Ілля Рєпін

Ілля Рєпін
Born
1844-07-24
Died
1930-09-29
Wife: 
Віра Олексіївна Шевцова
Children: 
Віра, Надія, Тетяна, Юрій.
Родители
Father: 
Юхим Васильович Репін
Mother: 
Тетяна Степанівна Богарова

(1844-1930)

живописець, дійсний член петербурзької Академії мистецтв

Рєпін — не тільки людина-епоха, але і художник-епоха. Він був наділений дивовижною здат­ністю "реагувати" буквально на все, що відбувало­ся навколо. Народництво, тероризм, толстовство, російсько-турецька війна, Перша світова війна, три революції — Рєпін на все "відгукнувся". При­чому відгуки ці з'являлися не просто як "обов'я­зок" або "відписка", а цілком щиро і захоплено, хоча картини могли бути різного рівня, від шедев­ра до "провалу".

Історію, як відомо, творять реальні люди. І Рєпін пише їхні портрети — і "володарів дум", і "сильних світу цього", аж до царської сім'ї. Мо­лодим він написав портрет І.Тургенєва, у старості — портрет В.Маяков- ського. При цьому міг довго "переслідувати" намічену модель, успішно (М.Ге) або безуспішно (МЛєсков). І навпаки — так само довго сумніва­тися, як сумнівався щодо А.Фета ("кажуть, він ретроград великий"). Міг і відмовитися, як відмовився писати І.Буніна (втім, сам Бунін з цього приводу був іншої думки).

Його біографія часом нагадує хитання маятника: передвижники (В.Стасов) і символісти, а потім і футуристи; слава, яка рано прийшла до нього і вже до кінця не зраджувала; авторські висловлювання на зразок "Боже мій, яка гидота!" про власні, всіма визнані картини; величезна працездатність, збережена до глибокої старості, хоча себе художник нази­вав "працелюбною посередністю"; примхи, або скоріше навіть ексцент­ричні витівки, подібно до горезвісного вегетаріанства у "Пенатах". І як логічний висновок: "найвидатніший художник-реаліст" (І.Грабар) і "без­дарний Рєпін" (В.Набоков) — особистість майже одіозна. Істина, мабуть, знаходиться десь посередині.

Ілля Юхимович Рєпін народився 24 липня (5 серпня) 1844 р. у сло­боді Осинівка міста Чугуєва на Харківщині. Його батько — Юхим Ва­сильович Рєпін (1804—1894) служив рядовим солдатом Чугуївського уланського полку. Він мав бойові нагороди за участь у кількох військо­вих кампаніях, бував у Персії, Туреччині, на Кавказі, в Криму, Молда­вії. Проте, відслуживши 27 років, не став навіть унтер-офіцером, бо ще у перші дні солдатчини нагрубіянив начальству і був занесений у "штрафні" списки. Вже немолодою людиною він вийшов у відставку і одружився з Тетяною Степанівною Бочаровою (померла у 1880 р.), та­кож із родини військових поселенців. Вона була жінкою грамотною і начитаною, знала напам'ять балади і поеми Жуковського, якого дуже любила. Симпатизувала старовірам і шанувала деякі їхні звичаї зокре­ма заборону на куріння. Юхим Васильович був непитущим, і сім'я бу­ла дружною.

Ілля у сім'ї — друга дитина, старшою була сестра Устя, а пізніше на­родилися Іван (рано помер) і Василь.

Рєпіни були досить заможні. Бабуся художника тримала постоялий двір. Юхим Васильович вів вигідну торгівлю кіньми. За рисаками їздили на Дон, на Кавказ, у Воронезьку губернію і через Молдавію переправля­ли їх у Туреччину.

