Людина-легенда — ось найточніша характерис­тика єдиного в історії України загальнонаціонально­го лідера, за яким піднявся весь народ. Життя Бог­дана Хмельницького, тісно переплетене з долями багатьох тисяч українців, — це шлях блискучих пе­ремог і гірких поразок, глибоких роздумів, особис­тих втрат і знахідок.

Батько Богдана, Михайло Хмельницький, був православним шляхтичем з Галичини. З юних років він служив у Яна Даниловича, і коли 1590 року того призначили старостою Корсуня й Чигирина, переїхав з ним до Наддніпрянщини, обійнявши пост чиги­ринського підстарости. Оскільки Я.Данилович жив переважно в Корсуні та Польщі, неприступний Чигиринський замок, що височів на гранітній горі, цілком перебував у віданні М.Хмельницького. Відповідно до посади, він одержав у володіння багатий хутір Суботів за ві­сім кілометрів від Чигирина й за три десятки років господарювання перет­ворив його на багату і міцну укріплену садибу. Чигирин був останнім містом-фортецею на південно-східних рубежах Речі Посполитої. За ним починалося Дике поле — причорноморські сте­пи, через які пролягли шляхи на Запорізьку Січ і до Криму. Чигирин пос­тачав зброю та боєприпаси запорізьким козакам, від яких його гарнізон першим довідувався про наближення до України татарських орд.

М.Хмельницький одружився з молодою місцевою козачкою. 27 груд­ня 1595 року, у день святого Теодора (в народі званого Богданом) у них народився син Богдан. За звичаєм того часу хлопчикові дали друге ім'я — Зиновій. Його дитинство пройшло серед дітей селян і рядового козацтва українського порубіжжя, де війна була атрибутом повсякденного побуту. У Чигирині Богдан здобув початкову освіту. Щоб продовжити навчання, його віддали до латиномовного єзуїтського колегіуму у Львові, засновано­го коронним гетьманом Станіславом Жолкевським у 1608 році. Провчив­шись там кілька років, Богдан Хмельницький опанував польську й лати­ну, пройшов класи граматики, поетики й риторики, одержавши звичайну для шляхетських дітей освіту, цілком достатню для майбутньої службової кар'єри. Глибокі знання з латині дозволили йому згодом вільно вести пе­реговори з послами головних європейських держав. Однак єзуїти, відомі як витончені гнобителі юнацтва, не змогли духовно полонити юного Бог­дана. Все своє життя він залишався їхнім непримиренним ворогом і в ро­ки гетьманства жадав від польської влади ліквідації єзуїтських колегіумів у козацькій Україні, мотивуючи це тим, що від єзуїтів починаються чва­ри в релігії та руйнується мир.

Напередодні 20-х років XVII ст. юнак повернувся до батьківського до­му. Суботів на той час перетворився на процвітаючий маєток із селом дов­кола. Неподалік на землі Хмельницьких виникло ще одне поселення — Новоселиця. Прикордонна служба для жителів цих місць була повсякден­ним заняттям, і зі зброєю вони не розлучалися. Тут Богдан набув належ­ного військового загартування. Коли 1620 року почалася польсько-турецька війна, він із батьком та чигирицськими козаками приєднався до армії С.Жолкевського. У жовтні польська армія потерпіла поразку на Цецорських полях. Михайло Хмель­ницький поліг у бою, а Богдан потрапив у полон до турків. Кілька років він провів у Стамбулі при одному з командувачів турецького флоту і вивчив за цей час турецьку мову. Турки, ймовірно, поводилися з ним стерпно. Богдан добре вивчив їхній спосіб життя, стан турецької армії і навіть завів знайом­ства (наприклад, із Бектеш-агою, майбутнім радником султана), що надалі иміло використовував у переговорах із османським двором. За одними свід­ченнями, з полону його викупила мати, за іншими — запорожці обміняли його на турецьких бранців, "із вдячністю згадуючи його батька".

Повернувшись додому, Б.Хмельницький зближується із запорізькими козаками, відмовившись від державної служби, хоча на ній як син полеглого в бою підстарости чигиринського, завдяки видатним особистимякостям, міг чимало досягти.

Окремі джерела донесли до нас відомості про участь Хмельницького у складі козацького війська в боях із татарами й турками (зокрема, про взяття ним 1629 року в полон двох князів із роду Кантемірів) та у Смонснській війні 1633—1634 років. За виявлену доблесть король Владислав IV нагородив його золотою шаблею.

З середини 30-х років Богдан Хмельницький обіймав посаду писаря (глави канцелярії) Війська Запорізького, брав участь у розробці офіційних документів, зокрема послань січового козацтва королю та сеймові. Навесні 1637 року спалахнуло повстання під проводом П.Бута (Павлюка). Наприкінці року його було придушено, але навесні 1638-го, очо­лене Я.Остряницею (Острянином) та Д.Гунею, воно розгорілося з новою силою. Зусиллями коронного гетьмана С.Потоцького поляки знову здо­були перемогу. По Україні розгорнулися репресії, тисячі козаків, не вне­сених до реєстру (який скорочувався до шести тисяч), оголосили кріпа­ками. Та це не вирішило гострих проблем, а лише загнало їх углиб. Уникнути нового вибуху народного обурення було годі. З осені 1637 ро­ку Чигирин став центром повстанського руху.

