Ситуація, що склалася на українсько-білоруських землях унаслідок прийняття верхівкою церковної ієрархії Берестейської унії 1596 року, зу­мовила глибокі протиріччя в серцях віруючих і насамперед — освіченої частини православних на теренах польсько-литовської держави. На боці уніатства були сила, влада і гроші. Православ'я ж, яким воно було в XVI столітті у східнослов'янських народів та на Балканах, мало не в усьому (крім хіба що глибини містичного досвіду окремих ченців та іко­нопису) поступалося католицизмові. Православ'я не мало впорядкованої догматики, розробленої те­ології та філософських систем, які доповнювали б і поглиблювали богослов'я; не послуговувалося розвиненою літературною традицією, налагодже­ною системою освіти. Більшість представників духівництва, мирян України та Білорусії категорично не сприймала унії та підпорядкування папському престолові. Проте їм важко було грунтовно й докладно протиставити схоластично відпрацьованій догматиці католициз­му істини східної церкви.

Православна патристична традиція не розвива­лася, по суті, з IX ст., а сплеск духовної активності XIII—XIV ст., який умовно називають "візантійським гуманізмом", на культуру слов'янських народів помітного впливу не справив. До початку XVII ст. увага акценту­валась не на культурі розуму і просвітництва (що було характерно для За­хідної Європи), а на глибині особистих містичних переживань, що не потребували раціонально-образного обгрунтування та освіти. Більшість освічених прихильників православ'я XVI — початку XVII століття не сприймала унії душею, хоча й усвідомлювала, що нічого не може протиставити стрункій архітектоніці католицизму, не маючи своєї рівноцінної богословсько-філософської системи.

Тому багато хто серед найталановитіших і найосвіченіших учасників полеміки з уніатством і католицизмом опинився у двозначному стано­вищі. Вони кинулися примирювати антагоністичні сили і впродовж усього життя примикали (причому щиро), залежно від змін своїх пере­конань, то до однієї, то до іншої сторони. Найяскравіший тому приклад — видатний український філолог, письменник-полеміст, просвітитель і церковний діяч Максим Смотрицький, більш відомий під своїм черне­чим ім'ям Мелетій.

М.Смотрицький народився, за одними даними, близько 1572 року, а за іншими — в 1578 році у православній шляхетській сім'ї. Його бать­ко, Герасим Смотрицький, був високоосвіченою людиною, володів, крім книжної української та церковнослов'янської, також польською, старог­рецькою мовами й латиною. До 1576 року він обіймав посаду міського писаря при магістраті в Кам'янці-Подільському, а потім був запрошений відомим меценатом і прихильником православ'я князем Костянтином- Василем Острозьким до його резиденції на Волинь. Герасим Смотрицький швидко став ідейним лідером гуртка правос­лавних культурних діячів, що зібрався навколо князя Костянтина, і в 1580 році очолив Острозьку колегію (академію). Вже в перші роки свого пере­бування в Острозі він видав "Буквар" для братських шкіл України. Вод­ночас — очолив роботу з підготовки видання першої слов'янської Біблії. Книгу друкував у острозькій типографії  Федоров (Федорович), який по­кинув Московське царство. Г.Смотрицький написав до цього видання віршований пролог, переклав більшу частину канонічних текстів із грець­кої мови на церковнослов'янську, звіривши їх із латинським зразком, а також здійснив загальну редакцію тексту.

Видання "Острозької Біблії" стало головною справою життя Г.Смотрицького. У період посилення католицького тиску він не міг стояти осторонь гострих релігійних суперечок. У 1587 році опублікував "Ключ Царства Небесного і нашої християнської духовної влади неру­шимий вузол", "Календар римський новий", написав низку полемічних і сатиричних творів, спрямованих проти єзуїтської пропаганди. Різкій критиці він піддавав католицьке вчення про божественне походження папської влади. Жива, творча атмосфера гуртка православних просвітителів, обста­новка в сім'ї та навчання в Острозькій колегії визначили духовний статус М.Смотрицького. Проте тяжким ударом для нього стало прийняття унії. Особливо пригнічували захоплення уніатами за підтримки польських сол­дат храмів і монастирів, погроми в православних братських школах. Утім, М.Смотрицький чудово розумів, що обрана такими стовпами православної церкви як, скажімо, Іван Вишенський, позиція категорич­ного неприйняття всіх культурних і богословських віянь, що йшли з За­ходу, не може бути продуктивною. Закритися від впливу католицького світу було неможливо. Захищати православ'я та свої культурні традиції можна було лише засвоївши західну (зокрема й теологічну) культуру. То­му випускник Острозької колегії для глибшого ознайомлення з основами католицизму в 1601 році вступає до єзуїтського колегіуму у Вільно. Отри­маної там підготовки було достатньо для продовження освіти в найавто­ритетніших університетах Європи.