Дитинство Іллі було цілком щасливим. Його першими "художніми творами" були зображення улюблених коней — виліплені або вирізані з паперу. У цьому творчому занятті йому не поступалася і сестра Устя. Вирізані зображення вони наклеювали на шибки, чим викликали захоп­лення усіх чугуївців. Двоюрідний брат Трохим Чапигін (Тронька) навчив Іллю малювати аквареллю, розфарбувавши для прикладу чорно-білу кар­тинку в букварі. Батьки, помітивши пристрасть хлопчика до малювання, віддали його в корпус топографів, "у найбажаніше місце навчання, де ма­люють аквареллю і креслять тушшю", як напише художник через багато років у своїх спогадах "Далеке близьке". Проте невдовзі корпус був роз­формований, і топографи виїхали. Ілля Рєпін пішов учитися іконопису в майстерню Бунакових.

Крім І.Бунакова, потомственого іконописця і першого справжнього вчителя Іллі Рєпіна, тут працювало чимало талановитих художників — Є.Крайненко, І.Шаманов, Л.Персанов. Останній дав юному учневі пора­ду, за яку той був вдячний йому все життя: "Ось бачиш: вода і ліс над во­дою, отак і треба малювати — прямо з натури".

Чугуївські іконописці користувалися заслуженою популярністю. Крім ікон і розписів церков, вони виконували і світські замовлення, насампе­ред портрети. Всього цього навчався і Рєпін.

На початку 1860-х рр. у Юхима Васильовича сталося нещастя — че­рез якусь епідемію загинули всі дорогі коні. Рєпіни опинилися на межі банкрутства. Тетяна Василівна почала шити на замовлення шуби, а 17-літній Ілля мав дбати про себе сам. На той час він вважався уже дос­відченим іконописцем і користувався популярністю, працюючи разом з іншими майстрами в сільських церквах.

Проте Ілля Рєпін не збирається зупинятися на досягнутому і мріє про петербурзьку Академію мистецтв. Йому вдалося роздобути новий статут академії, орієнтуючись на який, юнак готується до вступу. У 1863 р., одержавши сто рублів — свою долю за розпис церкви в селі Сиротіно Во­ронезької губернії, 19-річний Ілля Рєпін вирушає в Петербург.

"Я думав, що зі своїм капіталом завоюю всю столицю". Але сто руб­лів станули дуже швидко. Юнак шукає роботу в майстернях іконописців і фотографів, але марно. По суті, він бідує, а допомоги нема ні від кого. "Матеріальне питання" вирішиться лише через кілька років, коли Ілля Рєпін почне створювати портрети на замовлення. А поки що він фарбує дахи, екіпажі, навіть відра, й водночас вчиться у малювальній школі То­вариства заохочування художників. Він відчуває, що чугуївських навичок явно недостатньо для вступу в Академію мистецтв. У січні 1864 р. Ілля Рєпін вступає в академію і стає одним із кращих її студентів. Його твори помітили і навіть відзначили. За ескіз на тему "Ангел смерті винищує первістків єгипетських" Рєпін одержує Малу сріб­ну медаль Академії мистецтв.

Але власне Рєпін-художник починається з двох ескізів 1869 р. — "Голгофа" та "Іов і його друзі". "Іов" удостоєний Малої золотої медалі. Можна братися за виконання програми на Велику золоту медаль. Тема — євангельська, "Воскресіння дочки Іаїра" (1871). Вважають, що "відчути" її Іллі Рєпіну допомогли спогади про померлу сестру Устю. "Адже це — дійсно картина!" — тільки і міг вимовити в захопленні перед "Воскресін­ням дочки Іаїра" Зеленський, товариш Рєпіна по академії. Викладачі, очевидно, поділяли його думку. Рєпін одержав Велику золоту медаль і право на поїздку за кордон.

В академії в Іллі Рєпіна з'являється чимало друзів, серед них — М.Антокольський і М.Мурашко. Він знайомиться також з А.Праховим, І.Крамським, пізніше з В.Стасовим і М.Мусоргським. У 1869—1870 рр. він бере участь в організації Товариства пересувних художніх виставок, статут яко­го був затверджений 2 листопада 1870 р. Відбуваються зміни і в особис­тому житті — у лютому 1872 р. він одружився з 17-річною Вірою Олек­сіївною Шевцовою, дочкою своєї квартирної хазяйки. У цьому шлюбі народилося четверо дітей — дочки Віра, Надія, Тетяна і син Юрій.

