Микола Віталійович Лисенко народився 22 березня 1842 р. у селі Гриньках тепер Глобинського району Полтавської області. З іменем М.Лисенка пов'язана епоха становлення української професій­ної музики, театру та мистецької освіти в Україні.

Рід Лисенків походив із козацької старшини часів Богдана Хмельницького, засновником роду вважається легендарний козацький гайдамацький ватажок Вовгура Лис, сподвижник Максима Кри­воноса. З рук Івана Мазепи шляхетство одержав Іван Якович Лисенко — полковник чернігівський і переяславський, наказний гетьман України 1674 р. Його син Федір Іванович у 1728—41 рр. — гене­ральний осавул, а в 1741—51 рр. — генеральний суддя Війська Запорозько­го. Серед його синів і зятів було 12 козацьких сотників, а також представ­ників інших козацьких чинів. У подальших поколіннях роду знову ж переважають військові. Батько М.Лисенка Віталій Романович служив у Кірасирському Воєнного ордена полку, вийшов у відставку в чині "пол­ковника з мундиром", обирався повітовим маршалком (предводителем дворянства) Таращанського і Сквирського повітів. На схилі віку він зай­мався етнографічними дослідженнями; гарно співав українські пісні, вправно добираючи акомпанемент на фортепіано.

Нащадок давнього шляхетського роду, М Лисенко поєднав у собі за­повідану предками відданість національній ідеї та хист до державницько- просвітницької діяльності з непересічним музичним обдаруванням, став­ши в Україні на чолі мистецьких змагань середини XIX—початку XX ст. За висловом нашого сучасника — Лисенкового праправнука, теж Мико­ли Віталійовича і також музиканта, "Микола Лисенко змінив козацьку шаблю на диригентську паличку і зброєю в боротьбі за незалежність Ук­раїни зробив народну пісню".

Від найперших дитячих років світосприйняття майбутнього компози­тора формується під впливом двох музичних стихій. З одного боку, це са­лонне музикування матері Ольги Єреміївни (з роду Луценків) — прекрас­ної піаністки, вихованки Смольного інституту шляхетних дівчат, а отже, прихильниці європейської та якоюсь мірою російської класики. Для ма­лого Миколи ця сфера відкривається через класичні сонати, парафрази і попурі на теми популярних опер, модні салонні п'єси на зразок "Сплячо­го лева" А.Контського. Найголовніше, що в родині, яка добре пам'ятала кріпацький оркестр материного діда Петра Булюбаша, музичне обдару­вання, бажання займатись музикою викликали увагу і розуміння. Мати, помітивши музичні здібності сина, вже в 5 років починає сама вчити його грі на фортепіано. Шести річний хлопчик вражав усіх музичною пам'яттю, чистотою і легкістю гри. А також "дивовижною легкістю, з якою засвою­вав мотиви і підбирав їх з гармонізацією на роялі". В 9 років Микола на­писав свій перший музичний твір — граційну "Польку", видану батьком у подарунок до дня народження сина. Друга музична стихія існує за стінами панського будинку, а часом, як у бабуні Марії Василівни Булюбаш, просто у світлицях — це українська народна пісня і вся, просякнута до нитки музикою, тканина народного побуту з його театралізованими обрядами, святами, плачами. Фольклорні зацікавлення юного Лисенка знаходили щирий відгук і підтримку і в його дядьків — Андрія Романовича та Олександра Захаровича Лисенків. Олек­сандр Захарович прекрасно грав на бандурі, кохався у козацькій старови­ні та українській історії.

Остаточно усвідомлення національного самовизначення М.Лисенка відбулося років у 14, коли, гостюючи з троюрідним братом Михайлом Старицьким у дядька Андрія Романовича, вони цілу ніч читали забороне­ні вірші Тараса Шевченка, "захоплюючись і формою, і словом, і сміли­вістю змісту". "Лисенко, що звик до російської чи французької мови, був особливо зачарований музичною звучністю і силою простого народного слова", — згадував Михайло Старицький.

Основний внесок М.Лисенка в національну культуру становить зби­рання скарбів народної музики, дослідження та опрацювання їх, повер­нення їх народові "у вишуканій мистецькій оправі" і розбудова на осно­ві народного мелосу національної музичної професійної мови.