Після короткочасного перебування у Бреслау (Вроцлаві) він протягом кількох років слухає курси кращих німецьких професорів у Лейпцигу, Нюрнберзі та Віттенберзі (де сторіччя тому Лютер запалив полум'я Ре­формації). М.Смотрицького цікавить буквально все — від анатомії й аст­рономії до поетики й богослов'я. Вже у тридцять років його вважають лю­диною енциклопедичних знань. Здобувши фундаментальну гуманітарну освіту, він добивається присудження йому ступеня доктора медицини. У ті ж роки, захопившись поетичною культурою італійського гуманізму, М.Смотрицький перекладає польською мовою вірші Петрарки. Приблизно в 1608 році М.Смотрицький повертається до Вільно і стає активним діячем православного братства цього міста. Він видає гостро полемічний трактат "Антиграфи", в якому захищає засади східної віри від нападок із боку католиків та уніатів. Біль від принижень, яких зазнавала н ті роки православна церква у Речі Посполитій, виражає його поетичний "Тренос, або Плач" (1610). З докорами М.Смотрицький звертається до представників духівництва і знатних домів, які перейшли в уніатство. Найкрасномовніше він засуджує вищу церковну ієрархію, яка підписала Берестейську унію.

Вирішивши цілком присвятити своє життя служінню православній ві­рі та духовному просвітництву, М.Смотрицький у 1616 році приймає чер­нецтво під ім'ям Мелетій. В 1619 році на рівні кращих західноєвропей­ських зразків, він публікує у Вільно фундаментальну "Граматику словенську ". У численних редакціях вона майже на півтора сторіччя стає базовим підручником у школах України, Білорусі та Росії (зокрема, н Москві її перевидають у 1648, 1721 та 1723 роках), а також Румунії, Болгарії та Сербії (де вона була востаннє надрукована в 1755 році). Саме ця книга стала основою "Граматики російської" М.Ломоносова (1755) і всіх наступних східнослов'янських граматик.

На початку XVII ст. діяльність православних братств у Литві й Біло­русії, як і на західноукраїнських землях, наражалася на перепони. Цен­тром православної освіченості залишався Київ із його Печерською лав­рою та впливовим братством. Польська влада, католики й уніати почувалися тут не дуже затишно, тоді як православ'я знайшло підтримку запорозького козацтва на чолі з гетьманом П.Сагайдачним.

З 1616 року в Києві на Подолі почала роботу братська школа, засно­вана Іовом Борецьким, який став її першим ректором. Цей видатний просвітитель і церковний діяч намагався об'єднати кращі православні си­ли й серед інших інтелектуалів запросив на викладання до братської шко­ли М.Смотрицького. І.Борецький розгорнув активну роботу щодо віднов­лення Київської православної митрополії. А коли у 1618 році він став настоятелем київського Михайлівського Золотоверхого монастиря, М.Смотрицький перебрав на себе керівництво братською школою.

