Григорій Сковорода

Григорій Сковорода
Born
1722-11-22
Died
1794-10-29

Григорій Савич Сковорода посідає унікальне місце в історії української культури. Він, у повно­му розумінні слова, — учитель життя, який на осо­бистому прикладі показав сучасникам гідний його зразок. Водночас, багатогранна творча натура мис­лителя втілює квінтесенцію і найвищий зліт укра­їнської бароково-просвітницької культури XVII- XVIII століть.

Народився Г.Сковорода 22 листопада 1722 ро­ку в селі Чорнухи на Полтавщині в бідній козаць­кій родині. Початкову освіту одержав у місцевій сільській школі, а також у мандрівних дяків. Імо­вірно, у 1734 році (зустрічаються й інші дати) Гри­горій вступив до Києво-Могилянської академії, яка давала середню та вищу освіту. Академія перебувала під патронатом митрополита Київсько­го. Її зазвичай очолювали професори богослов'я, які виконували водно­час обов'язки настоятелів київських Братського чи Михайлівського Зо­лотоверхого монастирів. Курс навчання був розрахований на 12 років. Перший клас (фара, або ж аналогія) був підготовчим. У наступних трьох, граматичних (інфімії, граматиці та синтаксимі), — вивчалися мови: латина, якою читалися ос­новні курси, церковнослов'янська, грецька, книжна українська, польська. Наступні два класи (середні) були присвячені літературній та риторичній освіті. Водночас вивчалися православний катехізис, арифметика, геомет­рія, історія, географія. Навчання в Академії було безкоштовним, туди зараховували молодих людей із усіх станів. Але стипендій не існувало, і учням із бідних родин, які мешкали, здебільшого, в академічній бурсі (гуртожитку), доводилося заробляти на прожиття самим. Багато з них співали в церковних хорах, наймалися домашніми вчителями, у кого виходило — підробляли напи­санням дуже популярних у Києві XVIII століття химеруватих хвалебних кіршів до різних ювілеїв, пам'ятних дат та інших торжеств. Очевидно, та­кими заробітками перебивався і юний Григорій, адже Академія давала добру, як на ті часи, музичну й віршувальницьку освіту. Хоча юнацькі поетичні твори Г.Сковороди нам не відомі, він, слід гадати, римував уже в ті роки. Його зрілі вірші, пісні та байки, що були пи­сані прийнятою тоді серед освічених людей книжною українською мо­вою, а також латиною, відрізняються новаторською свіжістю і належать до літературних вершин свого часу. Основами поетичної майстерності І Сковорода оволодів принаймні до двадцятирічного віку. Він досконало опанував засоби барокової поетики, широко застосову­вані в Києві такими його попередниками як Д.Туптало, С.Яворський та Г.Прокопович. Подібно до такого ж, як і сам, випускника Києво-Могилянської академії, мандрівного ченця, поета і збирача народних прислів'їв Климентія Зиновієва, він широко вводив у літературу фольклорні образи та вислови, використовуючи власні спостереження з життя різних про­шарків українського суспільства.

У молоді роки Г.Сковорода був одним із найкращих півчих Києво- Могилянської академії, і це незабаром відобразилося на його долі. Му­зичне мистецтво Києва XVII—XVIII століть досягло високого рівня, що відзначали, зокрема, чужоземці, які мандрували тоді Україною (сирійський християнин Павло Алеппський, німецький пастор Гербіній та ін.). Із другої половини XVII століття до нас дійшли шкільні музичні твори ду­ховного, а іноді і світського характеру: псалми й канти. Майстром їх на­писання став серед інших і Г.Сковорода. З перших років XVIII століття в Академії викладалася нотна грамота, використовувалися друковані но­ти. Тоді ж у ній з'явився і друкований підручник теорії музики, автором якого був народжений у Києві близько 1630 року композитор і теоретик музики Микола Дилецький.

