"Він був сином мужика — і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком — і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком — і вказав нові світи й вільні шляхи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій", — писав Іван Франко.

Народився Тарас Григорович Шевченко в селі Моринці Звенигородського повіту Київської гу­бернії (нині — Черкащина). За півстоліття до того, в 1768 році, навколишні міста й села стали цент­ром селянського повстанського руху, згодом оспіваного ним У героїчній поемі "Гайдамаки".

Батьки — Григорій Іванович та Катерина Якимівна — були кріпака­ми, тож у два роки Тараса записали ще одним із 17 тисяч селян поміщи­ка Василя Енгельгардта.

Поет прийшов на світ у хаті материного батька — покріпаченого ко­зака Якима Бойка. Дитинство минало в сусідньому селі Кирилівці, але хлопець не раз навідував діда Якима, слухаючи розповіді про звитяги ко­зацьких часів. Другий Тарасів дід, Іван Андрійович Шевченко, свідок (або й учас­ник) гайдамаччини, від якого майбутній поет почув чимало цікавих і хви­люючих спогадів, пробудив у серці онука романтичну любов до легендар­них героїв Коліївщини. Батько поета був людиною письменною, щонеділі читав своїй родині "Житія святих". Тараса восени 1822 року він віддав у науку до дяка П.Ру­бана. У 1824-му хлопцеві пощастило побувати з батьковою чумацькою валкою у Звенигородці, Умані, Єлисаветграді та інших містах, а з сестрою Катериною — на прощі у славетному Мотриному монастирі, де колись гайдамаки "ножі освятили", та в Чигирині. Історія родини Шевченків — трагічна й типова для покріпаченого ук­раїнського села — лишилася в рядках Тарасових поезій: матір ще "моло­дую у могилу нужда та праця положила"; батько "не витерпів лихої долі, умер на панщині"; брати "на панщину ходили, поки лоби їм поголили"; сестри "у наймах виросли чужії"; сам він пішов у найми "до п'яного дяч­ка в науку".

Зі смертю матері в 1823 та батька в 1825 роках Шевченко довгі роки поневіряється в наймах, шукаючи можливості вчитися грамоти й малю­вання.

З чотирнадцяти років, як прийшов час відробляти панщину, Тараса забирають козачком до молодого Павла Енгельгардта в село Вільшану. "Мій поміщик, — писав поет у автобіографії, — ставив мені в обов'язок тільки мовчанку і нерухомість в кутку передпокою, поки не пролунає його голос, наказуючи подати люльку, яка стоїть тут же поруч з ним, або — на­лити у нього перед носом склянку води".

"При властивій мені сміливості характеру, — розповідає далі Шевчен­ко, — я порушив панський наказ, наспівуючи ледь чутним голосом гай­дамацькі сумні пісні й змальовуючи крадькома картини суздальської шко­ли, що прикрашали панські покої". Коли восени 1829 року Енгельгардти вирушали у Вільно, біля прізви­ща Шевченка було зазначено, що він здатний до малювання.

Дружина Енгельгардта, Софія, користуючись перебуванням у Вільно відомого в Європі портретиста Франческо Лампі, вирішила послати Шев­ченка до нього на лекції. Виїжджаючи до Відня, Лампі передає свого та­лановитого учня професорові рисунка Віденського університету Янові Рустему. Діставши змогу від початку навчатись у видатних майстрів, Шевченко досяг найвизначніших висот саме в портретному жанрі й рису­вальній техніці. Життя Тараса Шевченка в університетському Вільно, повному студен­тської молоді, охопленої в переддень польського повстання національно- визвольними ідеями, лишило яскравий відбиток у свідомості майбутньо­го поета. Познайомившись тут із молоденькою швачкою Ядвігою (Дзюнею) Гусиковською, бідною, але вільною, він чи не вперше "прий­шов до думки: чому і нам, нещасним кріпакам, не бути такими ж людь­ми, як і інші свобідні верстви". Разом вони читали твори Міцкевича, польську визвольну літературу, праці польського історика й публіциста Йоахіма Лелевеля. Лозунг польських повстанців "За нашу і вашу свобо­ду!" Шевченко згодом широко застосовував до української дійсності.

На початку 1831 року Енгельгардти переїхали до Петербурга. Події першого року життя Шевченка у столиці (з березня 1831-го по 1832 р.) майже не відомі. Та вже у 1832-му Енгельгардт на чотири роки віддає свого "домашнього маляра" в майстерню до цехового майстра Василя Ширяєва, який був одним із відомих представників декоративного живопису й ви­конував внутрішні розписи у приватних і громадських спорудах. Разом з іншими учнями Ширяєва у 1836 році Шевченко брав участь у розписі Великого, Олександринського та Михайлівського театрів Петербурга. Хоча згадував Шевченко про Ширяєва як про деспота, той, сам не­давно кріпак-вільновідпущеник, дозволив Тарасові користуватися своєю солідною бібліотекою. Хлопець потроху звикав до зовсім іншого способу життя: знайомився з тогочасними зразками російської та світової літера­тури, з видатними зразками живопису, вперше мав змогу бувати в теат­рах. У домі Ширяєва збирались на невеликі літературні вечірки його дру­зі та знайомі — учні Академії мистецтв. Тут Тарас уперше почув вірші В.Жуковського, К.Рилєєва, О.Пушкіна, які читав художник-портретист Іван Зайцев, син українця-кріпака.