Перші кроки в музиці робить М.Лисенко як піаніст — спочатку в київських пансіонах Гедуена і Вейля, де вчиться у чехів К.Нейнківча та надзвичайно популярного київського педагога і виконавця Паноччіні (Алоїзія Поноцного). Далі — в харківській 2-й гімназії його вчителями стають Й.Вільчек і відомий російський піаніст і композитор Микола Дмитрієв. У Харкові юний Лисенко починає навіть концертувати в камер­них зібраннях (і як соліст, і в ансамблі з викладачами і співучнями) в до­мі попечителя Харківського навчального округу Федора Голіцина. Кон­цертну діяльність як піаніст М.ВЛисенко вестиме таким чином з 14-15 років до кінця життя, близько 55 років.

У 1860 р. М.Лисенко вступає на природничий факультет Харківського університету, де вже навчався М.Старицький. Наступного навчального року вони змушені перевестись до Київського університету, щоб уникнути реп­ресій після студентських заворушень у Харкові. Тут юнаки потрапляють у коло прогресивного студентства, що складало так звану київську Стару громаду. Відбувається знайомство М.Лисенка з Тадеєм Рильським, Борисом Познанським, Петром Косачем, Михайлом Драгомановим та його сестрою Ольгою, Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким та багатьма інши­ми, чиє самовіддане служіння національній ідеї визначило політичний і культурний розвиток України у другій половині XIX—початку XX ст. У Києві Лисенко продовжує інтенсивно займатись музикою. Під впливом програми, наміченої "Старою громадою", інтенсивно починає збирати і обробляти народні пісні, працює над "Словником української мови" і перекладами загальнодоступних підручників, створює студентсь­кий хор Київського університету (з 1862 р., існує і дотепер), який починає виконувати народні пісні в лисенкових обробках, бере участь у студент­ських виставах, створивши, зокрема, у 1864 р. музичний супровід до во­девілю В.Гоголя (батька) "Простак". Разом зі Старицьким робить у 1863 р. першу спробу написати оперу — народну музичну драму "Гарку­ша" за повістю Олекси Стороженка. Виступає як піаніст у концертах на користь створюваного в той час Київського відділення Російського му­зичного товариства, виконуючи з великим успіхом у тих концертах не ли­ше виключно складні сольні твори, але й другий концерт Ф.Шопена та інші твори для фортепіано з оркестром. Бере участь у хорі РМТ при пер­шій постановці в Києві фрагментів опери М.Глинки "Іван Сусанін".

Тож не дивно, що блискуче закінчивши університет і захистивши у 1865 р. кандидатську дисертацію, М.Лисенко все ж обирає музику і, за­робивши трохи грошей, їде у 1867 р. до Лейпцизької консерваторії. Всту­пивши до неї як піаніст, він одночасно слухає лекції з теоретичних дис­циплін і композиції у провідних німецьких професорів. Обмеженість фінансових можливостей (після скасування кріпацтва Лисенки потрапи­ли в таку скруту, що Миколу навіть виключали на другому курсі з універ­ситету через несплату за навчання) змушує його осягнути консерваторсь­кий курс за 2 роки. М.Лисенко стає першим в Україні і одним з небагатьох серед свого покоління композиторів Російської імперії, хто мав європейську професійну освіту. В Лейпцігу Лисенко видає свої перші твори — фортепіанну "Сюїту на теми народних пісень у формі старовинних танців", перші два "Збірники обробок українських народних пісень для голосу в супроводі фортепіано". За життя він видасть 7 таких збірників по 40 пісень, 12 "Хорових десятків" (обробок для хору); обрядові збірки: "Коломийки", "Колядки, щедрівки", два "Вінки веснянок", "Весілля", "Купальську справу", загалом понад 500 обробок для голосу і хорів; дві спеціальні збірки для молоді — "Молодощі" та " Збірник українських народних пісень у хоровому розкладі, пристосо­ваних для учнів молодшого і підстаршого віку в школах народних". Тоді ж у Лейпцигу видає композитор і перший випуск "Музики Ми­коли Лисенка до "Кобзаря" Тараса Шевченка". Це одна з вершин його творчості. Іван Франко писав: "Між власними композиціями Лисенка по­між його опер і оперет — найкращі і найталановитіші його композиції до многих поезій Шевченка, в яких музикальність вірша він відчув глибше, і зумів віддати її краще від усіх інших багаточисленних композиторів, яких манила до себе Шевченкова муза". А видатний західноукраїнський композитор XX ст. Станіслав Людкевич називав ці твори "правдивими перлинами наскрізь оригінальної Лисенкової творчості".