У світській музиці особливий розвиток мав репертуар історичних дум, автори й виконавці яких, мандрівні кобзарі та лірники, були невід'ємною частиною київського духовного та музичного життя. Мистецтво співу ві­діграло важливу роль у житті Г.Сковороди. Як один із кращих співаків, він був відібраний італійськими хормейстерами для царської капели, і в 1741 (можливо, у 1742) році вирушив до Петербурга. Північна столиця, забувши похмурі роки правління Анни Іоанівни, вступила в нове життя. На престол, у результаті перевороту, зійшла недалека, але весела й добро­зичлива до ближніх дочка Петра І Єлизавета, чиєю найближчою людиною був такий самий, як і Г.Сковорода, козацький син із України — О.Розумовський, що починав свою карколомну кар'єру в тій-таки Петербурзькій капелі. Учорашній бурсак одержував солідний оклад і міг щодня зсередини спостерігати за життям імператорського двору. На щастя, його обов'язки не були обтяжливими й не забирали багато часу. Перед обдарованим і ос­віченим Г.Сковородою, що волею долі опинився при дворі, відкривалися блискучі перспективи. Але його цікавили не придворні забави, розкіш та інтриги. У Петербурзі куди виразніше, ніж у Києві, перед ним відкрива­лася разюча невідповідність між соціальним становищем і внутрішньою природою людей. При дворі він постійно зустрічався з маститими санов­никами й молодими франтами, які мали найвищі титули й величезні ма­єтності, з вищими, але здебільшого неосвіченими, церковними ієрархами. До суті, ці особистості, із самою царицею включно, ні в чому не мали пе­реваг перед найпростішими людьми, хоч і вважали себе вищим світом.

У ці роки, ймовірно, у Г.Сковороди й сформувалося переконання що­до наявності в кожній людині двох природ — зовнішньої, позірної, залеж­ної від її соціального статусу та багатства, і внутрішньої, справжньої. Учо­рашнього київського спудея (так тоді називали студентів) почало обтяжувати його становище. Кортіло назад — до книг та диспутів, до ще не опанованих філософських та богословських творів, які тут, у .Петербур­зі, нікого не цікавили. Скориставшись першою наданою йому можливіс­тю, у 1744 році Г.Сковорода повертається в Академію для завершення її повного курсу. Навчання у вищих класах Академії тривало шість років і передбачало оволодіння курсами філософії впродовж двох та богослов'я — впродовж чотирьох років. Філософія поділялася на "натуральну", з поглибленим вивченням математики, й метафізику. Перша включала основи природ­них знань — "фізику" (до якої входила астрономія), метеорологію, біоло­гію, основи анатомії, фізіології і психології та ін. Метафізика ж розгляда­ла першопричини явищ буття, що стоять за ними, але не дані в безпосередньому досвіді (все ще за Аристотелем). Окреме місце займа­ли такі дисципліни як логіка й етика.

Курси філософії, що читалися в Київській академії в першій полови­ні XVIII століття, мало відрізнялися від прийнятих у провідних європей­ських університетах. Тут так само панував неосхоластичний дух пізнього аристотелізму в його теологічно-неоплатонічній інтерпретації. При цьому характерною рисою філософських курсів київських учених було вільне обговорення питань релігійної філософії, що відображало більш лібераль­не ставлення тогочасного українського православ'я до теологічних пошу­ків, у порівнянні з догматично-формалістичним контрреформаційним ка­толицизмом.

Серед професорів, які відіграли особливу роль у становленні Г.Сковороди, варто, насамперед, назвати М.Козачинського й Г.Кониського, ви­пускників тієї ж Академії. Перший був більш ніж на 20 років старшим за Г.Сковороду й мав солідний життєвий досвід. Зокрема, шість років він провів у Сербії, організовуючи там, разом із деякими іншими українськи­ми педагогами (на прохання митрополита Карловицького і Белградсько­го Вікентія), православні школи, а також ставши основоположником сербської літературної мови. Дотримуючись загальних положень христи­янського аристотелізму, він, водночас, був схильний до зближення Бога з духовними основами природи в дусі ренесансного неоплатонізму й вис­тупав проти абсолютизації протиставлення матерії та форми.

При цьому М.Козачинський був достатньо знайомий із сучасною йо­му європейською філософією та наукою (Галілей, Декарт, Спіноза, Лейбніц), хоча й не вважав її чимось принципово вищим за православну тра­дицію дещо платонізованого аристотелізму. Його прихильність до антич­ної мудрості знайшла відображення і в літературній творчості. Зокрема, його перу належить драма "Благоутробіє Марка Аврелія", присвячена зна­менитому римському імператору, якого називали "філософом на троні".