Та все ж найбільшим дарунком долі для Шевченка стала зустріч у Літ­ньому саду в липні 1835 року з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком. Тарас ночами бігав у Літній сад малювати зі статуй. Старший на сім років, Сошенко, відчувши в юному землякові неабиякий талант, не просто став його мистецьким проводирем, а й увів згодом до "малоросійського" товариства столиці, що складалося з талановитих і досить впливових людей, особливо у науковій та мистецькій сферах. Душею цього кола був письменник Євген Гребінка. На літературних вечорах у нього Тарас по­знайомився з істориком мистецтв Василем Григоровичем — секретарем Товариства заохочування художників у Петербурзі та конференц-секрета- рем Імператорської академії мистецтв. Це знайомство стало вирішальним у подальшому житті Шевченка.

4 жовтня 1835 року комітет товариства у складі В.Григоровича, віце- президента Академії мистецтв, професора скульптури графа Ф.Толстого та відомого музичного діяча і віолончеліста графа М.Вієльгорського, "розглянувши рисунки стороннього учня Шевченка, визнав, що вони зас­луговують на похвалу, і постановив мати його на увазі на майбутній час". Незважаючи на те, що був кріпаком, Шевченко одержав дозвіл відвідувати мистецькі класи товариства. Крім обов'язкових сюжетів з історії Давньої Греції та Риму, Тарас обирає два сюжети з історії України — смерть князя Олега Древлянського та смерть Богдана Хмельницького. Восени 1836 року з Італії повертається славетний Карл Брюллов. Нев­довзі І.Сошенко показує професорові шкільні малюнки Шевченка та його поему "Причинна". Вражений Брюллов дозволяє (у 1837 році) кріпакові відвідувати свою майстерню, а згодом — навіть жити в ній. А 21 лютого того ж року Товариство заохочення художників призначає першу допомо­гу "молодому художникові Шевченку". У 1857 році Шевченко згадуватиме: "Швидкий перехід з горища гру­бого мужика-маляра в чудову майстерню найвидатнішого художника на­шого століття. Самому зовсім не віриться, а справді так було. З брудного горища я, нікчемний замазура, на крилах перелетів у чарівні зали Акаде­мії мистецтв".

Розмова про звільнення Тараса Шевченка з кріпацтва уперше постає на одному з літературних вечорів у Брюллова десь у березні 1837-го. А 22 квітня 1838 року Павло Енгельгардт підписує 24-річному Шевченкові від­пускну, в якій і слова немає про те, що свого кріпака він насправді про­дає К.Брюллову, В.Жуковському та М.Вієльгорському за непомірну ціну — 2500 карбованців. Портрет В.Жуковського, написаний К.Брюлловим задля викупу, на лотереї був проданий царській родині.

Отримавши волю, Шевченко з великою жадобою вбирає дорогоцінну спадщину світової культури, швидко зростаючи до рівня освіченості пе- провідних представників тогочасної інтелігенції, в колі якої він незабаром завойовує щиру симпатію і любов. Ставши пенсіонером (стипендіатом) Товариства заохочення художни­ків, "одним із найулюбленіших учнів-товаришів Брюллова", Шевченко регулярно відвідує класи академії, де опановує системний курс живопис­ного мистецтва.

Тарас почав учитися вже дорослою людиною. І те, що зазвичай опи­няється поза увагою навіть талановитих гімназистів чи без осмислення сприймається більшістю студентства, для нього стало основою стрімкого інтелектуального злету. Багатюща бібліотека Брюллова була невичерпною скарбницею знань. Тарас знайомиться із творами видатних світових та російських письмен­ників, перечитує історію Греції, з особливим інтересом вивчає минувши­ну України. Часто відриваючись від своїх безпосередніх малярських за­нять, він слухає загальні курси різних на­ук — зоології, фізики, фізіології, вивчає французьку мову, відвідує театри і кон­церти. Величезний вплив на Тараса в цей час має ще один учень Брюллова — най­ближчий Шевченків товариш Василь Штернберг, із яким вони довгий час жи­вуть і працюють разом.