Понад 90 разів звертався композитор до віршів Кобзаря, інтерпретуючи їх то як солоспіви (іноді цілі розгорнуті вокальні сцени, як, скажімо, "Мо­літесь, братіє, молітесь" із поеми "Гайдамаки"), то як розгорнуті кантати на зразок "Б'ють пороги" чи "На вічну пам'ять Котляревському", то як хори а сареііа або в супроводі фортепіано чи оркестру як (Іван Гус), то як вокаль­ні ансамблі. Деякі твори з Лисенкової "Музики до "Кобзаря" майже від са­мого їх створення стали справді народними піснями, зокрема "Ой, одна я, одна як билинонька в полі" чи "Садок вишневий коло хати". Поезія Т.Шев­ченка, ніби вінок, обрамлює творчість М.Лисенка. Маючи вже деякий серйозний творчий доробок, як Опус №1 позначив він "Заповіт", написа­ний у Лейпцигу (1868) на прохання Львівського т-ва "Просвіта", а останнім твором композитора, написаним буквально в переддень смерті, є хор "Боже, нашими ушима чули твою славу" ("Псалом Давидів").

Вокальні твори написав М.Лисенко і на тексти інших поетів, один з них — російською мовою — "Признание" на 4 рядки з вірша С.Надсона. Ця мініатюра була подарунком на останній день народження тяжко хворого поета, який мешкав на дачі в Боярці поруч з Лисенками. Окремо у спадщині Лисенка слід відзначити і перший в українській му­зиці вокальний цикл (13 солоспівів і 2 дуети) на вірші Г.Гейне в українсь­ких переспівах Лесі Українки, Максима Славинського, Людмили Старицької-Черняхівської та самого М.Лисенка. Саме до цього циклу належить один з найвідоміших у світі його творів — дует "Коли розлучаються двоє".

Вокально-хорова спадщина М.Лисенка, окрім трьох кантат і 18 хорів на Шевченкові тексти, включає і 12 оригінальних хорових творів на тек­сти українських поетів. Причому два з них — "Жалібний марш" на слова Лесі Українки і кантата "До 50-х роковин смерті Т.Шевченка" — також присвячені Кобзареві.

Взагалі робота з увічнення пам'яті Т.Шевченка зі студентських років і до останнього подиху була основою громадянсько-просвітницької діяль­ності Лисенка. Останнім часом документально доведено, що композитор не брав участі у перепохованні Кобзаря. Проте він зробив справу набага­то важливішу: слідом за поетом Лисенко поклав усе творче життя на те, щоб "просвітить рабів німих", щоб із розірваної двома імперіями людно­сті виховати єдину націю, гідну свого героїчного минулого і здатну твори­ти власне майбутнє. Від 1862 р. М.Лисенко щорічно організовує концерти пам'яті Т.Шев­ченка, що, до речі, породжує нову концертну форму — змішаний кон­церт. Сам Лисенко виступає в цих концертах як піаніст і хоровий дири­гент. Звучать його обробки й авторські твори, композиції інших авторів на слова Шевченка та інших поетів, вірші Т.Шевченка і фрагменти з вистав за його творами. Нині така концертна форма для нас звична. Але в Україні вона веде початок саме від лисенківських концертів.

Наприкінці життя — у 1908 р. — М.Лисенко очолює першу легальну українську громадсько-політичну організацію "Київський український клуб" та засновану в 1906 р. першу всеукраїнську організацію — "Об'єдна­ний комітет по спорудженню пам'ятника Т.Г.Шевченку в Києві", на ад­ресу якого надходили кошти від концертів і благодійні внески з Австра­лії, Америки, Канади, не кажучи вже про всю Європу. Останньою акцією в цій Лисенковій роботі було відзначення 50-х роковин смерті Т.Шевчен­ка. Через утиски з боку царської адміністрації на чолі з київським гене­рал-губернатором В.Трєповим і міністром внутрішніх справ Російської імперії П.Столипіним заходи було перенесено з Києва до Москви. Нас­лідком цього стало відкриття поліційної "Справи про закриття Київсько­го українського клубу" та "притягнення членів ради старійшин на чолі з учителем музики Миколою Віталійовичем Лисенком до кримінальної відповідальності за протиурядову діяльність". Через 4 дні після оголошен­ня цієї постанови М.В.Лисенко помер від сердечного нападу.