У 1873 р. на академічній виставці Рєпін експонує один із найвідоміших своїх творів — "Бурлаки на Волзі". Згодом ця картина демонструва­лася на Міжнародній виставці у Відні.

Безпосереднім поштовхом до створення "Бурлаків" була подорож по Волзі, яку Рєпін здійснив у 1870 р. разом із художником Ф.Ва­сильєвим (рано померлим талановитим пейзажистом). На Волзі Рєпін і "знайшов" персонажів своєї майбутньої картини — "філософа" Каніна, похмурого Ільку-моряка, молодого бурлака Ларька та ін.

"Бурлаки на Волзі" викликали загальний інтерес, але реагували на них по-різному. В результаті картину придбав великий князь Володимир Олексійович, "Бурлаків" повісили в його більярдній.

У травні 1873 р. Рєпін їде за кордон. Спочатку він вирушає в Італію, але вона його розчаровує, подобається тільки Венеція, із художників — лише Веронезе та Мікеланджело (його "Мойсей"). Рафаель не подобаєть­ся настільки, що Рєпін пише про це Стасову, не підозрюючи, утім, що Стасов процитує цю його думку у своїй статті, що жахнула "академістів". А от Париж Рєпіну дуже сподобався, і він залишається в цьому місті на три зими і два літа (1873—1876 рр.). Тут він зближується з В.Полєновим, відвідує салон Поліни Віардо та І.Тургенєва, якого тоді ж і портретує.

У Парижі 1870-х рр. було на що подивитися. Імпресіоністи були в роз­квіті. Рєпін задумує і пише велику картину "на місцевий смак" — "Па­ризьке кафе", спокій відвідувачів якого порушено присутністю кокотки. У Парижі створено і картину "Садко в підводному царстві" (1876), котра викликала глузування і яку назвали "акваріумом". Паризькі спогади, зок­рема враження від мистецтва імпресіоністів, по-різному відіб'ються і в ін­ших картинах Рєпіна, створених вже в Росії ("На дерновій лавці", 1876).

У 1876 р. Рєпін приїжджає до Чугуєва, в якому не був 8 років. Тут він пише портрети селян — "Мужик з лихим оком" (моделлю для якого був золотар І.Радов, хрещений батько художника), "Мужичок з полохливих", а також чудового "Протодиякона" (портрет чугуївського протодиякона І.Уланова). У Чугуєві Рєпіна відвідує М.Мурашко, який заснував у 1876 р. в Києві рисувальну школу. Рєпін дарує давньому другові кілька своїх тво­

рів, а в 1878 р. бере участь у виставці, влаштованій на користь його художньої школи. Проте залиша­тися в рідному місті назавжди Рєпін не збирався. Він вирішує оселитися в Москві.

У 1878 р. Рєпін був обраний у дійсні члени То­вариства пересувних художніх виставок. Його сто­сунки з передвижниками будуть бурхливими і не­рівними. У 1883—1887 рр. Рєпін — член правління. У 1887 р. він покинув товариство, через рік повер­нувся. У 1890—1896 рр. виставляється тільки як ек­спонент, а в 1897 р. знову приєднується до перед­вижників. Він знайомиться з В.Суриковим і Л.Толстим, зближується з гуртком С.Мамонтова.

У 1879 р. Рєпін закінчує велику історичну картину "Царівна Софія Олексіївна в Новодівичому монастирі, під час страти стрільців і катуван­ня всієї її обслуги в 1698 році". Художник був задоволений результатом: "Я зробив все, що хотів, майже так, як уявляв". У цей же період Рєпін пише славнозвісні портрети композитора М.Мусоргського (1881), актри­си П.Стрепетової ,(1882), військового інженера, відомого мемуариста А.Дельвіга (1882), а також своїх дружини ("Відпочинок", 1882) і дочки ("Надя Рєпіна", 1881).