На початку 40-х, щойно визволив­шись із кріпацтва, Шевченко завдяки Є.Гребінці та К.Брюллову входить у сало­ни столичної інтелігенції, бере участь у літературно-мистецьких вечорах, стає на них не просто бажаним гостем, а дієвим учасником, який, до того ж, має гарний баритон і чарівно співає українсь­кі пісні та романси. Серед нових знайо­мих, які щиро опікуються його долею, бачимо художників, музикантів, артистів, журналістів, літераторів, учених, військо­вих, чиновників — чимало з них належать до титулованої аристократії. Може, ще й тому вихід друком 18 квітня 1840 року невеликої книжечки віршів "Кобзар" Тараса Шевченка має сенсаційний відгук. Усі найвпливовіші столичні газети й журнали друкують схвальні рецензії, незважаючи на те, що книгу написано "неіснуючою малоросійською мовою". Шевчен­ка називають першим справжнім поетом після смерті Пушкіна (О.Сеньковський, "Библиотека для чтения"), а "Кобзар" — "єдиною гідною уваги літературною появою" (П.Плетньов, "Современник").

"Хрещеним батьком" Шевченкового "Кобзаря" був Євген Гребінка, який лише за один день провів збірку через цензуру й умовив П.Мартоса профінансувати видання. З восьми поем, опублікованих у "Кобзарі" 1840 року, одна — "Перебендя" — присвячена автором Є. Гребінці. У видано­му останнім у 1841 році альманасі "Ластівка" побачили світ "Причинна", "На вічну пам'ять Котляревському" та інші нові твори Шевченка.

Якщо зважити, що перші віршовані спроби Тарас датує 1836—1837 роками, у 1839-му пише свій перший літературний маніфест ("На вічну пам'ять Котляревському") й вирішує друкувати збірку під назвою "Коб­зар", а наприкінці 1841 року виходить у світ його велика героїчна поема "Гайдамаки" — одне з найвищих досягнень української літератури, — то в цьому, мабуть, і є відповідь на сакраментальне запитання — "хто ж був Шевченко: поет чи художник?". Попри всі особисті успіхи й досягнення, Тарас не міг забути тяжкого становища своїх близьких. Він живе неначе у двох вимірах: уже відомий у столиці художник і поет, якого модно приймати в салонах, і водночас — посол катованого, покривдженого, кинутого в темряву народу, єдиним голосом, заступником, будителем якого він почувається дедалі виразніше.

Пенсіонер Товариства заохочення художників, учень найкращого в тогочасній Російській імперії живописця і професора Карла Брюллова не просто пише й наважується друкувати вірші — до вже закінченої поеми

"Гайдамаки" додає "по мові передмову", яка стає маніфестом нової української літератури: "Серце болить, а розказувать треба". У щоденни­ку від 1 липня 1857 року Тарас Григорович писав, згадуючи події 1839-го: "Дивне, однак, це всесильне покликання. Я добре знав, що живопис — моя професія, мій насущний хліб. Але замість того, щоб вивчати його глибокі таїни, та ще й під керівництвом такого вчителя, яким був безс­мертний Брюллов, я писав вірші, за які мені ніхто ні копійки не запла­тив і які, врешті, позбавили мене волі". Протягом майже двох років (1841—1842) тривала внутрішня боротьба художника з поетом. Шевченко постійно хворіє, занедбавши навчання в академії, втрачає стипендію. Хоч і відзначеному трьома срібними меда­лями Товариства, йому — колишньому кріпакові — не надають традицій­ного закордонного відрядження для ознайомлення з видатними пам'ятка­ми світового мистецтва.

Для нього подорож до Європи так і лишиться нездійсненною мрією. То було якесь заклятгя: щоразу, коли Тарас намірявся виїхати за кордон, лихо або зла чужа воля — донос чи арешт — зупиняли його. Рідна земля не від­пускала, ніби боячись, що там, у чужих краях, він забуде свою місію. У середині травня 1843 року, діставши відпустку в Академії мистецтв, Шевченко вирушає в Україну.

Його провідником на Чернігівщині стає власник Качанівки, друг М.Гоголя, М.Глінки та М.Максимовича Василь Тарновський. На Полтав­щині Тараса супроводжує Є.Гребінка. Бачимо поета на балах у генераль­ші Т.Волховської, які в ті часи були місцем щорічних зустрічей українсь­кої інтелігенції, на контрактових ярмарках у Києві, а також у Ромнах: Шевченка повсюди зустрічають з ентузіазмом, цитують його вірші. Зав'я­зуються знайомства з письменниками, художниками, вченими, — патріо­тами, які відіграватимуть важливу роль у його подальшому житті. У Києві Тарас відвідує першого ректора університету М.Максимовича, знайомить­ся з П.Кулішем. Один із нових друзів — декабрист Олексій Капніст — привозить Шев­ченка до Яготина і знайомить з родиною князя Миколи Рєпніна-Волкон­ського, старшого брата декабриста Сергія Волконського. Нащадок Рюри­ковичів, колишній військовий генерал-губернатор Малоросії, покровитель української справи в імперії, приймає Тараса, наче рідного сина. Княжна Варвара Рєпніна, щиро закохавшись у Шевченка, стає його другом на все життя, а головне — ангелом-хранителем у часи поетового заслання. Тарас присвячує їй поему "Тризна" й дарує автопортрет.