Одним із пунктів звинувачення щодо М.В.Лисенка була його широка просвітницька, в тому числі хорова діяльність. Сергій Єфремов у некролозі "Інтимна сила" (газета "Рада", 29.10.1912) напише, що "мистецтво, з легкої руки небіжчика, було  ні­би тим передовим загоном, авангардом українства, що підготовляв доро­гу іншим національним формам і домаганням".

В цьому полягає головний сенс усієї музично-громадської діяльності Лисенка, в тому числі його роботи з хорами і чотирьох його "хорових по­дорожей" по Україні (1893, 1897, 1899, 1902 рр.). Починаючи від створе­ного ним у 1862 р. хору студентів Київського університету, протягом всьо­го життя Лисенко збирав у своїх хорах "не просто тенорів і басів, але найперше свідомих українців". Не дивно, що в поліційних донесеннях зазначено: "скорее зто не хор, а кружок, наиболее вредньїй в отношении политическом". За таким звинуваченням було закрито київською адмініс­трацією Хорове товариство, засноване М.Лисенком у 1871—72 рр.

Взагалі М.Лисенко, де тільки міг, намагався згуртувати людей, особ­ливо мистецьку молодь, довкола національної ідеї. Так було і з Київським літературно-артистичним товариством. Відкрите у 1895 р. як форпост російської культури, воно потроху перетворилось на центр пропаганди української ідеї та національної культури, за що і було закрите у 1905 р.

З цією ж метою виник з легкої Лисенкової руки гурток "Молода літера­тура", більш відомий як "Плеяда молодих українських літераторів", котрий дав путівку в життя Лесі Українці, Людмилі Старицькій-Черняхівській, Максиму Славинському, Сергію Єфремову, Володимиру Самійленку та багатьом іншим талановитим письменникам і громадським діячам почат­ку XX ст.Не меншою за впливом на розвиток української культури була і теат­ральна діяльність М.Лисенка. Він є одним із фундаторів українського професійного театру, в т. ч. й оперного.

Почавши у 1863 р. з незакінченої спроби написати народну героїчну оперу "Гаркуша", Лисенко, повернувшись із Лейпцига, пише (знову ж з М.Старицьким) оперету "Чорноморці" (за Я.Кухаренком), яку було з успіхом поставлено в помешканні сестер Ліндфорс на Фундуклеївській (тепер вулиця Б.Хмельницького) аматорським гуртком М.Старицького— М.Лисенка у 1872 р.

Визначною подією буала наступна спільна робота митців — оперета "Різдвяна ніч" (перероблена пізніше на 4-акгну оперу). Прем'єра "Різд­вяної ночі" у виконанні аматорського гуртка на сцені Київського місько­го театру 24 січня 1874 р. стала днем народження українського оперного театру. Провідні партії співали Ольга Олександрівна Лисенко-О'Коннор, яка після одруження з М.Лисенком навчалась у Лейпцигу (Оксана), Олександр Русов (Вакула), Станіслав Габель (Пацюк). Організатори вис­тави, до складу яких входили МДрагоманов, П.Чубинський, Ф.Вовк, ро­дина Ліндфорсів, О.Русов і інші члени Старої громади, відкрито задекла­рували свої політичні симпатії: адже просто перед глядачами серед декорацій, що являли собою інтер'єр української хати, в центрі сволока, що підтримував дах, "вирізьблена" була дата руйнації Запорозької Січі царськими військами. Власне, і сама прем'єра відбулася рівно через 200 років після тієї трагічної для України події. Не дивно, що вже до кінця своїх днів МЛисенко перебуватиме під недремним поліцейським наглядом.

М.В Лисенко написав 11 опер, а співпрацюючи з трупами корифеїв українського театру, він уклав музику ще до 10 драматичних вистав. Історії створення і постановок опер М.В.Лисенка досить різні. Так, без достатніх підстав вважається оперою "Андрішіада" — власне, компі­ляція популярних мелодій із класичних опер та оперет, такий собі "капус­ник", створений на лібрето М.Старицького і МДрагоманова з приводу видання директором 1-ї київської гімназії Андріяшевим горезвісного "На­родного календаря".