У 1620 році старання православного духівництва увінчалися успіхом. Київська митрополія відродилася. Очолив її І.Борецький, а його друга і сподвижника ієромонаха Мелетія направили на єпископську кафедру в Полоцьк. Там М.Смотрицький публікує польською мовою кілька трак­татів полемічного характеру, намагаючись знайти шлях до примирення між християнами всіх конфесій. Переваги західної освіченості для Мелетія були очевидними, проте він вважав, що це не дає Папі римському права на духовну владу над правос­лавними. Не приймав Мелетій і католицьких догматів (сходження Свято­го Духа водночас від Бога-Отця і Бога-Сина, папського верховенства у християнській церкві, а тим більше світської влади римського первос­вященика). Відновлення православної ієрархії на українсько-білоруських зем­лях наразилося на опір із боку католиків та уніатів. Польський король не зважився на репресивні заходи, оскільки потребував допомоги укра­їнського козацтва в боротьбі з Туреччиною. Проте в багатьох місцевос­тях, особливо у Західній Україні та Білорусії, де позиції уніатів були міцнішими, ніж у Наддніпрянщині, постійно відбувалися антиправославні акції. Міжконфесійне протистояння з кожним роком наростало і в Полоць­ку, де постійні інтриги проти православ'я влаштовував уніатський єпис­коп міста Йосафат Кунцевич. Але в 1623 році повсталі парафіяни вбили його у Вітебську. Смерть Йосафата Кунцевича, який був суперником і непримиренним ворогом Мелетія, справила на українського ревнителя православ'я тяжке враження. Як чуйний християнин, він узяв моральну відповідальність за скоєний злочин і на себе, адже не зумів запобігти кри­вавій розв'язці. У молитовній смиренності він залишає єпископську ка­федру Полоцька й вирушає у трирічне паломництво до святих місць Гре­ції, Сирії та Палестини.

Яким же виявилося його розчарування від побаченого й почутого там! Замість високої духовності й візантійської вченості Мелетій Смот­рицький зустрівся з масовим невіглаством і впертим догматизмом, пі­дозрілістю до всього нового й нетрадиційного. Порівняно з новаторством і динамізмом добре знайомого йому Заходу, Схід справляв вра­ження ортодоксальної застійності.

Рівень грецького богослов'я, як і освіченості загалом, супроти захід­ної духовної культури бачився надзвичайно низьким. Під попелом візантійського православ'я життя більше не відчувалося. Вчитися у гре­ків було нічому, й Мелетій постановив собі, що захищати рідне й миле його серцю православ'я в його теперішньому стані більше немає сенсу. Воно не могло протиставити католицизмові (з усім багатством його за­хідноєвропейської постренесансно-барокової культури) нічого по- справжньому живого. У душі Мелетія стався злам. Повернувшись зі східної подорожі до Ки­єва, він у 1627 році таємно, щоб не спровокувати розриву стосунків зі своїми давніми друзями, переходить в уніатство. Проте за рік це стає за­гальновідомим, і він, опинившись чужим серед своїх, переїжджає на Во­линь, де стає настоятелем уніатського Дерманського монастиря.

В останні роки життя М.Смотрицький публікує низку великих тво­рів, у яких зрікається своїх попередніх антиуніатських виступів і об­ґрунтовує вибір на користь уніатства жалюгідним станом світового, особливо грецького, православ'я, а також необхідністю єднання усіх християн. Ці його праці, особливо написані на захист уніатства "Про­тест", "Апологія" (1628) та "Параїнезис" (1629) були рішуче засуджені православними колами Києва, де поруч із уже літнім Иовом Борецьким іначну роль починав відігравати його спадкоємець на митрополичій ка­федрі Петро Могила.

Гіркота від розчарування та розриву зі старими друзями та однодум­цями прискорила смерть Смотрицького. Він помер 17(27) грудня 1633 року.

Видатна роль М.Смотрицького в історії України і всіх східнос­лов'янських країн залишається безсумнівною. Мелетій був одним із пер­ших православних слов'ян, які глибоко вивчили західну культуру на зла­мі XVI—XVII століть і намагалися поєднати її досягнення із засадами православного віровчення. У вітчизняній духовній традиції М.Смотрицький був першим, хто ши­роко й компетентно використовував ідеї мислителів середньовічної Захід­ної Європи (Фоми Аквінського, Бонавентури) й епохи Відродження (на­самперед Миколи Кузанського та Еразма Роттердамського). У його творчості виразно проступають риси культури бароко, що утверджувалася тоді в католицьких країнах. При цьому крізь усе його життя проходить прагнення об'єднати споріднені, але водночас і принципово відмінні, ду­ховні засади східнохристиянської та західнохристиянської культур. У цьо­му він виступає попередником не тільки Петра Могили, а й ідейного нат­хненника петровських перетворень у Росії Феофана Прокоповича, а за ними — Григорія Сковороди і Володимира Соловйова.