У Рєпніних він знайомиться із сестрами Олександрою (поетесою) та Глафірою (художницею) Псьол, товариські стосунки й листування з яки­ми триватимуть до кінця його життя. Тоді ж він зустрічає і єдине справжнє кохання свого життя — Ганну Закревську. Шевченко пише в 1843 році її портрет, присвячує їй поему "Сліпа", кілька пізніших віршів... П'ятнадцять років не бувши в рідному селі Кирилівці, поет був тяж­ко вражений, побачивши у кріпацькому ярмі своїх братів і сестер. Відто­ді Тарас при найменшій нагоді допомагає їм фінансово, мріє визволити із кріпацтва. Відвідує Шевченко й омріяні історичні місця: Хортицю, Суботів, Чигирин, Батурин, Межигірського Спаса (монастир під Києвом) та Холодний Яр із Мотриним монастирем, де був колись у дитинстві із сестрою Катериною.

У лютому 1844 року Шевченко повертається до Петербурга. Бачене й пережите в Україні виливається в нові вірші та поеми. Того ж року в Петербурзі виходять друком "Чигиринський кобзар", "Гайдама­ки", "Гамалія", "Тризна". У липні 1844-го він закінчує поему "Сон", у якій не тільки подає правдиві, зворушливі картини життя покріпаченого селян­ства України, а й малює глибоко сатиричний образ царської ієрархії, вик­риваючи весь гнобительський лад імперії. За шістнадцять років до скасуван­ня кріпацтва онук козака й гайдамаки, викуплений із неволі цвітом петербурзької інтелектуальної еліти — друзями й однодумцями декабристів,Шевченко відкрито закликає у поемі "Сон" до повалення самодержавс­тва. Яскраве глумливе зображення царської сім'ї викликало страшенне обу­рення. Ліберальному ставленню до Шевченка було покладено край назавж­ди. Невдячний кріпак, який, до того ж, починає цікавитись політичними справами, стає особистим ворогом царської родини.

Подорож Україною мала й інший творчий аспект. Повернувшись до Петербурга, Шевченко задумує періодичне художнє видання, яке мало б виходити серіями з пояснювальними текстами видатних фахівців — по дванадцять естампів на рік. Видання мало розповідати про історичне ми­нуле, побут, звичаї та природу України "від Гедиміна (XIV ст.) до знищен­ня гетьманщини". У лютому 1844 року він видає перший і, на жаль, ос­танній альбом "Живописної України", в якому було вміщено шість творів.

У березні 1845 року Шевченко, закінчивши курс у петербурзькій Ака­демії мистецтв, був удостоєний Радою академії звання "некласного худож­ника". Так і не дочекавшись закордонного відрядження, 25 березня Тарас на своє прохання отримує відрядження в Україну "для художніх занять". Приїхавши до Києва в розпорядження Тимчасової комісії для розгля­ду давніх актів (Археографічної комісії), Шевченко здійснює кілька подо­рожей Україною: на Звенигородщину, Полтавщину, Волинь (зокрема в Берестечко, Острог, Луцьк, Кременець, Почаївську лавру) та в Кам'я- нець-ГІодільський, де понад десять років тому перебував в ув'язненні на­родний герой Устим Кармалюк. Кілька разів повертається поет до Чиги­рина. Відвідавши в Сокиринцях родину Ґалаґанів, слухає гру кріпацького оркестру й видатного скрипаля-кріпака Артема, який згодом стане про­образом героя повісті "Музикант".

На жовтень—грудень 1845 року припадає найінтенсивніший творчий період у житті Шевченка. З-під його пера з'являються "Єретик" і "Кав­каз", "Посланіє і мертвим, і живим, і ненародженим", "Холодний Яр", "Давидові псалми", "Минають дні", "Три літа", де було проголошено від­вертий заклик до боротьби проти фізичного, морального та національно­го поневолення. Наприкінці жовтня Тарас Григорович, захворівши, потрапляє під опі­ку свого давнього приятеля — лікаря й викладача медицини Переяслав­ської семінарії Андрія Козачковського. Тут, одужуючи, Шевченко укладає великий альбом своїх творів, якому дає назву "Три літа" (1843—1845), ку­ди включає 23 твори на загальноукраїнські суспільно-політичні теми. Найраніший із них — "Розрита могила" (9 жовтня 1843 р.), найпізніший "Заповіт" (25 грудня 1845 р.). Відкриває альбом зображення пророка, на зворотному боці аркуша — автопортрет (власне, автошарж Шевченка), далі — епіграф із п'ятої глави Плачу пророка Єремії. Після тривалих роз­думів та вагань поет остаточно обирає слово, повністю усвідомлюючи свою місію: розбудити й надихнути на визвольні дії свій народ. Нові твори Тараса розходились у списках через друзів і однодумців, із якими він зустрічався в Україні. Слава й популярність поета ширилися в народі з блискавичною швидкістю. Шевченко став реальною загрозою для царського уряду.