Жорстоке придушення повстання 1638 року зміцнило польське пану­вання в Україні на десятиліття, назване в польській історіографії "золо­тим спокоєм". Щоб не допустити запорожців у підвладні полякам землі України више порогів, у районі сучасного Дніпропетровська було споруд­жено фортецю Кодак. Оглядаючи її 1639 року, коронний гетьман Конєцпольський зловтішно поцікавився у присутнього там Хмельницького, як йому бачаться розташування й укріплення твердині, на що той коротко відповів латинською приказкою: "Руками створене — руками і знищуєть­ся". Восени 1648 року козаки заволоділи Кодаком. Призначений в Україну для остаточного її підкорення коронний геть­ман Конєцпольський ставився до козацької старшини й особисто до Бог­дана Хмельницького з неприхованою ворожістю. За словами одного з польських хроністів, перед смертю він висловив жаль, що Хмельниць­кий іще живий і може заподіяти Речі Посполитій багато зла, "бо ніколи ще серед козаків не було людини таких здібностей і розуму", і навіть ра­див своєму синові, що перебирав його посади в Україні, "знайти проти Хмельницького якесь обвинувачення і зжити зі світу". 1640 року запорізькі й донські козаки на чолі з Д.Гунею виступили в похід проти турків. Брав у ньому участь і Б.Хмельницький. Тоді він уже так виділявся серед козацької старшини, що ним зацікавився французь­кий уряд, прагнучи залучити до служби. Увагу кардинала Мазаріні, що правив у Франції, до майбутнього гетьмана привернув французький по­сол у Варшаві граф де Брежі, називаючи Хмельницького полковником і характеризуючи його як талановитого полководця, що користується пова­гою при польському дворі, а після особистих переговорів із ним повідом­ляв, що це "людина освічена, розумна, сильна в латинській мові".

У березні 1645 року Богдан Хмельницький зі старшинами Іваном Сір­ком (майбутнім отаманом запорожців) і Солтенком морем через Гданськ вирушили до Франції. Хмельницький особисто вів переговори з її вищим командуванням, пропонуючи набрати з козаків 1800 чоловік піхоти і 800 вершників. Згідно з угодою запорізький загін із 2500 чоловік під коман­дуванням І.Сірка восени того ж року прибув до французького порту Ка­ле й незабаром, діючи як самостійний підрозділ, відзначився при взятті міста-фортеці Дюнкерк. Через десять років, зустрівшись із французьким послом, Хмельницький тепло відгукувався про Францію і особливо про її уславленого полководця, героя Тридцятирічної війни принца Конде.

Тридцятирічна війна завершувалася. Тим часом постала нова коаліція проти Османської імперії, до неї мали ввійти Іспанія, Венеція і Австрія. Дипломати цих країн за сприяння папи римського прагнули залучити на свій бік Річ Посполиту й Запорізьку Січ, але діяли таємно, побоюючись негативної реакції польського сейму. У квітні 1646 року на запрошення короля у Варшаву прибула представ­ницька делегація українського козацтва. На таємній нараді сторони домовилися, що запорожці на 60 кораблях виступлять у похід на Чорне море. На приготування їм було передано 6 тисяч талерів. Тоді ж Владислав IV по­обіцяв розширити козацький реєстр до 12 тисяч. Гетьманом майбутнього морського походу король призначив Б.Хмельницького і незабаром через канцлера Оссолінського, що відвідав Запорізьку Січ, передав йому гетьман­ську булаву. Однак королю не вдалося утримати в таємниці свої плани, і в жовтні 1646 року сейм висловився проти війни з Туреччиною.

На початку 1646 року помер коронний гетьман Конєцпольський, що за роки правління зумів зосередити у своїх руках великі земельні володіння на Правобережній Україні з Чигирином і його околицями. Коронним гетьма­ном в Україні був призначений Микола Потоцький. Син Конєцпольського Олександр, що став старостою корсунським і чигиринським, і призначений ним чигиринським підстаростою Даніель Чаплинський висунули претензії на Суботів, що належав Хмельницькому, скориставшись тим, що докумен­ті на маєток як на спадкову власність оформлені не були. Влітку 1646 року Богдан Хмельницький поїхав у Варшаву, й король особисто підтвердив його права на Суботів. Проте Конєцпольський і Чаплинський не відмовилися від своїх намірів. Під час бою з татарами, що напали на Чигирин наприкінці 1646 року, один із жовнірів Чаплинського вдарив Богдана шаблею по шиї, і а кольчуга витримала удар. Потім слуги Чаплинського побили до півсмерті неповнолітнього сина Хмельницького. Навесні 1647 року, користуючись мідсутністю господаря, Чаплинський учинив розбійницький наїзд на Субо­ті і захопив усе майно Хмельницького, худобу і хлібні запаси.Цей напад прискорив смерть хворої Богданової дружини Ганни, урод­женої Сомко. Місцевий суд, куди звернувся Хмельницький, став на бік Конєцпольського й Чаплинського, що одноосібно хазяйнували на землях Чигиринщини, запропонувавши як компенсацію за втрачений хутір 150 злотих, що не йшло в жодне порівняння з реальною вартістю завданого збитку. Це стало останньою краплею, що переповнила чашу терпіння Богдана. На допомогу короля надії не було — Владислав був безсилий проти сваволі магнатів та підвладної їм шляхти в Україні. Хмельницько­му залишався один шлях — на Запоріжжя.

Восени 1647 року йому хитрістю вдалося роздобути у командира реєстрових козаків Барабаша королівську грамоту, що обіцяла козакам грошові виплати й розширення реєстру. Дізнавшись про це, Конєцпольський наказав схопити Б.Хмельницького в надії одержати від гетьмана Потоцького дозвіл на його страту. Однак чигиринський полковник Станіслав Кричевський, кум Богдана, в середині грудня 1647 року випустив його і під варти. Не бажаючи більше спокушати долю, Богдан із кількома десятками найближчих прибічників негайно вирушив на Січ.

За місяць Б.Хмельницький згуртував навколо себе запорожців: 25 січ­ки 1648 року почалося повстання під його проводом. Велика частина реєстрових козаків Січі перейшла на бік Хмельницького. Польський гар­нізон було вибито з острова Хортиці. Тоді ж Богдан був обраний гетьма­ном Війська Запорізького.

Відразу ж почалися переговори запорожців із кримськими татарами про союз проти поляків. Розгортаючи масштабну війну проти Речі Пос­политої, слід було забезпечити тил. Інакше поляки, заплативши ханові належну суму, вдарили б козакам у спину.