У 1882 р. Рєпін переселився у Петербург. Тут він закінчує одну з найвідоміших своїх картин — "Хресний хід у Курській губернії" (1880—1883), яка була показана на черговій виставці Товариства перед­вижників. А на пересувній виставці 1884 р. Рєпін демонструє картину "Не чекали" — можливо, один з найвідоміших своїх творів, який най­більше розійшовся в репродукціях. Знаменита картина й тим, що після експонування на виставці, навіть після її придбання П.Третьяковим (спочатку він не хотів купувати твір і змінив своє рішення тільки після жагучого листа В.Стасова), художник продовжував працювати над нею. Особливе занепокоєння викликало обличчя головного героя, яке він пе­реписував кілька разів. Моделлю для одного з варіантів став письмен­ник В.Гаршин, з яким Рєпін у цей час познайомився. Гаршин позував художнику і для іншої його відомої картини — "Іван Грозний і син його Іван 16 листопада 1581 року" (1885).

"Вперше прийшла мені в голову думка писати картину — трагічний епізод із життя Іоанна IV — вже в 1882 р., у Москві. Я повертався з Мос­ковської виставки, де був на концерті Римського-Корсакова. Його му­зична трилогія — любов, влада і помста — так захопила мене, що мені нестримно захотілося в живописі зобразити що-небудь подібне по силі його музики. Почалася картина натхненно, йшла залпами. У розпал уда­рів вдалих місць проймала дрож, а потім природно притуплялося почут­тя страхіття, брала втома і розчарування. Я ховав картину із хворобли­вим розчаруванням у своїх силах — слабко, слабко здавалося все це... Хіба можливо...

Але на ранок відчуваю знову трепет — щось схоже на те, що могло бути... І немає змоги утриматися — знову в атаку. Нікому не хотілося по­казувати цього жаху... І от, нарешті, на одному зі своїх вечорів, по чет­вергах, я вирішив показати картину своїм гостям, друзям-художникам. Були: Крамськой, Шишкін, Ярошенко, Брюллов та інші. Лампами карти­на була освітлена добре і вплив її на мою публіку перевершив усі мої спо­дівання... Гості, приголомшені, довго мовчали ... А потім лише шепотіли, як перед небіжчиком...".

Проте, складна проблематика нової картини Рєпіна для більшості глядачів майже потонула в її "кривавості". Ця "кривавість" мала своєрідний, дещо скандальний успіх у широкої публіки. "Кров, кров! Кричали навкруги. Дами непритомніли, нервові люди втрачали апетит" (Михеєв). Всерйоз сперечалися, чи могло бути стільки крові при такому ударі. Пристрасті навколо "Івана Грозного" не вщухли і через ЗО років. У 1913 р. якийсь Балашов накинувся на картину з ножем. Терміново влаштували диспут, на якому був присутній і старий Рєпін. М.Волошин у своєму виступі заступився за маніяка — художник, мовляв, сам винен, великою кількістю крові на своєму творінні він і спровокував напад у нещасного Балашова.

У 1886 р. Рєпін розлучився зі своєю дружиною Вірою Олексіївною. Старші дочки залишилися з батьком. Художник бадьорився, проте, очевид­но, відчував свою самотність гостріше, ніж хотів показати. У травні 1887 р. він іде в Італію, пише своїм друзям демонстративно захоплені листи.