Періодично зі своїх подорожей у справах Археографічної комісії він наїжджав до Києва. 27 листопада 1846 року поет подає заяву на ім'я по­печителя Київського навчального округу з проханням про зарахування на посаду вчителя малювання в Київському університеті, на якій його зат­верджують 21 лютого 1847 року. На київських літературних вечорах поет зустрічається з членами зас­нованої М.Гулаком, М.Костомаровим та В.Білозерським таємної політич­ної організації — Кирило-Мефодіївського братства, до якого вступає у квітні 1846 року.

Програмні документи братства певною мірою продовжували розвива­ти ідеї декабристів. Опозиційні настрої братчиків щодо кріпосницько-са- модержавного ладу не могли не привернути уваги Шевченка.

Але непримиренна войовничість, революційний запал поета, що ніяк не вкладались у програму та "головні правила" організації, змусили її представників, як свідчить Куліш, "держати Шевченка оддалік од братс­тва", стримувати його "завзяте бурлацтво". Вони злякалися Тарасових закликів до дій, особливо ж його можливого лідерства, якого він, воче­видь, і не прагнув. У березні 1847 року студент Петров подав донос про існування в Києві таємного товариства, на засіданнях якого читались "явно проти­законні" вірші Шевченка, закликались "малоросіяни до повстання" і ви­являлась "ненависть до царської фамілії". У Петербурзі було заарештовано М.Гулака, у Варшаві — П.Куліша, в Києві — М.Костомарова, Г.Андрузького та ін. М.Савич, через якого не­задовго до арешту Тарас передав А.Міцкевичу поему "Кавказ", устиг вчасно виїхати до Парижа. У паперах братчиків були знайдені рукописні копії Шевченкових по­езій "Сон", "Кавказ", "Великий льох" та ін. Усі вони, як і раніше друко­вані "Кобзар", "Гайдамаки", були ретельно вивчені чиновниками таємної канцелярії і стали основним аргументом обвинувачень. Слідство тривало до 30 травня 1847 року: братчиків покарали ув'язненням і засланням у віддалені губернії.

За таємним розпорядженням із Петербурга Шевченка було наказано затримати і з усіма паперами негайно доставити у столицю. Поет був то­ді в Седневі й поспішав до Києва на весілля Костомарова. 5 квітня на пе­реправі через Дніпро він був заарештований і відісланий під конвоєм до Петербурга. При обшуку, окрім іншого, в нього знайшли рукописний альбом "Три літа". Доповідаючи Миколі І, шеф жандармів О.Орлов наголошував, що не такими важливими є задуми братчиків, як "підбурливі твори Шевченка", називаючи поета "одним із найважливіших злочинців". "Уся справа до­водить, — писав він, — що Шевченко не належав до укра'їнсько-слов'янського товариства, а діяв окремо". "Художника Шевченка, — мовилось у вироку, — за складання підбур­ливих і вищою мірою зухвалих віршів, як обдарованого міцною будовою тіла, призначити рядовим в Оренбурзький окремий корпус із правом вис­луги, доручивши начальству мати якнайсуворіший нагляд, аби від нього ні під яким виглядом не могло виходити підбурливих і пасквільних творів". До цього Микола І власною рукою додав: "Під якнайсуворіший наг­ляд із забороною писати й малювати". Ледве устигаючи міняти коней на поштових станціях, долаючи по триста верст щодоби, жандарми повезли поета погнали пішки з Петербур­га в Оренбург і далі — понад двісті верст — до Орської фортеці. В Орську під загрозою фізичної кари "рядовий 3-ї роти 5-го баталь­йону" Шевченко мусив годинами проходити муштру на плацу, виконува­ти інші розпорядження деспотичного командира батальйону Д.Мєшкова. Під суворим наглядом, із небезпекою для життя порушуючи "височайший указ", він пише свої "захалявні книжечки", творить автопортрет, робить замальовки: У солдатській казармі Шевченко знайомиться і збли­жується з польськими політичними засланцями. Відновивши листування з друзями, просить надіслати йому книжок, бо, як він писав, "один по­рятунок од здеревіння — книги". Арешт і заслання Шевченка викликали серед його друзів і прихиль­ників, зокрема й у впливових аристократичних колах, хвилю спроб полег­шити його долю. Серед тих, хто писав йому на заслання, надсилав літе­ратуру, гроші, були співак С.Гулак-Артемовський, актор М.Щепкін, Варвара Рєпніна, якій особисто О.Орлов заборонив листуватися з поетом, та ін. Від початку 1848 року надсилаються клопотання про пом'якшення вироку — зняття заборони малювати.