За домовленістю татарам у ході війни діставалася здобич (зокрема й полонені, за яких можна було одержати викуп), а козакам — звільнена територія. Хан Іслам-Гірей, що з недовірою ставився до планів Богдана, спочатку дав йому на підмогу лише кілька слабо озброєних загонів. Істот­ніша підтримка з Криму надійшла вже після перших перемог запорожців. Поляки, що не надавали особливого значення походові Б.Хмельниць­кого до Січі, серйозно стурбувалися, дізнавшись про угоду козаків із та­тарами. Коронний гетьман Потоцький відправив до Січі послів на чолі з полковником Кричевським, обіцяючи козакам дати деякі права й вольності, а Хмельницькому — повернути Суботів. Та зупинити хід подій бу­ло запізно. Нічого не домігшись переговорами, Потоцький став збирати сили для придушення повстання в зародку.

Звістка, що Потоцький зосереджує війська, прискорила виступ запо­рожців. У квітні 1648 року Хмельницький кинувся до Чигирина. Біля Ка­м'яного Затону він привернув на свій бік висланих проти нього реєстрових козаків, а наприкінці квітня оточив і атакував другу частину спрямованих проти нього сил при Жовтих Водах. У ході боїв під Жовтими Водами 5—6 травня польські війська зазнали поразки. Захоплених у полон поляків із їхнім командиром Шемберком повсталі передали татарам.

Дізнавшись про розгром під Жовтими Водами, Потоцький, що поспі­шав на допомогу Шемберку, повернув від Чигирина назад. Однак Хмель­ницький, легко заволодівши рідним містом, незабаром наздогнав його бі­ля Корсуня. Потоцький вирішив без бою непомітно відійти до Богуслава, та Хмельницький розгадав його плани й улаштував на шляху поляків за­сідку. Вранці війська Потоцького, що розтяглися в оточеній лісом балці в урочищі Горіхова Діброва, були атаковані й розбиті. У полон потрапи­ли гетьмани Потоцький і Калиновський. Розвиваючи наступ, запорожці в найближчі дні оволоділи добре укріпленою Білою Церквою, відрізавши від Польщі всю Середню Наддніпрянщину з Лівобережжям — володіння­ми затятого католика й непримиренного ворога козаків князя Єремії Вишневецького, предок якого, легендарний Байда, за іронією долі був засновником першої Запорізької Січі.

По всій Україні розгоралося полум'я козацько-селянських повстань. Поляки масово бігли до укріплених замків Волині й Поділля. Православ­ний воєвода Київський Адам Кисіль, не сподіваючись утриматися в міс­ті, покинув свій замок і відступив із гарнізоном на захід. Вишневецький зі своїми силами рушив на Волинь в обхід Києва, через Чернігів і Гомель.

Слава про Хмельницького як народного визволителя розлетілася по всіх кутках України, й до нього потяглися численні загони селян та мі­щан, погано озброєні, без бойового досвіду, але готові боротися за волю. В усьому цьому хаосі слід було негайно розібратися, призначити коман­дирів, забезпечити новоприбулих зброєю, амуніцією. Швидко змінювали­ся й завдання боротьби. Повстання запорожців, що переслідували свої станові інтереси і прагнули викорінити унію, тепер переростало у всена­родну визвольну війну. Повсюди запроваджувалося народне самовряду­вання, ліквідовувалося поміщицьке землеволодіння, скасовувалося крі­пацтво. Первісні вимоги щодо розширення козацького реєстру втрачали актуальність. Козаками проголошували себе десятки тисяч людей. Із Над­дніпрянщини повстання ширилося на захід. На Поділлі успішно діяли за­гони полковника Івана Богуна. 16—18 липня полковник Максим Криво­ніс розбив на Волині під Старокостянтиновом князя Вишневецького, який зібрав рештки польських сил в Україні для військового реваншу. До середини літа 1648 року Україна від рубежів татарських і московських во­лодінь до Поділля й Волині перетворилася на Козацьку республіку, яка готова була продовжувати боротьбу. У ході запеклої боротьби не обходилося без кривавих ексцесів і заги­белі тисяч безневинних людей. Повсталі козаки й селяни били польських поміщиків і військових, управителів маєтків, орендарів і дрібних крамарів-перекупників. У свою чергу загони шляхти спалювали українські се­ла, хутори, катували козаків і селян. Звірства чинилися з обох боків. Але, на відміну від Вишневецького, що закликав до масових мордувань і страт народу, Б.Хмельницький ніколи не віддавав наказів розправлятися з мир­ним населенням.

Розгром польських військ у травні—червні 1648 року не означав закін­чення війни. Запорізький гетьман, перетворивши Чигирин на столицю Козацької держави, готувався до продовження бойових дій. Було доуком­плектовано й реорганізовано шість старих реєстрових полків: Чигиринсь­кий, Черкаський, Корсунських, Канівський, Білоцерківський та Переяс­лавський, кожен із яких тепер налічував до 4-х тисяч бійців. За їхнім зразком на Лівобережжі та Правобережжі формувалися Прилуцький, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Чернігівський, Київський, Уманський, Вінницький та інші полки.

У Польщі спішно формували нову армію. Очолили її Заславський, Остророг і Конєцпольський, котрих український гетьман, добре знаючи кожного, влучно схарактеризував як "перина, латина й дитина", натяка­ючи на зманіженість першого, книжність другого й відсутність життєвого досвіду у третього. До них приєдналися розбиті М.Кривоносом війська Є. Вишневецького.

Аби не допустити поляків на звільнені території України, Б.Хмельниць­кий з основним військом у серпні 1648 року рушив їм назустріч, з'єднав­шись на Поділлі з повстанцями Кривоноса. Назустріч їм зі Львова висту­пила польська армія. 6 вересня поляки підступили до Старокостянтинова, це їх зустріла вогнем козацька застава. Однак уночі козаки зненацька для порога пішли з міста. Поляки сприйняли це як свідчення паніки, але це був обманний маневр. Польські війська, втративши пильність, вклинилися заздалегідь підготовлені Хмельницьким позиції під Пилявцями. Сили по­ляків складалися з 32 тисяч шляхетського ополчення, 8 тисяч німецьких найманців і кількох десятків тисяч приведених шляхтою слуг-ополченців. їм протистояло 80-тисячне козацько-селянське військо, у якому бойовий досвід мала навряд чи його третина, а також татарський загін із 800 осіб. Після зайняття Старокостянтинова польські командири почали супе­речки з приводу подальших дій. Заславський вичікував, тоді як молоді офі­цери вимагали рішучого наступу. Бій почався 11 вересня зі спроби воєводи Тишкевича, яка не була погоджена з вищим командуванням, захопити греб­лю на річці Ікві. Незабаром баталії розгорнулися на широкому просторі. Супротивник наступав безладно, й українським полкам вдалося, утримую­чи основні позиції, виснажити його у дводенних боях, а 13 вересня, дочекавшись підходу чотиритисячної татарської орди, успішно контратакувати. Стихійний відступ, що почався у ніч на 14 вересня, переріс у панічну втечу. і