На відміну від М.Козачинського, Г.Кониський, що прийняв у 1744 році чернецтво, а в 1752-му став ректором Академії, був не набагато (ли­ше на п'ять років) старший, ніж Г.Сковорода. Між ними було багато спільного, особливо любов до поезії, моральної філософії та символічно­го тлумачення біблійної мудрості. Уже відомий своїми красномовними проповідями, він читав в Академії курси поетики (написавши "Правила поетичного мистецтва"), філософії та богослов'я. Услід за своїм учителем, київським професором С.Калиновським, він приділяв велике значення етиці, викладаючи її поряд із логікою, фізикою та метафізикою як четвер­ту частину філософії. Г.Кониський теж був непогано обізнаний із ідеями новоєвропейських мислителів, зокрема Декарта і Спінози, цікавився сучасним йому приро­дознавством, однак, як і інші київські професори XVIII століття, ставив­ся до нових віянь із осторогою, надаючи перевагу аристотелівсько-неосхоластичній традиції. У 1747 році, ймовірно з участю Г.Сковороди, на сцені Київської академії він поставив написану ним релігійно-повчальну драму "Воскресіння мертвих".

Близько 1750 року Г.Сковорода закінчив повний курс Академії. Його вченість була добре відома в місті, й тодішній митрополит Київський Т.Щербацький, філософ і в минулому ректор Києво-Могилянської акаде­мії, схиляв молодого філософа прийняти постриг. Чернецтво, за підтрим­ки ієрарха такого рангу, відкрило би перед Г.Сковородою шлях до вищих академічних і церковних посад. Та його не приваблювала кар'єра. До то­го ж, добре знайомий зі способом життя ченців, молодий мислитель не вважав, що постриг сприятиме його духовному зростанню. Хоча, перебуваючи в Києві, тим більше в Петербурзі, Г.Сковорода не міг не відчувати неповноти отриманої ним освіти. У Європі творилася но­ва культура, яка долала пережитки Середньовіччя, й він, природно, праг­нув прилучитися до її плодів. Доля надала йому таку можливість. Друзі познайомили Г.Сковороду з генералом російської служби Ф.Вишневським, що перебував у Києві проїздом — вирушаючи до Угорщини (яка входила на той час до складу великої держави австрійських Габсбургів) із завданням закуповувати й відправляти до царського двору токайські ви­на, які особливо уподобали Єлизавета та її оточення. У складі російської місії, обіймаючи необтяжливу й більш-менш оп­лачувану посаду, що передбачала здебільшого спілкування з Ф.Вишневським та розширення культурного кругозору генерала, Г.Сковорода на кілька років вирушив до Угорщини. Маючи досить вільного часу і спіл­куючись по-польськи та по-німецьки (не кажучи вже про латину, що бу­ла для нього майже другою рідною мовою), вчорашній київський студент добре ознайомився з життям Центральної Європи. Крім Угорщини, він побував в Австрії, Чехії та Польщі, а також, очевидно, в Німеччині та Північній Італії. Спочатку в країнах Європи на Г.Сковороду справили враження ком­форт, чистота і зовнішня привабливість життя. Але всюди побутували ті самі чинопоклоніння та святенництво, що й у Російській імперії. Загаль­ний рівень університетської науки був загалом не вищий, ніж у Києві, хо­ча інтерес до знань у більшості людей — чи не менший, ніж удома. Ка­толики і протестанти давно вже припинили колись запеклу боротьбу й задовольнялися своїми катехізисами.

Доба Вольтера (тим більше, критичної філософії І. Канта) в інтелек­туальному житті Європи ще не настала, а велика раціоналістична філосо­фія XVII століття була вже настільки заяложена незліченними коментато­рами, що мало кого хвилювала щиро. Та головне полягало в тому, що, як виявилося, новоєвропейський ра­ціоналізм, у порівнянні з античною та біблійно-давньохристиянською муд­рістю, практично нічого нового не говорив щодо найважливіших світогляд­них питань: про Бога, душу й моральне, достойне життя. Звичайно, Г.Сковорода розумів значення західноєвропейської думки, глибоко цінував її звільнення від середньовічних догм, яке саме починалося, захоплювався новітніми науково-технічними досягненнями. Але внутрішню незалежність від догматичних авторитетів він мав уже і вдома, а технічні новинки, які використовувалися, головним чином, для військових потреб і придворних розваг, не усували необхідності духовного пошуку.

Через три роки розчарований Г.Сковорода повертається в Київ. На Заході він не знайшов духовності, до якої прагнув. Однак досвід життя за кордоном, як і раніше при царському дворі, був для молодого філософа надзвичайно цінним. Він належно ознайомився з основними духовно-філософськими течіями Європи середини XVIII століття, серед яких най­ближчим йому виявився німецький протестантський поєтизм. Він, певно, серйозно вплинув на Г.Сковороду, хоча подібні умонастрої були властиві українському філософові і раніше. У пієтизмі він, швидше за все, просто впізнав щось рідне і близьке своєму духовному досвідові.