За порадою друзів Тараса російський мореплавець і географ Олексій Бутаков подає клопотання про включення художника Шевченка до скла­ду Аральської описової експедиції. У червні 1848 року експедиція понад 700 верст пішки пробирається крізь безкраї степи до фортеці Раїм, звідти 25 липня вирушає Аральським морем і після двомісячного плавання ли­шається зимувати на острові Кос-Арал (тепер став півостровом). В експедиції Бутакова Шевченко робить велику кількість малюнків. З'являються перші відомі зображення Приаралля: "Раїм", "Над Аралом", "Кос-Арал" та ін.

На експедиційній шхуні "Константин" контр-адмірал О.Бутаков мешкає в одній каюті з "висланим нижнім чином" Т.Шевченком, а по за­кінченні експедиції подає прохання про залишення поета в Оренбурзі для "остаточної обробки матеріалів". Експедиція повернулась до Оренбурга 6 листопада 1849 року. За по­рівняно короткий час перебування в цьому місті Тарас Григорович напи­сав чимало нових поезій, зблизився з тамтешніми політичними засланця­ми, зокрема з поляком Б.Залеським. Та 27 квітня 1850 року за доносом офіцера М.Ісаєва у нього роблять обшук, знаходять вільнодумні вірші, альбоми з малюнками, листи, цивільний одяг. Новою справою Шевченка зацікавлюється особисто військовий міністр К.Нессельроде, який негай­но ж доповідає про все Миколі І. Шевченка знову заарештували, й понад півроку — до жовтня 1850-го — він перебував у оренбурзькій, Орській, уральській тюрмах, після чого під вартою був доставлений на Каспій — на півострів Мангишлак у Новопетровське укріплення, де його тримали в каторжних умовах. У зв'язку з цією справою на Бутакова буде накладено стягнення за порушення за­борони Шевченкові малювати. Але й тут доля подарувала поетові душевну розраду. В 1851 році він бере участь у Каратауській експедиції, яка шукала на Мангишлаку кам'я­не вугілля. Шевченко залишив чимало зображень своєрідної природи пі­вострова. Укотре порушуючи царську заборону, він продовжує писати. Це цикл повістей російською мовою ("Художник", "Княжна", "Музьїкант", "Несчастннй", "Капитанша", "Прогулка с удовольствием и не без морали") з реалістичними картинами самодержавного кріпосницького ладу. У Новопетровському укріпленні Тарас Григорович також працює над поемою "Москалева криниця" задумує і виконує серію малюнків "Прит­ча про блудного сина"; оскільки в царській забороні не було зазначено "без права ліпити", пробує себе в новій царині — скульптурі. Маніфест Олександра II, який давав амністію політичним засланцям, не торкнувся Шевченка — зі списку "політичних злочинців", яким ого­лошувалася амністія, ім'я Шевченка було викреслене самим царем.

Другий маніфест із нагоди коронації також обійшов поета. Тільки в середині 1857 року, після довгих клопотань, Шевченка, нарешті, звіль­няють із солдатчини. 2 серпня 1857 року увечері поет попрямував на човні Каспієм із Новопетровського до Астрахані, а звідти Волгою на пароплаві — до Нижнього Новгорода. В одну з тихих місячних ночей Шевченко почув чарівні зву­ки скрипки. То грав кріпак-вільновідпущеник О.Панов. У поетовому що­деннику збереглись нотні рядки, виведені рукою музиканта, і зболений запис самого Шевченка про зустріч із "кріпосним Паганіні".

Шевченко розпочав свої записи в останні дні заслання. Цей щоден­ник — один із найвизначніших у світовій мемуарно-публіцистичній літе­ратурі твір. Поет пильно стежив за розвитком суспільних ідей, науки й техніки. Його захоплювали ідеї французької революції, селянські бунти на Поволжі; не менше, ніж шедеври літератури, живопису й музики, вра­жали його новини техніки — в усьому цьому він бачив тріумф людського розуму, майбутню перемогу над світом рабства та неволі. Захоплення й роздуми Кобзаря знайшли відбиток і в його широкому листуванні. Уранці 20 вересня Шевченко прибув до Нижнього Новгорода, де на нього вже чекали жандарми: місцева поліція відібрала в поета паспорт і вже мала намір відіслати його етапом назад в Оренбург. Та, оскільки на приїзд Кобзаря чекала не лише поліція, його прихиль­никам вдається організувати медичну експертизу, яка встановлює, що Шевченко "після обстеження виявився неспроможним слідувати назад аж до повного одужання". У листі від 6 листопада 1857 року поет писав у Астрахань своїм зна­йомим: "Поліція мене чекала в Нижньому і до вчорашнього дня сама не знала, для чого вона мене зупинила, а вчора формально оголосила мені, що я перебуваю під її таємним материнським наглядом і що мені згори заборонено жити й навіть проїжджати по столицях".

