

Городецький працював не тільки в Києві. У Черкасах побудував жі­ночу гімназію (завдяки якій у цьому місті дістав широке поширення стиль модерн), церкву, різноманітні торговельні приміщення. У Жито­мирській області — віллу О.Добровольського. У Сімферополі — власний завод вуглекислоти і штучного льоду. У Євпаторії — власну віллу. У 1911 р. широко відзначалося 50-річчя скасування кріпосного права. У зв'язку з цим по всій Російській імперії почали споруджувати пам'ят­ники Олександрові II. Ювілейний комітет звернувся до Городецького з проханням взяти участь у розробці архітектурної частини цього проек­ту. Пам'ятник імператору тиражувався у великій кількості копій і розси­лався по всіх сільських управах і волостях Київської губернії... Отож без перебільшення можна сказати, що роботи Городецького знаходилися в кожному селі й у кожній волості.

Почалася світова війна. Будівництво в Києві (як і в інших містах) бу­ло практично припинене. Слідом за світовою війною відбулися дві рево­люції, громадянська війна. Влада в Києві мінялася 16 разів. За більшови­ків у Києві нічого нового не будувалося — крім хіба що сумнівних пам'ятників революційним вождям. Про будівництво будинків і не йшло­ся — тим більше у вишуканому стилі, властивому Городецькому.

Знаменитий архітектор мало цікавив радянську владу. У 1920 р., зали­шившись без коштів для існування, 57-літній архітектор назавжди зали­шає Київ і іде до Польщі.

У Варшаві Городецький працює архітектором у Міністерстві громад­ських робіт. Проектує курорт, займається реставрацією палацу Вишне­вецького. У 1923 р., досягши пенсійного віку, виходить у відставку. А незабаром відкриває власне архітектурне бюро і виконує замовлення американської інвестиційної компанії "Генрі Улен і Ко": проектує для різних міст Польщі водонапірну башту, критий ринок, м'ясокомбінат, електростанцію, казино, лазню. Співробітництво з компанією "Генрі Улен і Ко" виявилося настільки вдалим, що американці запропонували йому відправитися до Ірану як го­ловному архітектору їхніх нових проектів. Залізничний вокзал у Тегерані, споруджений зодчим, приніс йому популярність у цій країні. Він одержує шмовлення уряду Ірану на планування нових міст, будує театр, готель... Нарешті, саме на ньому зупинив свій вибір глава держави Реза-шах Пехлеві, підшукуючи архітектора для спорудження свого палацу.

Палац для іранського шаха Городецький вирішив у стилі знаменитих казок "Тисячі й однієї ночі". Цей східний шедевр вийшов ніжним, лег­ким і водночас зручним, пристосованим до жаркого клімату Ірану. Здава­лося, у творчому житті архітектора починається новий етап — він затре­буваний, поцінований, шанований. Йому замовляє проект сам глава держави. На жаль, палац іранського шаха виявився лебединою піснею ар­хітектора. З січня 1930 р. у нього стався серцевий напад, і того ж дня ар­хітектора не стало. Поховали В.Городецького на римо-католицькому цвинтарі Тегерана.

Попри те, що ім'я Владислава Городецького протягом десятиліть не надувалося в Україні в жодних енциклопедіях, монографіях, екскурсіях містом, кияни дбайливо зберігають пам'ять про цього дивовижного архі­тектора, роботи якого багато в чому визначають лице Києва. Створені ним будівлі, і передусім "Будинок із химерами", через свою незвичайність обросли неймовірними легендами.

Справжнє повернення архітектора до міста, яке він любив і де про­жив понад 30 років, стало можливим лише в 1990-і роки, коли про нього стали писати, зняли документальний фільм. Одна з найкрасивіших ву­лиць Києва, у проектуванні і будівництві якої Городецький брав безпосе­редню участь — колишня Миколаївська, — у 1996 р. названа вулицею Ар­хітектора Городецького.