Повернувшись додому, Г.Сковорода знову постав перед проблемою вибору життєвого шляху. При всій своїй скромності й невибагливості в повсякденному житті він не збирався приймати чернецтво, не вважаю­чи його необхідним для духовного зростання й не бажаючи сковувати се­бе обов'язками послушництва та підкорятися церковній ієрархії. Водно­час, він із великою відповідальністю ставився до вибору людиною заняття в житті, згодом сформулювавши концепцію "сродного труда". Згідно з думкою філософа, близькою в цьому плані до протестант­ського вчення, праця є життєвим покликанням і обов'язком кожної лю­дини. Але кожна людина має власне покликання і призначення, яке во­на повинна усвідомити, а відтак жити згідно з ним. Щастя можливе ли­ше в тому випадку, коли ми займаємося своєю справою, відповідно до своїх здібностей і призначення. А нещасливе життя — в того, хто приз­начений був для одного, але не знайшов себе чи зрадив своєму покли­канню, і все життя займається іншою, не своєю справою. При цьому ма­теріальні блага (хоча в межах розумного мінімуму вони необхідні кож­ному), як і високі титули та звання, щастя принести не можуть. Г.Сковорода неодноразово дякував Богу, що створив потрібне нетрудним, а трудне непотрібним...

"Сродною" собі працею Г.Сковорода вважав філософсько-поетичну творчість у поєднанні з педагогікою. Починаючи з 1753-го, протягом 15 років він учителює. Спочатку за новою, розробленою ним самим програ­мою (цей курс був записаний за назвою "Раздумія про поезію і руководство к мастерству оной") Г.Сковорода читає поетику в Переяславському колегіумі. Однак, не дійшовши згоди з місцевим начальством, яке вима­гало йти за затвердженою програмою, він залишає древнє місто й кілька років учителює приватно, мешкаючи довгий час у будинку багатого і впливового на Переяславщині землевласника С.Томари. На запрошення друзів і однокласників, що вже займали високі посади в Російській Пра­вославній церкві, він здійснює тривалу подорож до Москви і в Троїце- Сергієву лавру, однак відмовляється від запропонованих йому там профе­сорських та інших посад і повертається в Україну.

До цих років життя Г.Сковороди належить велика частина поетичної збірки "Сад божественних пъсней". У багатьох із них ми бачимо глибоку духовну драму людини, що в розквіті сил не може досягти примирення зі світом несправедливості й фальші, усвідомлюючи, водночас, відносність усього зовнішнього, стороннього для людської душі. Поет із благоговін­ням ставиться до всього природного, внутрішньо співпричетного божес­твенним джерелам буття, що відчутне йому в кожній людині і всій при­роді, але найбільше — у власному серці. Цікавим є і формальний бік поетики Г.Сковороди, що демонструє ба­гатство віршованих форм, ритміки та прийомів при вмілому поєднанні складних розмірів із цілком засвоєною системою римування, на той час іще мало розробленою в українському та російському віршуванні.

У 1759—1769 роках він із перервами викладає у відкритому незадовго перед тим Харківському колегіумі. За цей час творить "Басни Эзоповы" (1760), "Начальную дверь ко христіанскому добронравію" (1766) і вже у 1767 році перші великі власне філософські твори: "Наркісс. Разглагол о том: узнай себе" і "Симфонія, нареченная книга Асхань о познаніи са­мого себе". В усіх цих творах, а особливо у двох останніх, Г.Сковорода витлумачує чи не основну для його філософії ідею — про самопізнання й розмежування справжнього, духовного, вищого та помилкового, профанного, нижчого в людині.

Учнівська молодь любила його, але з начальством незмінно виникали суперечки. Схилятися перед вдаваними авторитетами й безграмотними інструкціями Г.Сковорода не збирався. Не бажаючи пристосовуватися до ретроградських вимог колегіумів Лівобережжя і Слобожанщини, відмо­вившись від професорської кар'єри в Києво-Могилянській та Москов­ській духовній академіях, філософ у 1769 році залишає Харківський коле­гіум і відразу ж пише збірку повчальних алегоричних мініатюр, названу ним "Басни Харьковскія". Відтоді Г.Сковорода остаточно обрав життя мандрівного філософа, так би мовити, чернецтво у миру. Щорічно влітку він мандрував просторами Лівобережної України, незмінно відвідуючи Київ і Харків. Одяг його був найпростіший, і з вигляду він нічим не відрізнявся від інших прочан, які прямували до святих місць. Але в його торбі незмінно лежали розкішно видана Біблія (яку він глибоко шанував, усе життя вдумуючись у симво­лічний зміст її слів та образів) і флейта з мундштуком зі слонової кістки. Наодинці з природою він віддавався музиченню і творенню віршів, що їх, як пісні, часто виконував у супроводі струнних інструментів, у останні ро­ки життя — гітари, яка незадовго перед тим з'явилася в Україні.