Єдиною втіхою для Тараса Григорови­ча, як зазначає він у тому ж листі, була на­явність у Нижньому Новгороді книг і жур­налів, яких так довго чекав поет: "Я прочитав уже все, що з'явилося прекрас­ного в нашій літературі протягом цього ча­су. Тепер залишились мені тільки журнали за цей рік, і я насолоджуюсь ними, наче найвитонченішою стравою", — пише він до А Толстої.

Зима 1857—1858 років, проведена в Нижньому, була для Шевченка дуже плідною. Він особисто знайомиться з де­кабристами О.Муравйовим, І.Анненковим та близькими до них людьми, бере участь у мистецькому житті міста, відвідує музич­ні вечори, допомагає влаштовувати домашні вистави, буває в театрі. Діз­навшись про вимушену затримку поета, до Нижнього Новгорода приїз­дить його давній вірний приятель — славетний актор Михайло Щепкін. На виставах з участю Щепкіна Шевченко знайомиться з актрисою Кате­риною Піуновою, пише рецензію на її бенефіс... і невдовзі пропонує їй одружитись. Але ні сама п'ятнадцятирічна актриса, ні її батьки не прий­мають цієї пропозиції. Шевченко багато малює, пише поеми "Неофіти", "Юродивий", трип­тих "Доля", "Муза", "Слава"; редагує і переписує в "Більшу книжку" по­езії періоду заслання. Настійні клопотання численних друзів нарешті приносять Тарасові 10 лютого 1858 року дозвіл на в'їзд до Петербурга, але з тим, щоб він "був підданий тут суворому поліцейському нагляду і щоб начальство Академії мало належний нагляд, щоб він не обертав на зло свій талант".

9 березня 1858 року дорогою до Москви доля зробила Шевченкові да­рунок на день народження: на поштовій станції у Владимирі він зустрів­ся з О.Бутаковим та його дружиною — художницею Оленою Миколаїв­ною, які їхали до Оренбурга, а далі — на береги Сирдар'ї. 10 березня поет уже в Москві — у М.Щепкіна. Дні, проведені в міс­ті, були сповнені радісних зустрічей зі старими й новими друзями, зокре­ма з С.Аксаковим, давнім приятелем Тараса Григоровича. Відбулося тут і знайомство з декабристом С.Волконським, котрий повернувся із Сибіру. 27 березня 1858 року Шевченко нарешті прибув до Петербурга. Тараса Григоровича з увагою і пошаною приймають у літературних салонах, він бере участь у численних мистецьких вечорах, де користуєть­ся винятковим успіхом. Ентузіазм, із яким його вітали, насторожує Шев­ченка: "Боюсь, як би мені не стати модною фігурою в Пітері".

Академія мистецтв надає Шевченкові невеличку двоповерхову майс­терню, де поет мешкає і займається гравіруванням. У цій царині він стає справжнім новатором. Шириться коло знайомств поета в мистецьких колах Петербурга: він зустрічається з М.Чернишевським, М.Некрасовим, поляком З.Сераковським, грузинським письменником А.Церетелі. Шевченкові поезії поширю­ються в рукописах нелегально разом із літературою Чернишевського, Добролюбова, Герцена. Ім'я поета стає відомим і поза межами Росії. У Лейпцигу на початку 1859 року виходить збірка "Новьіе стихотворения Пушкина и Шевченко", в якій уперше під назвою "Думка" було опублі­ковано "Заповіт".

Багато часу проводить Шевченко з видатним співаком і композито­ром Семеном Гулаком-Артемовським, який підтримував його на заслан­ні. У цей самий період Тарас Григорович знайомиться з відомим актором- негром Айрою Олдріджем, який гастролює в Петербурзі, й пише його портрет. Наприкінці травня 1859 року поет після довгих клопотань одержує дозвіл виїхати в Україну. І знову Шевченка випереджає таємна пошта жандармського управління з інструкціями щодо нагляду за ним. Майже кожен крок Кобзаря в цей останній приїзд на батьківщину занотований у поліцейських документах.

Шевченко відвідує рідні місця, сестру і братів, мріє купити в Україні землю, збудувати хату, одружитись. За спогадами сучасників, під час поїздки до села Пекарі біля Канева йому найбільше сподобалося на горі Чернечій.

За доносом про розмови поета із селянами в Пекарях його заарешту­вали й під наглядом жандармів відправили до Києва. Боячися, що арешт такої популярної в народі особи викличе небажану реакцію, його таки звільнили, наказавши негайно виїхати до Петербурга. Фізично виснажений після заслання, він, проте, працює як ніколи ін­тенсивно. Серед творів цього останнього періоду — один із Шевченкових шедеврів "Ісайя. Глава 35". У Петербурзі на початку 1860 року коштом Платона Симиренка, відомого українського цукрозаводника й мецената, виходить друком нове видання "Кобзаря". Твори Шевченка видає альма­нах "Хата". В журналі "Народное чтение" опубліковано "Автобіографію" Шевченка.