Після битви під Пилявцями від "кварцяного" шляхетського війська нічого не залишилося. Дорога на захід була відкрита. Поділля цілком звільнене, полум'я повстання перекинулося на Волинь і Галичину. Щоб не гаяти час на захоплення замків, Хмельницький залишав навколо них облогові загони з мало маневрених селянських ополченців, а сам із основною масою козаків рухався на захід. 26 вересня його армія оточила добре укріплений Львів. Поляки сподівалися протриматися в місті до зими, однак 5 жовтня М.Кривоносу вдалося оволодіти твердинею міста — Високим Замком. Городяни пішли на переговори, і Хмельницький, не ба­жаючи марнувати час і віддавати місто своєї юності (тут він навчався в колегіумі) на розграбування, обмежився великим викупом.

Дальший Шлях гетьмана лежав прямо на Польщу. Наприкінці жовтня і його війська взяли в облогу місто-фортецю Замостя, розташоване на межі української та польської етнічних територій. Та наближалися холоди, стомлене військо не було готове битися взимку. Розуміючи, що наступ на Варшаву за таких умов не має шансів на успіх, гетьман почав переговори з польською стороною. Водночас він зав'язав дипломатичні стосунки з царем Олексієм Михайловичем і турецьким султаном Мухаммадом IV, котрі уважно стежили за змінами на карті Східної Європи. Наприкінці і року була досягнута домовленість з обраним на королівський престол 1 Яном II Казимиром, братом небіжчика Владислава. Обидві сторони в уні­версалах оповістили свої народи, що наступило перемир'я.

Від Замостя Хмельницький рушив до Києва, де 23 грудня 1648 року був , тріумфально зустрінутий народом і духівництвом на чолі з митрополитом С.Косовим і патріархом Єрусалимським Паїсієм, що перебував тоді в місті. У лютому 1649 року у Переяславі почалися переговори про всеосяжний мирний договір. Влада Речі Посполитої, яку на переговорах представляв православний А.Кисіль, шляхом поступок козацтву (збільшення реєстру, пільги і привілеї) і особисто Б.Хмельницькому (затвердження його гетьманом) усіляко прагнула розколоти українське козацтво й селянство. Б.Хмельницький і його полковники та старшини висували загальнонаціональні вимоги: ліквідацію шляхетського землеволодіння, звільнення селянства, скасування унії, урівняння у правах православних і католиків у межах усієї З польсько-литовської держави, запровадження козацького самоврядування.

Про вихід України зі складу Речі Посполитої тоді не йшлося, хоча поляки погоджувалися на поширення влади козацької адміністрації майже на і всю територію України. Але Б.Хмельницький вимагав гідного представлення України в сенаті й інших загальнодержавних органах влади. Обом сторонам було ясно, що, виходячи з настільки різних позицій, домовитися не ; вдасться. Поляки, потроху збираючись із силами, розгорнули бойові дії на Волині й Поділлі. У відповідь на це у квітні 1649 року гетьман розіслав ; у полкові міста наказ про підготовку до нового походу. У травні, коли польскі війська вже були на марші, а до Києва з півночі підступали сили литовського гетьмана Я.Радзивілла, Б.Хмельницький затвердив свою ставку у Білій Церкві. Послані ним полки зупинили наступ литовської армії біля ріки Прип'ять, відвернувши небезпеку від Києва. Годі ж Хмельницький відправив посольство в Москву i пропозицією почати спільну війну проти Речі Посполитої. Царський уряд не зважився на цей крок, зайняв­ши вичікувальну позицію. Водночас він не заперечував проти закупівлі українськими козаками на території Московської держави зброї і боєприпасів.

На початку літа 1649 року гетьман направив свої основні сили на захід і наприкінці червня обложив вибудуваний за останнім словом техніки того часу Збараж, де зосередилися сили ворога під орудою С. Вишневецького. Туди ж підступили союзні війська кримських татар на чолі з ханом Іслам-Гіреєм. На швидке оволодіння твердинею надії не було, й геть­ман зробив усе необхідне для тривалої облоги. Сто­рони зазнавали серйозних утрат. 27 липня козаки пішли на генеральний приступ, але оволодіти змогли тільки першою лінією укріплень противника. Тим часом із бок Люблина підходили головні польські сили на чолі з Яном II Казимиром, що призначив за голову Б.Хмельницького нагороду в 10 тисяч злотих. Гетьман вдався до обманно­го маневру. Залишивши навколо фортеці п'ятитисячний облоговий кор­пус, він із основними силами непомітно виступив назустріч королівсько­му війську. Особисто провівши розвідку й упевнившись, що польські сили розтяглися на марші в напрямку Зборова й почали переправлятися через річку Стрипу, Хмельницький 5 серпня силами козацької і татарської кін­ноти атакував їх із флангів і тилу. Польське військо, загубивши командувачів, до вечора зуміло організувати оборону в нашвидку облаштованому таборі біля Зборова. Нічні атаки козацької піхоти на табір були відбиті, але саме містечко вдалося взяти. До ранку королівські війська були цілком оточені. Б.Хмельницький наказав обстрілювати табір з гармат, висунутих на вали Зборова. Польська армія опинилася в критичному становищі, і Ян Казимир мусив піти на переговори. Пропонуючи велику компенсацію i одночасно задобрюючи подарунками хана, він домігся розколу в таборі союзників. Іслам-Гірей був радий одержати здобич без особливих втрат, до юго ж його не могло не турбувати дальше зміцнення козацької України. А от Б.Хмельницькому потрібна була остаточна перемога. Під час переговорів, які затяглися, хан заявив, що бере на себе посередницькі функції, фактично зрадивши союзницьким зобов'язанням. За умовами укладеного 8 серпня 1649 року під Зборовом миру поляки визнавали існування автономної, у складі Речі Посполитої, українсько-козацької держави в межах Чернігівського, Київського та Брацлавського воєводств (усієї Наддніпрянської України, Подесення й Поділля), де забо­ронялося перебування польських військ та єзуїтів. Військово-адміністратив­ні посади тут могли обіймати лише православні. Козацький реєстр доводив­ся до 40 тисяч, а польській армії заборонялося переходити український кор­дон. Питання скасування Берестейської унії, якого козаки постійно домага­лися, передавалося на розгляд сейму. Водночас шляхті поверталися її землі, за умови недоторканості селян, які виступали проти господарів.