Дорогою Г.Сковорода вів повчальні бесіди з людьми всіх станів і звань, відвідував друзів у маєтках та селах, монастирях і містах, а взимку зупи­нявся в кого-небудь із близьких йому осіб, найчастіше у свого улюблено­го учня і друга М.Ковалинського. В ці місяці у своїх тимчасових приста­новищах він писав різноманітні філософські й поетичні твори, а також численні листи повчального характеру. Його знала вся Лівобережна Укра­їна від Дніпра до Дону. Скрізь він слугував живим утіленням вищих духов­них принципів, праведності, що вінчає собою мудрість, красу й доброту. При цьому філософ не ухилявся від поєдинків зі злом, сміливо всту­паючи у протистояння з високими чинами, аж до відомого самодурством харківського губернатора Щербініна включно. З народом він був простий скромний, але, стикаючись із хамством вельмож, умів постояти за себе й показати, наскільки небагато вони насправді варті. Обрана ним у теат­рі життя роль мандрівника, "старчика", дозволяла залишатися самим со­бою в будь-якій ситуації, змінюючи при тому форми поведінки залежно від умов, у які він потрапляв.

На кількаразові пропозиції опублікувати свої книги, мандрівний філо­соф незмінно відмовляв. Однак праці Григорія Савича, які він зазвичай за­лишав у тому домі, де їх було закінчено, вже при його житті передавалися з рук у руки і дбайливо переписувалися. Збирати і публікувати їх почали вже в середині XIX століття, коли особистість і творчість Г.Сковороди, людини- легенди, яка здобула шанобливе прізвисько українського Сократа, були гід­но поціновані українськими, а згодом і російськими інтелектуалами.

У 1769—1774 роках, крім уже згаданих "Басен Харьковских", він ство­рює філософські твори: "Беседа, нареченная двоє, о том, что блаженним бить легко", "Діалог, или Разглагол о древнем мире", "Разговор пяти путников о истинном щасте в жизни", "Кольцо", "Разговор, називаємый Алфавит, или Буквар мира". У них за допомогою апеляції до біблій­них і античних символів та авторитетів, шляхом умовиводів і на живих прикладах обгрунтовано, що-людина повинна бути самою собою і що її цінність визначається не багатствами, родовитістю й регаліями, а мораль­ністю життя й гідними справами. Новий етап творчості Г.Сковороди відкриває філософський трактат "Израилскій змій" (1775—1776), у якому найповніше розкрите його вчен­ня про третій (паралельний духовному й матеріальному), символічний світ. Ідеї, що містяться в ньому, багато в чому передбачили відкриття ні­мецькою культурфілософією початку XX століття світу культурних симво­лів як особливої реальності, яка формує наше сприймання навколишньої дійсності й нас самих.

Протягом 80-х років XVIII століття з'являються "Жена Лота" (1780— 1788), "Брань архистратига Михаила со Сатаною о съм: легко быть благим" (1785). При цьому мандрівний філософ створює останню, помітно розши­рену, редакцію поетичної збірки "Сад божественних пъсней" і вже в 1791 році завершує свій останній великий філософський твір "Діалог. Имя ему: Потоп Зміин", що поєднує форми трактату, діалогу, притчі й вірша.

Помер Г.Сковорода 29 жовтня 1794 року в селі Пан-Іванівка (нині Сковородинівка) на Харківщині, в маєтку згаданого раніше М.Ковалинського, який незабаром, по свіжих спогадах, склав його першу біографію. На могилі філософа, як він і заповідав, викарбували: "Світ ловив мене, та не впіймав". Своїм життям він показав: якщо не вимагати багато від сві­ту й неухильно йти за своїм внутрішнім покликанням, то можна й живу­чи у світі бути вільним від нього.