Повернувшись у Росію, Рєпін відразу ж вирушає в Ясну Поляну, пи­ше портрет Льва Толстого. Кінець 1880-х—початок 1890-х років для Рєпі­на — період найбільшого захоплення і Толстим, і толстовством. Проте ас­кетична мораль, яку проповідував Толстой, художника більше дратувала. Він волів називати себе "язичником, якому явно не чуже прагнення до чеснот". Утім, бесідами і суперечками з Л.Толстим Рєпін у цей період не обмежується. Він зближується з молодими літераторами — Леманом, К.Фофановим (Рєпін написав його портрет), Бібіковим, підтримує вже сформовані стосунки з Гаршиним, спілкується з відомими меценатками — баронесою В. Ікскуль фон Гільєнбандт і княгинею М.Тенишевою (обох художник портретує). Крім того, він повертається до одного зі своїх ко­лишніх задумів — "Запорожців", початих ще у 1878 р. Рєпін — Стасову: "Дотепер не міг відповісти Вам, Володимире Васильовичу, а усьому ви­нуваті "Запорожці". Ну і народець же! Де тут писати, голова йде обертом від їхнього гаму і шуму... Ви мене ще підбадьорювати здумали; ще задов­го до Вашого листа я зовсім випадково відгорнув полотно і не стерпів, узявся за палітру, і от тижнів зо два з половиною без відпочинку живу з ними, не можу розстатися, веселий народ... Недарма про них Гоголь пи­сав, все це правда! Чортячий народ!.. Ніхто в усім світі не відчував так глибоко свободи, рівності і братерства! В усе життя Запорожжя залиши­лося вільним, нічому не підкорилося...". У 1880 р. Рєпін вирушив у подо­рож півднем країни в пошуках потрібних йому для картини "типів". Він консультується з істориком М.Костомаровим, який, можливо, допомагав йому в розробці маршруту мандрівки по Україні, а також із Д.Яворницьким. Півтора місяця художник провів у Качанівці, вивчаючи колекцію ко­зацьких старожитностей, що належала Тарновському.

У 1891 р. відбулася персональна виставка Рєпіна. Він показує, зокре­ма, "Арешт пропагандиста" (1880—92 рр.), але центром експозиції були "Запорожці". Картину купив імператор за 35 тисяч — ціна, величезна на­віть з погляду Третьякова.

На гроші, одержані за "Запорожців", Рєпін купив у Вітебській губер­нії маєток Здравнево, куди і переїхав. З художником живуть батько Юхим Васильович і дочки — Віра і Надія. У Здравнево створено "Осінній букет" (1892) — портрет Віри Рєпіної. Проте Рєпін працює мало. Потроху вчить­ся писати лівою рукою — права постійно болить і поступово відмовляє. Художник нудьгує за Чугуєвом, що здається йому тепер якимось казково прекрасним: "Як мені тут захотілося в Малоросію, у Чугуїв, та як захоті­лося, до сліз... Адже і тут добре, дуже добре!.. Але ні, хочеться бачити бі­лі хатки, залиті сонцем вишневі садочки, ставні, рожі усіх кольорів і чу­ти дзвінкі голоси засмаглих дівчат і грубі голоси гарних парубків; волів у ярмі, ярмарки...".

У жовтні 1893 р. Рєпін іде, утім, не в Чугуїв, а за кордон, звідки над­силає в "Театральну газету" регулярні "Листи про мистецтво", що викли­кали надзвичайне невдоволення Стасова. Погляди Рєпіна помітно зміню­ються: "Наш порятунок у формі, у живій красі природи, а ми ліземо у філософію, у мораль, як це набридло. Я впевнений, що таке покоління російських художників буде відпльовуватися від тенденцій, від шукань ідей, від мудрування; воно зітхне вільно; гляне на світ Божий із любов'ю і радістю і буде відпочивати в невичерпному багатстві форм і гармонії то­нів і своїх фантазій". Ця позиція Рєпіна реалізується не тільки в його творчості, але й у викладацькій діяльності. У 1894 р. він стає професором, керівником майстерні у реформованій Академії мистецтв, одночасно вик­ладає у підготовчій школі на Галерній вулиці, субсидованій меценаткою княгинею Тенишевою, і консультує художню школу в Смоленську (з 1895 р.). Утім, чіткої педагогічної системи в Рєпіна ніколи не було. Йому завжди було простіше не пояснити, а показати.

У 1898 р., укотре посварившись із передвижниками, художник збли­жується з діячами "Мира искусств". Один із номерів журналу, що вида­вався цим молодим об'єднанням, був цілком присвячений творчості Рєпі­на. Дружба, проте, виявилася взаємно нетривалою і закінчилася вже через рік. Здається, основна причина цього полягала в тому, що Рєпіну не по­добався особисто С.Дягілев — лідер "мирискуссников".