Головне своє дітише — оперу "Тарас Бульба" — композитор так на кону і не побачив, незважаючи на пропозицію П.І.Чайковського сприяти постановці її на московській сцені. Натомість надзвичайною популярніс­тю користується й досі "Лисенкова" "Наталка Полтавка", якої він фак­тично не писав. Композитор зазначає у передмові до першого видання (1886), що лише "уклав клавір" із найпопулярніших мелодій, які викорис­товувались в улюбленій ще з часів І.Котляревського "народній виставі". Себто М.В.Лисенко написав розгорнутий фортепіанний супровід та вступ до "Наталки Полтавки". Питання, чи оркестрував сам Лисенко цю оперу досі залишається відкритим, в усякому разі про існування Лисенкового автографа партитури ніхто не згадує.

Решту великих опер: коміко-ліричну, фольклорну "Різдвяна ніч", фе­єрію "Утоплена", народну музичну драму "Тарас Бульба", оперу-сатиру "Енеїда" — композитор оркестрував сам. У клавірі до нас дійшли три перші українські дитячі опери "Коза-Дереза", "Пан Коцький", "Зима і Весна", феєрія "Чарівний сон", опера у 2-х діях "Сапфо" і остання опера-хвилинка "Ноктюрн". Незакінченими залишились "Гаркуша", "Маруся Богуславка", "Відьма", "Літньої ночі". З останніх листів композитора дізнаємось, що він почав був працювати над балетом. Оперна спадщина М.Лисенка продовжує своє сценічне життя і сьо­годні в різних редакціях, потреба яких обумовлена насамперед тим, що при всій своїй талановитості Лисенко все ж не був "симфоністом", чого не змінили навіть два роки навчання (1874—76) у Петербурзі у М.А.Римського-Корсакова. Можливо, до цього спричинилось і те, що М.ВЛисенку дуже мало доводилось працювати з оркестром.

Натомість у хорових творах і в хоровому диригуванні Лисенко досяг неперевершених у його час вершин. Досить згадати таку перлину хорово­го поліфонізму як "Туман хвилями лягає" з опери "Утоплена". Хорови­ми диригентами і композиторами стали і його найталановитіші учні — Олександр Кошиць, Кирило Стеценко, Яків Яциневич.

У доробку М.В.Лисенка майже немає симфонічних творів: незакінчена "юнацька" "Симфонія" — студентська робота періоду навчання в Лейп­цигу, увертюра на тему пісні "Ой запив козак", що увійшла потім в опе­рету "Чорноморці", "Російська ріzzісаtо" та оркестровий варіант фортепіанної фантазії "Козак-шумка". Обмаль у композитора і камерно- інструментальних ансамблів: "Квартет" і "Тріо" лейпцизького періоду та кілька п'єс для скрипки, віолончелі, флейти в супроводі фортепіано, на­писаних на прохання друзів-музикантів М.Сікарда, О.Шевчика, Шадека, В.Хімиченка, що багато концертували разом з Лисенком.

Один із кращих піаністів-віртуозів свого часу, Лисенко залишив понад 50 фортепіанних творів. На Різдвяні свята 1867 р. студент лейпцизької кон­серваторії МЛисенко з величезним успіхом представив у Празі в залі "Умелецької бесіди" власні фортепіанні аранжування 10-ти українських народних пісень. На жаль, до нас дійшла лише одна з них — "Гей, не дивуйте, добрії люде, що на Вкраїні повстало". Лейпцизьку консерваторію закінчив він блискучим виконанням 4-го Бетховенського концерту для фортепіано із оркестром з власною каденцією, про що з повагою писали німецькі часописи. М.В.Лисенку належать перші в українській музиці фортепіанні рапсодії "Золоті ключі" (1875) та "Думка-шумка" (1877). В до­робку його є прелюди, вальси, ноктюрни, мазурки, марші і полонези, пісні без слів. Особливо виразно звучали ці твори у авторському виконанні. Л.Старицька-Черняхівська писала, що зі смертю Лисенка його фортепіан­ні твори "вмерли наполовину". Ні до кого іншого прирівнять його гру не можна було. Я, наприклад ніколи не чула кращого виконання "Аиfschwung'а" ("Пориву") Шумана. Коли ж він виконував свої і взагалі українські речі, він надавав їм щось надзвичайне — якесь євшан-зілля. В його грі оживали тися­чоліття і чулась глибока, сива, слов'янська старовина. Натхненний, палкий, з силою удару левиної лапи, з гордим поглядом, він цілком перевподоблювався. В житті лагідний, ласкавий, за роялем — Віщий Боян".