Змушений під тиском татар піти на ці умови, Б.Хмельницький, неод­норазово обговоривши їх при особистих зустрічах із королем і А.Кисілем, одержав лише частину з того, на що розраховував. А от Ян Казимир, пі­шовши на поступки українській стороні, вважав їх ганебними для Речі Посполитої. Короткочасність дії підписаної угоди не підлягала сумніву, адже було ясно, що сенат не погодиться на ліквідацію унії, а селяни, що вдихнули повітря свободи, не відмовляться від неї.

Усі були невдоволені Зборівським миром. Радикально налаштована частина старшини чекала від Богдана Хмельницького продовження виз­вольної війни. Розуміючи її неминучість і з ще більшою недовірою став­лячись до кримського хана, гетьман активізував дипломатичну діяльність, розвиваючи відносини з царем Олексієм Михайловичем та Юрієм Ракоці, угорським князем Трансільванії. При цьому він зміцнював адміністра­цію своєї держави і зв'язки з православним духівництвом. Чигирин, що став столицею козацької України, розбудовувався й міцнів. Тут Хмель­ницький приймав московських, трансільванських, венеціанських, крим­ських, турецьких, а згодом — польських, шведських і німецьких послів. Московський цар виявляв прихильність до гетьманської України, але реально допомогти не квапився. Султан же обіцяв збройну підтримку Ту­реччини у випадку поновлення війни з поляками. За таких умов улітку 1650 року у Б.Хмельницького вималювався план створення широкої антипольської коаліції у складі України, Криму, Молдавії, Валахії і Тран­сільванії. Для здійснення цього задуму гетьман уже у серпні виступив у похід на Молдавію, господар якої, Василь Лупул, дотримувався про- польської орієнтації. Козаки відразу взяли молдавську столицю Ясси, піс­ля чого Лупул, прийнявши умови Б.Хмельницького, також приєднався до антипольської коаліції.

У 1650 році український гетьман установив дружні стосунки зі Шве­цією, що була тоді головним суперником Речі Посполитої в Балтійсько­му басейні. При підтримці Туреччини, при доброзичливому нейтралітеті Московського царства та нездатності впливати на хід подій розореної Тридцятилітньою війною Німеччини це фактично означало дипломатич­ну ізоляцію Польщі.

У ці роки драматично складалося особисте життя гетьмана, про що іс­нують дуже суперечливі свідчення. Після звільнення від поляків Наддніп­рянщини Богдан Хмельницький знову зійшовся з викраденою в нього 1647 року Чаплинським коханкою Мотрею, яку змусили обвінчатися в като­лицькому обряді з найлютішим ворогом Богдана. За санкцією патріарха Єрусалимського Паїсія, що був саме у Києві, цей шлюб було розірвано, і в січні 1649 року гетьман вінчався з Мотрею у православному обряді, але...', на відстані: бо перебував тоді у Києві, а Чаплинська — у Чигирині. На жаль, злагоди між ними не було. Нова дружина підтримувала зв'язки з польським табором і була під сильним впливом єзуїтів. Зі спадкоємцем  Богдана, Тимошем, у неї склалися відверто ворожі стосунки. Схоже, ця "степова Єлена", як іноді її називали, крім вроди й спокусливості, іншими чеснотами не відзначалася. За тривалої відсутності гетьмана в Суботові во­на зі своєю матір'ю розтринькувала його майно. 1651 року після якоїсь нез­розумілої історії Тиміш, людина крутої вдачі, за відсутності Богдана нака­зав стратити її. Проте його стосунки з батьком не погіршилися. Ймовірно, гетьман безпосередньо або ж натяком сам дав таку вказівку. Ходили чутки, що Мотря, намовлена єзуїтами, намагалася отруїти Богдана. Невдовзі гетьман одружився втретє. Обраницею стала Ганна, сестра його соратника, ніжинського полковника Івана Золотаренка, на той час удовиця. Розважлива, хазяйновита жінка користувалася в оточенні Хмель­ницького всезагальною повагою. Вона чим могла допомагала чоловікові навіть у державних справах. Та повернімось до військово-політичних подій. З другої половини 1649 року миру з поляками загалом було дотримувано, хоча умови Збо- рівської угоди порушували обидві сторони: вигнана з України 1648 року шляхта не могла відновити свої права на землю й селян. У свою чергу сейм, чого і слід було чекати, відмовився ліквідувати Брестську унію. Сто­рони готувалися до війни, що стала неминучою після смерті у серпні 1650 року канцлера Єжи Оссолінського, який стримував варшавських "ястру­бів". У польському таборі гору взяла "партія війни", і в січні 1651 року Ян Казимир віддав наказ наступати на Україну.

Хмельницький, розуміючи неминучість нової війни з Річчю Посполи­тою, докладав енергійних дипломатичних зусиль, щоб схилити Олексія Михайловича розпочати війну з Польщею. Зовнішньополітичне розташування сил сприяло Хмельницькому, котрий ретельно готувався до нової кампанії.