У 1899 р., у салоні княгині Тенишевої, Рєпін познайомився з її родич­кою Наталею Борисівною Нордман, письменницею, яка виступала в пре­сі під псевдонімом "Сєверова". Ця жінка стала другою дружиною худож­ника і господинею знаменитих "Пенатів" — садиби в Куоккала, у Фінляндії, де Рєпін провів ЗО років життя. Зрозуміло, художник не жи­ве у "Пенатах" відлюдником. Він регулярно буває в Петербурзі, їздить за кордон. У 1915 р. Рєпін відвідує Чугуїв, захоплений грандіозним проектом — створити в рідному місті "Діловий двір" — вільні художні майстерні.

Господарі "Пенат" були дуже гостинні. Приймальним днем вважала­ся середа. Гостей зустрічала табличка, яка сповіщала про прийняте у до­мі "самообслуговування": "Самодопомога. Знімайте пальта, калоші самі. Відчиняйте двері в їдальню самі. Бийте весело й дужче в ТАМ-ТАМ!!!". Під "там-тамом" розумівся гонг, у котрий гості повинні були бити, спо­віщаючи про свій прихід. "Самодопомога" царювала і в їдальні. Стіл, се­редня частина котрого крутилася і на якій ставили страви, мав висувні ящики для використаного посуду, був зроблений за спеціальним креслен­ням Рєпіна. Господарі "Пенат" були суворими вегетаріанцями — "навер­тання" "язичника, якому не чужі чесноти", що не вдалося колись Льву Толстому, у пані Нордман-Сєверової вийшло. У "Пенатах" бували Ста- сов, Шаляпін, Горький, Маяковський, Чуковський і багато інших.

Рєпін продовжує працювати. Він створює дивовижні ескізи — порт­рети сановників для замовленої йому величезної картини "Урочисте засі­дання Державної Ради 7 травня 1901 року" (1901—1903), написаної у спів­авторстві з Б.Кустодієвим та І.Куликовим. Він захоплюється технікою "Ьlапc еt поіг" ("біле і чорне"), яку обирає, зокрема, для портрета актри­си Елеонори Дузе (1891). На Першу світову війну художник "відгукуєть­ся" картинами "Бельгійський король Альберт у бою" (1914—1915) і "В атаку із сестрою" (1915—1917). Проте в цілому над пізньою творчістю Рєпіна ніби тяжіє прокляття. Художник розуміє, що працювати, "як ра­ніше", він уже не може — не тому, що "не має сили", а тому, що зміни­лися часи і, разом із ними, змінилося мистецтво. І старий майстер теж прагне "змінитися". Свої останні картини він переробляє багато разів, працює над ними загалом по 20-30 років. Так створювалися, руйнували­ся, знову створювалися і знову руйнувалися "Хресний хід у дубовому лі­сі", "Пушкін на акті в Ліцеї 8 січня 1815 року", "Чорноморська вольни­ця", "Пушкін на набережній Неви"...

У 1914 р. вмирає Нордман-Сєверова. Художник живе у порожніх "Пе­натах" із дочкою Надією, котра збожеволіла. У травні 1918 р. Куоккала виявляється відрізаною від радянської Росії. Художнику 74 роки. Іще 12 років він проживе у Фінляндії емігрантом.

У 1926 р. Рєпін задумує нову картину — "Гопак". Художник присвя­чує її пам'яті М.Мусоргського. "Тижнів зо три я дуже погано себе почу­вав, але все ж таки, спираючись то на шафи, то на стіни, все ж таки не кидав Січі — підповзав і відповзав... Картина виходить красива, весела" (із листа Д.Яворницькому).

Умираючий Рєпін у забутті не перестаючи водив рукою (лівою — пра­ва давно відмовила), вважаючи, що працює над своєї останньою, "краси­вою, веселою" картиною: "Навіть столітній дід навприсядки пішов. Під- випили, скачуть... Довкола веселий пейзаж: який і був...".

Рєпін помер 29 вересня 1930 р. у "Пенатах", де, відповідно до свого розпорядження, і був похований.