У виконанні Лисенка-піаніста, а також у виконанні камерних ансам­блів з його участю, солістів і хорів під його керівництвом звучали не ли­ше його власні чи інших українських музикантів твори, але й всесвітньо відомі шедеври західноєвропейських і російських композиторів. Широ­кий за обсягом піаністичний і хоровий репертуар, який звучав у концер­тах М.Лисенка, дає підстави твердити, що митець не просто закладав ос­нови українського професійного виконавства, а всіма засобами намагав­ся вивести своїх слухачів "з хуторянської обстанови у найширший євро­пейський світ".

М.Лисенко майже не писав духовної музики (імовірно, через те, що мав би писати на російські тексти, чого принципово уникав усе життя). Але серед шести відомих нині релігійних творів Лисенка, надзвичайно красивих і пронизаних високою духовністю, є такий шедевр як хоровий концерт "Куди піду від лиця твоєю, Господи?", "Херувимська пісня", кант "Пречистая Діва, Мати Руського краю", котрі нині співають майже всі хорові колективи України і діаспори.

Життєвий подвиг Лисенка не обмежується написанням музичних тво­рів. Важливим для нього був і розвиток виконавства, і то не лише в його час. Саме М.Лисенко заклав основи професійної мистецької освіти в Ук­раїні, відкривши в Києві у 1904 р. свою Музично-драматичну школу, в якій, окрім музичного, були відділення української та російської драми, і перший на теренах Російської імперії клас гри на народних інструмен­тах — клас бандури, який, попри всі складності його організації, дав пер­ший випуск у квітні 1911 р. Зі Школи Лисенка виріс згодом Музично- драматичний інститут імені М.В.Лисенка — провідний мистецький заклад України у 1918—34 рр. Випускники Муздраміну імені М.ВЛисенка зак­лали підвалини мистецьких досягнень України у XX ст.

Не випадково, що у 1903 р. відзначення 35-літньої творчої діяльності М.Лисенка перетворилось на демонстрацію величі української культури, об'єднавши націю від селянина до митця, від зросійщеного чиновника до політичного емігранта. Відвертою багатотисячною (лише хористів, за підрахунком О.Кошиця, співало близько 1200) політичною демонстрацією став і похорон Батька української музики. Одягнена в студентські однострої українська молодь уперше стала тоді на оборону національної святині, оточивши жалобний похід і не даючи поліції провадити арешти. Чи не найвагоміше визначення Лисенкового місця в українській істо­рії належить С.Єфремову, який, сформувавшись як митець і громадський діяч у Лисенковому колі, писав у некролозі: "Знавці музики, спеціалісти дадуть нам, певне, докладну оцінку Лисенка як композитора та художни­ка, вияснять, чим він був серед творців-музик. Але для нас, широкого ко­ла його послідовників, чи не природнішим, ближчим і далеко зрозумілішим буде цей образ вічно молодої душі, що була Інтимною Силою українського руху, його вогнем і живим зв'язком, що збирала порізнених в єдиний гурт і звідси, з центра, оживляла всіх одною думкою".

Але найвищою нагородою М.Лисенку є, мабуть, не просто данина па­м'яті і шана нащадків, а те, що саме йому судилося стати автором двох національних гімнів, котрі утверджують духовну велич Людини і Народу. Перший з них — "Вічний революціонер" (1905) на вірші І.Франка (довго і безпідставно експлуатований радянською владою, хоча славить гімн ре­волюцію духовну, а не комуністичний переворот). Другий — "Дитячий гімн" на вірші О.Кониського (1885), всесвітньо відома тепер "Молитва за Україну" — "Боже Великий, Єдиний!", яка з 1992 р. затверджена офіцій­ним гімном Української православної церкви (Київський патріархат), а наприкінці XX ст. стала другим державним гімном незалежної України.