У березні 1651 року гетьман зібрав основні сили під Білою Церквою і, як тільки просохли дороги, рушив на Волинь. На Поділлі вже кипіли запеклі бої. У березні 1651 року Іван Богун одержав над поляками вели­ку перемогу під Вінницею, а у травні його сили з'єдналися з основною армією Хмельницького та загонами кримського хана Іслам-Гірея, що приєднався до нього.

Супротивники зійшлися під Берестечком, де 18 червня почалася бит­ва. Спершу в атаку кинулася легка кіннота. Незабаром поляки ввели в дію важку кавалерію, пославши за нею піхоту, але козакам вдалося відрізати значну її частину від головних сил і знищити. Поляки відступили. До рук переможців потрапило 27 ворожих прапорів. Бої меншої інтенсивності тривали ще два дні. Але, незважаючи на успіхи, дії козаків дедалі більше зв'язувала двозначна поведінка хана, що відмовлявся вводити у бій свої сили. Причиною цих викрутасів були його таємні переговори з поляками. Отримавши від них велику суму, Іслам-Гірей 20 червня зненацька почав відступ. Хмельницький поїхав навздогін, щоб повернути хана, але той по­понив його й повіз із собою. Звільнитися гетьману вдалося тільки через гри дні, впродовж яких поляки зайняли кинуті татарами позиції і півко­лом обігнули козацькі полки, притиснувши їх до болота.

Порятунок у цій, здавалося б, безнадійній ситуації знайшов Іван Богун, що перебрав на себе командування. Він організував оборону силами однієї частини армії, тоді як іншу, менш навчену, перекинув на споруд­ження переправ через болото й річку Пляшівку. Завдяки мужності коза­ків і таланту прославленого полковника основним силам пощастило вий­ти з оточення, хоча довелося покинути артилерію та обози. Тоді литовсь­кий гетьман Я.Радзивілл прорвав козацьку оборону біля Прип'яті й після завзятих боїв 25 липня захопив Київ.

Вирвавшись із татарського полону, Б.Хмельницький в укріпленому таборі під Білою Церквою спішно збирав нові сили. У вересні І 651 року, не покладаючись більше на підтримку Криму, він відправив до царя по­важне посольство з проханням прийняти Військо Запорізьке і всю Ук­раїну під патронат Москви. Тоді ж польські війська, не зумівши знищи­ти козацькі сили, що відступали з-під Берестечка, неподалік від Василькова з'єдналися з литовською армією Радзивілла й на початку ве­ресня підійшли до білоцерківського табору гетьмана. Почалися запеклі бої, але взяти табір і місто полякам не вдалося.

Бойові дії затягувалися, в польській армії спалахнула епідемія, від якої помер заклятий ворог Б.Хмельницького й козаків Є.Вишневецький. По­тоцький у паніці писав королю, що оволодіти козацьким табором немож­ливо. По всій Київщині розгорілася партизанська війна, й гетьман Радзивілл мусив залишити Київ, знову зайнятий козаками місцевого полку. За таких умрв у польському стані взяла гору лінія А.Кисіля, що прагнув най­швидшого завершення війни шляхом переговорів. Миру потребувала й ук­раїнська сторона, бо відносини з Кримом було розірвано й Іслам-Гірей кожної миті міг ударити в тил. 18 вересня 1651 року було укладено Біло­церківський мир на важких умовах для української сторони: козацький реєстр належало скоротити до 20 тисяч; шляхті поверталися її маєтки; Вій­сько Запорізьке могло перебувати лише у Київському воєводстві, а до най­важливіших українських міст передбачалося введення польських гарнізонів.

Приймаючи принизливі умови, гетьман і не думав миритися з пораз­кою. Козаки й селяни не збиралися підкорятися польській шляхті, проти польських військ усюди розгорталася боротьба. Сам Хмельницький, вик­ликаючи невдоволення короля, розвивав стосунки з Москвою, Трансіль­ванією і Швецією, фактично не виконував зобов'язання скоротити ко­зацьке військо й ліквідувати полкову організацію. Польський сейм, шо зібрався у Варшаві в лютому 1652 року, не затвердив умов Білоцерківсь­кого миру, юридично розв'язавши Хмельницькому руки.

Обидві сторони відкрито готувалися до нової війни. Навесні 1652-го Хмельницький спрямував лівобережні полки на північ, щоб не допустити вторгнення військ Я.Радзивілла, а сам із запорожцями та правобережни­ми полками рушив назустріч 20-тисячній польській армії М.Калиновського, що зайняла Поділля й отаборилася на березі Південного Бугу біля Батога. 22—23 травня українські сили зім'яли передові загони противни­ка й, оволодівши переправою через ріку, оточили ворожий табір. Уночі в польському стані почався бунт проти Калиновського, що допомогло Богданові Хмельницькому остаточно знищити ворога. У бою загинув і гетьман Калиновський.

Ця блискуча перемога стала реваншем за невдачу під Берестечком і  повернула сторони до паритету сил 1649 року, із тією лише різницею, що, завдяки ініціативній дипломатії Б.Хмельницького, проти Речі Посполитої вже готувалися виступити Трансільванія, Московське царство і Швеція. І Влада Б.Хмельницького знову поширилася на всю Наддніпрянщину з прилеглими до неї районами Подесення, Поділля й Волині. Гетьман, не приховуючи можливого приєднання до Московської держави, запропонував коро­лю поновити мир на засадах Зборівської угоди. У цьому ж напрямі діяла венеціан­ська дипломатія, що прагнула примирення та об'єднання польських і українських сил для боротьби з Туреччиною. Однак польсь­ка сторона цих умов не прийняла.

Свій вплив на Молдавію гетьман підси­лив укладеним у 1652 році шлюбом свого старшого сина Тимоша з дочкою молдавсь­кого князя В.Лупула Розандою. Та шлюб виявився нетривалим. У Молдавії йшла за­пекла боротьба за владу, й позиції Лупула були неміцними. Тиміш двічі ходив у Мол­давію на допомогу тестеві з козацькими полками. Під час другого походу у вересні 1653 року в бою під Сучавою Тиміш був смертельно поранений і на руках у товари­шів помер. Трапилося це невдовзі після на­родження в них із Розандою двох синів- близнюків. Поховали Тимоша з військови­ми почестями в Суботові, у Михайлівському соборі, у присутності патрі­арха Антіохійського, що перебував на той час в Україні.