Г.Сковорода був надзвичайно освіченою, цілісною і послідовною осо­бистістю, володів кількома древніми (зокрема, й маловідомою тоді у пра­вославному середовищі давньоєврейською, яку вивчив для поглибленого розуміння Біблії) і новими мовами, достатньою мірою орієнтувався в ре­несансній та новоєвропейській філософії. Але набагато ближчі його духо­ві були ідеї Святого Письма, античних мислителів (Сократа, Платона, Епікура, стоїків, неоплатоніків) і Батьків Церкви, особливо платонічна давньохристиянська традиція (Климент Александрійський, Оріген, апофатична теологія корпусу творів, приписуваних Діонісію Ареопагітові).

Для Г.Сковороди життя людини не є визначеним наперед. Його треба творити самому на філософських засадах. Через філософію варто не так ося­гати абстрактні істини, як досягати за її допомогою бутгя в істині. Такий під­хід має глибокі античні та біблійно-давньохристиянські джерела, хоча зага­лом він далекий духові більшості мислителів Нового часу, зокрема сучасних українському мандрівникові європейських філософів-раціоналістів. Хоча такою самою мірою Г.Сковорода далекий і від ортодоксального християнства. Він органічно, з молодих років був причетний до біблійно- патристичної та античної традицій, але обидві вони для нього не були чи­мось закостенілим, довершеним і остаточним. Навпаки — вони розкри­вали сутність буття як через свою текстуальну символіку, так і через зразки конкретного життя (скажімо, Сократ). Тож природною бачиться та обставина, що центральне місце в його вченні посідає концепція "трьох світів", кожен із яких представлений "двома натурами".

Ці світи — по-перше, макрокосм (Всесвіт), по-друге, мікрокосм (чи людина) і, по-третє, окремий символічний світ. Усі вони взаємозалежні й немовби відображаються один в одному. При цьому кожен із них має дві природи: зовнішню, матеріальну, помітну при безпосередньому сприйманні, і справжню, духовну, глибинну, що потребує внутрішнього, духовного осягнення. У макрокосмі за світом речей проглядається справжнє, сакральне, бо­жественне буття, що витлумачується Г.Сковородою у християнсько-неоп­латонічному, в певному сенсі навіть пантеїстично-містичному дусі. У мік­рокосмі (людині), мандрівний філософ також виділяє дві натури: людину несправжню — таку, якою вона сприймається на перший погляд, і справ­жню, духовну, яку й належить, прозріваючи, пізнавати в собі, а також ша­нувати в інших. Так само й високодуховні тексти, зокрема біблійні, на зовнішньому рівні можуть сприйматися буквально, але за ними варто роз­пізнавати глибинний духовний зміст, виявлений у їхній символіці. Своєрідним спільним знаменником внутрішнього, духовного буття всіх трьох світів для Г.Сковороди є Софія, Премудрість Божа, присутня і в природі, і в людині, і в Біблії (а також в інших богонатхненних творах). Виходячи з таких загальнофілософських положень, Г.Сковорода ут­верджує моральний ідеал праведного мудреця, який не прагне примарних благ матеріального світу, але відчуває і осягає внутрішню, софійну сут­ність усіх трьох світів. Із таким світовідчуванням у нього поєднуються за­коханість у природу, висока оцінка дружби й постійне заглиблення в та­ємниці символічного світу.

Український мудрець не заперечував позитивної ролі науково-техніч­них відкриттів та винаходів у вдосконаленні суспільно-політичного ладу, але вважав, що поки людина сама не візьметься за вдосконалення себе, всі блага світу цього принципово не змінять її долі. Щастя людини в її ж руках, а нещасні люди тому, що в погоні за примарними цінностями нехтують справжніми.

Г.Сковорода належав до того типу мудреців, яким поталанило втіли­ти в повсякденному житті своє розуміння блага, істини і краси. Життєви­ми ідеалами для мандрівного філософа були Сократ і апостоли, але осо­бистості подібного плану відомі нам і з індійської (Будда), і з усіх інших великих цивілізацій. їхнім життєвим завданням було не відкриття якогось нового принципу чи побудова оригінальної, в чомусь істотно відмінної від усіх інших філософської системи, а прилучення до вищих істин буття для практичного втілення їх у своєму повсякденному житті. І це своє життє­ве покликання Г.Сковорода повною мірою і з честю виконав.

Events: 
  • Стовпів доволі

    До Сковороди звернулися монахи Києво-Печерської лаври:

    Доволі блукати по світу! Пора причалити до гавані. Нам відомі твої таланти, свята Лавра приймає тебе, як мати своє чадо, ти будеш стов­пом церкви й окрасою обителі.

    Ох, преподобні, — обурився Сковорода, — стовпотворіння збільшувати собою не бажаю, до­волі й вас, стовпів неотесаних, у храмі божому...