Після загибелі Тимоша спадкоємцем Богдана став молодший син Юрій, що не відрізнявся особливими здібностями. Незабаром були вида­ні заміж дочки гетьмана. Старша, Катерина, стала дружиною Данила Виговського, брата генерального писаря Івана Виговського, що користував­ся повною довірою Б.Хмельницького. Степанида вийшла заміж за героя Визвольної війни полковника Івана Нечая. З представниками козацької старшини були повінчані і дві молодші дочки гетьмана.

На початку 1653 року поляки почали черговий наступ на Поділля, але Іван Богун, що командував місцевими козацькими військами, добре підго­тувався до опору. Виснаживши противника завзятою обороною, він рішу­чим ударом кінноти в тил розбив поляків під Монастирищем у березні то­го ж року. Восени 1653 року нове польське військо на чолі з Яном Казими­ром знову зустрілося з полками Б.Хмельницького на Поділлі, та великого бою не відбулося: обидві сторони, засівши в укріплених таборах, не зважу­валися атакувати одна одну, і з наближенням холодів відійшли вглиб своїх територій. При цьому Іслам-Гірей, що знову виступив на боці Б.Хмельниць­кого, отримавши щедрі подарунки від поляків, рушив до Криму.

Для успішного продовження війни гетьману потрібен був надійний союзник, яким мусила стати Московська держава. Контакти запорізьких козаків із царями Московії мали вікову історію, починаючи з часів Дмит­ра Вишневецького та Івана Грозного. Сам Б.Хмельницький з літа 1648 році у підтримував листування з царем Олексієм Михайловичем. Москву регулярно відвідували козацькі, а Київ і Чигиринцарські посли.

У травні 1653 року в Москві для обговорення українського питання збрався черговий земський собор, що висловився на підтримку козаків і прийняття їх у царське підданство. Офіційно це рішення було врочисто прийнято собором 1 жовтня 1653 року. У постанові собору йшлося про прийняття царем Олексієм Михайловичем гетьмана Богдана Хмельницького з усім Військом Запорізьким з українськими містами й землями "під свою государеву високу руку" для оборони православної віри. Це фактич­но означало оголошення війни Речі Посполитій.

Про рішення собору гетьмана повідомили царські посли, шо прибули до Чигирина у грудні 1653 року. Б.Хмельницький негайно відповів царе­ві листом, у якому від імені Війська Запорізького і всієї України підтвер­джував готовність перейти в підданство до царя. Тоді велике царське по­сольство на чолі з боярином Василем Бутурліним уже перетнуло український кордон і 31 грудня 1653 року прибуло до Переяслава. 6 січ­ня 1654-го сюди приїхали Б.Хмельницький, більшість українських пол­ковників, представники козацької старшини і православного духівництва, численна шляхта й міщани, зокрема київські. Таким чином, презентова­ні були всі верстви православної України.

8 січня 1654 року відбулася Переяславська Рада. Відкриваючи її, Б.Хмельницький у своїй промові обгрунтував доцільність об'єднання Ук­раїни з єдиновірною Московською державою, яке гарантувало б остаточ­не звільнення від влади поляків і захист від татарсько-турецької загрози. У відповідь на промову гетьмана присутні одностайно заявили: "Воліємо під царя східного, православного!". Потім пішли запитання старшини: "Чи всі так? Волійте!" 1 цього разу відповідь була позитивна. Богдан Хмельницький сказав: "Хай буде так!". "Щоб ми навіки всі разом були", — так проголосило зібрання. Після цього В.Бутурлін передав Б.Хмель­ницькому грамоту Олексія Михайловича про прийом козаків під царське заступництво, що й була виголошена.

Перші непорозуміння не забиралися. Українська сторона, присягаючи на вірність цареві, розраховувала, що московські посли від імені свого са­модержця теж принесуть клятву на вірність спілці. Та Бутурлін заявив, що таких клятв цар ніколи нікому не давав, і він як посол не уповноважений цього робити. Це викликало зніяковіння Б.Хмельницького і його оточен­ня — адже польські посли, та й самі королі Речі Посполитої, клятви на вірність договорам приносили. Однак у цій ситуації відступати було ніку­ди, і договірні сторони зійшлися на тому, що конкретніше права й обо­в'язки їхні будуть визначені в ході подальших переговорів.

За Переяславською угодою Україна зберігала свою територіально-ад­міністративну автономію й козацько-гетьманське самоврядування з тра­диційними правами всіх її верств. Козацький реєстр визначався в 60 ти­сяч. Селяни, раніше підвладні польській шляхті, одержували особисту свободу й землю. За містами визнавалися всі колишні права. Православ­на церква займала панівне становище. На випадок війни українські коза­ки мали виступати на допомогу цареві, а той обіцяв захищати Україну від зовнішніх ворогів. Під цим приводом у ряд міст, зокрема, й у Київ, пе­редбачалося введення московських гарнізонів. Гетьманський уряд збері­гав за собою право ведення зовнішніх зносин, але у випадку переговорів і угод із польською і турецько-татарською сторонами мав діяти з відома і згоди царських представників.

Богдан Хмельницький узявся до важливих справ щодо реалізації "Бе­резневих статей 1654 року" — договірних умов між гетьманською адмініс­трацією та царським урядом. У цей період помітно зміцнилися відносини України й Росії, йшов інтенсивний обмін посольствами, координувалися зовнішньополітичні акції. Найближчим часом планувався спільний широ­комасштабний наступ углиб польсько-литовської держави. Московське військо рушало на Смоленськ, а потім через Полоцьк до Вільно, козаць­кі полки на чолі з Б.Хмельницьким розгортали наступ у напрямку Гали­чини й Волині. Відтак поляки, улестивши хана щедрими дарунками, всту­пили в союз із Кримом. Річ Посполита опинилася у вельми критичному становищі, коли шведське посольство, прибувши до Чигирина, уклало з Хмельницьким давно обговорювану згоду проти Польщі. До цього сою­зу приєднався і трансільванський князь Ю.Ракоці.

Підняте на початку 1648 року повстання через шість років мало ха­рактер війни, в яку було втягнуто всі найбільші держави Східної, Цент­ральної і Північної Європи. Восени 1654 року царські війська взяли Смо­ленськ. Поділля було сплюндроване польсько-татарськими військами, але навесні 1655 року козакам Івана Богуна знову вдалося його звільнити. Улітку того ж року запорізькі й донські козаки спустошили Крим, а об'єд­нані московсько-козацькі війська захопили всю територію Великого кня­зівства Литовського, взявши Вільно, Ковно і Гродно.

8 липня 1655 року в Померанії висадилися шведські війська. 29 серп­ня вони вже були у Варшаві. У ці ж місяці Б.Хмельницький оточив неп­риступну фортецю Кам'янець і разом із московськими військами розбив поляків під Городком. Це дало можливість протягом вересня—жовтня очистити від польських військ усю Галичину й майже місяць утримувати в облозі Львів. Більше не сподіваючись на успіх, король Ян Казимир утік до Німеччини. Здавалося б, Польща була повалена. Та стратегічна помил­ка уряду Олексія Михайловича зненацька її врятувала. Цар, побоюючись посилення Швеції, без узгодження з Б.Хмельницьким наприкінці 1655 року припинив бойові дії проти поляків, які, позбувшись короля, обіця­ли йому обрання на престол у разі, якщо він розгорне свою армію проти шведських військ. Гетьман, дізнавшись про це, листовно переконував ца­ря в підступності поляків. Проте у травні 1656 року російська сторона по­чала бойові дії проти шведів у Прибалтиці. До літа 1656 року склалася парадоксальна ситуація. Переяславської угоди, згідно з якою Б.Хмельницький міг самостійно домовлятися з усі­ма державами, крім Польщі, Туреччини та Криму, ніхто не скасовував. Не порушуючи її, український гетьман спільно зі шведським королем Кар­пом Густавом і трансільванським князем Ю.Ракоці успішно воював про­ти решток військ Речі Посполитої у Прикарпатті. Водночас московські воєводи спільно з польськими загонами діяли проти шведів у Прибалти­ці, а запорозькі й донські козаки разом боролися з татарсько-турецькими силами під Азовом.

У такій заплутаній ситуації в середовищі козацької старшини зроста­ло невдоволення промосковською орієнтацією гетьмана. Оскільки цар порушив домовленість із Україною, повернувши свою рать проти шведів і уклавши без згоди гетьмана військовий союз із Польщею, провідні пол­ковники на чолі з Іваном Виговським більше не вважали себе зв'язаними договором із московською стороною.

Така ситуація гнітюче діяла на виснаженого десятилітнім напруженим бойовим життям гетьмана. Він усвідомлював правоту І.Виговського та його однодумців, але на відкритий розрив із Москвою йти не хотів, кажу­чи: "Я хрест цареві цілував, і клятві не зраджу, а як мене не стане, дійте на свій розсуд".

У січні 1656-го року за попередньою згодою з трансільванською та шведською сторонами Б.Хмельницький спрямував у Польщу сильну ар­мію під командуванням київського полковника Антона Ждановича. У лю­тому вже хворий гетьман у Чигирині приймав послів німецького імпера­тора Фердинанда III, що намагалися вмовити його примиритися з Польщею, однак переговори ні до чого не призвели. У квітні—травні 1656 року армія А.Ждановича заволоділа Любліном і Берестям, а 9 черв­ня разом із військами Ю.Ракоці взяла Варшаву. Це можна було вважати повною перемогою над грізним ворогом. Річ Посполита лежала в руїнах, а влада гетьмана поширювалася від Азовського моря до Вісли. Умов Пе­реяславської угоди не дотримувалися ні московська, ні козацька сторони. Б.Хмельницького в Європі й Туреччині сприймали як самостійного пра­вителя, посилаючи до нього послів і укладаючи договори. У липні 1656 року до Чигирина прибув царський посол Василь Кікін із наміром схили­ти Б.Хмельницького до миру з Польщею і проханням висунути свої про­позиції для мирних переговорів. Гетьман зажадав усю Малу Русь (Серед­ню Наддніпрянщину), Поділля й Волинь до Західного Бугу, однак ці умови були неприйнятні для польської шляхти. Московський цар також був незадоволений вимогами гетьмана.

Уже після смерті Б.Хмельницького Олексій Михайлович зрозумів, якої помилки він припустився, достроково припинивши війну з Річчю Поспо­литою і вступивши у війну зі шведами, що не дала Москві нічого, крім тяжких втрат. Проте шанс одержати Білорусію і Литву було втрачено.

Навесні 1656 року стан здоров'я Богдана Хмельницького помітно по­гіршився. Серйозно похитнула його і загибель старшого сина Тимоша. У квітні 1657 року козацька рада прийняла рішення про передачу геть­манської влади у разі смерті Б.Хмельницького його синові Юрію, однак мудрий Богдан був упевнений, що Юрій не втримає булави. На цьому тлі зміцнювалися позиції розумного й розважливого, прагнучого примирен­ня з Польщею Івана Виговського. Майбутнє України та близьких до геть­мана людей ставало дедалі невизначенішим...

Уранці 27 липня 1657 року в гетьманських палатах у Чигирині Богдан Хмельницький помер. Урочисте поховання призначили на 25 серпня 1657 року (через місяць після смерті), щоб представники всього Війська Запо­різького встигли прибути до Чигирина й віддати гетьманові останню шану. Народ із непідробною скорботою проводжав свого правителя. Тіло Богда­на в супроводі багатотисячної процесії було перевезене до Іллінської церк­ви у Суботові й там поховане. Так пішов з життя найвидатніший воїн, дип­ломат і політик.

Очолена Богданом Хмельницьким Визвольна війна українського на­роду стала кульмінацією української історії XVI—XVIII століть. Українсь­кий народ скинув польське панування, звільнився від кріпосного гніту і відстояв свою споконвічну православну віру. Керований славним гетьма­ном, він реалізував природне право на створення власної держави.