Тарас Григорович продовжує мріяти про переїзд в Україну. Влітку 1860 року він остаточно вирішує купити землю на Чернечій горі між Ка- невом і Пекарями. Переговори з власником землі веде його троюрідний брат Варфоломій Шевченко. Поет надсилає на це гроші, малює план май­бутньої хати...

Літературне товариство з участю М.Чернишевського "з поваги до лі­тератури взагалі й, зокрема, до заслуг Тараса Григоровича, який посідає значне місце в сучасній літературі", веде переговори з поміщиком Фліорковським про умови звільнення родичів Шевченка з неволі. На цей час припадає і остання Тарасова спроба одружитись. Його об­раницею стає кріпачка Ликера Полусмакова. Письменна, жвава двадця­тирічна покоївка, з якою Тарас Григорович знайомиться у Стрельні на да­чі Н.Забіли, спочатку дає згоду й пише своєму власникові М.Макарову листа із проханням про дозвіл на одруження. Побоювання друзів і близь­ких (Марка Вовчка, Кулішів та ін.) виявилися небезпідставними: одер­жавши волю, Ликера виходить заміж за перукаря Яковлєва.

Приголомшеного таким учинком дівчини Тараса Григоровича трохи підбадьорює те, що у вересні його офорти експонуються на Академічній виставці, а 2 вересня йому присвоєно звання академіка з гравірування. Літературний фонд започаткував у Пасажі читання, в яких Шевченко брав постійну участь, маючи надзвичайну популярність іще й тому, що був прекрасним декламатором. З 1859 року в Україні почали діяти недільні школи. Для них Шевчен­ко наприкінці 1860-го видає накладом 10000 примірників підручник "Букварь южнорусский", який розсилає через довірених осіб по Україні. Поліція та цензура всіма силами заважають розповсюдженню Шевченкового "Букваря". Новий 1861 рік ознаменувався для поета виходом першої книги журналу "Основа" та значним погіршенням здоров'я: він фактич­но безперестанку хворіє ще з осені 1860 року. За спогадами М.Костомарова, (він відвідав хворого 24 лютого), той хвалився першою дорогоцінною річчю, яку придбав у житті — золотим годинником. Годиннику лишалося відміряти дві доби життя Тараса Шевченка. Останній день народження поет зустрів у тяжких муках — прогресу­вала водянка легень. Уранці наступного дня, відчуваючи певне полегшен­ня, Тарас Григорович вирішив спуститися до майстерні, але на східцях спіткнувся й упав замертво.

Шевченка не стало 26 лютого (10 березня за новим стилем) 1861 ро­ку о 5 годині 30 хвилин ранку на сорок сьомому році життя. Через тиж­день — 5 березня — буде оголошено маніфест про скасування кріпацтва... Петербург, вражений трагічною звісткою, із великою пошаною ховав Кобзаря на Смоленському кладовищі. "За труною ішло багато студентів, весь університет, уся Академія, всі професори й багато люду. Вся Універ­ситетська набережна від Двірцевого до Миколаївського мосту були запруд­жені народом", — повідомляв "Исторический вестник". Одразу ж почалися клопоти щодо виконання Шевченкового заповіту й перепоховання його в Україні. 26 квітня домовину з останками поета поїздом перевезли до Москви, а далі — кіньми до Києва, куди похід при­був 6 травня увечері. Наступного дня пароплавом "Кременчук" вируши­ли до Канева.Чернеча гора, на якій Шевченко мріяв поставити хату, стала 8 травня 1861 року місцем його останнього притулку і святилищем духу України.

Царська жандармерія і цензура забороняли твори Шевченка, нищили їх, переслідували тих, хто вшановував пам'ять великого співця. Тривалий час на Тарасовій могилі чергував спеціальний патруль — ходили легенди, що ця могила стала центром зборів селянських бунтарів, що в ній захова­ні ножі...

Для українських діячів культури наступних поколінь популяризація ідей творчості Шевченка, увічнення його пам'яті стали рушійною силою в справі пробудження та об'єднання народу. За радянських часів творчість Шевченка бачилася, на перший погляд, загальнодержавним надбанням: величезні щорічні наклади "Кобзаря" мо­вами народів СРСР та мовами світу, присвяти, присвоєння імені Шевчен­ка закладам, містам, вулицям, зокрема і в Казахстані, в місцях заслання Тараса. Воістину, всенародна шана! Але шану складали ідолові у селянській свиті, а не академікові, не лю­дині широкої ерудиції та глибоких філософських переконань. "Кобзар" виходив, як і за царату, з вилученнями та скороченнями. Діяла неофіцій­на заборона співати, навіть на шев­ченківських роковинах у Державно­му музеї Т.Г.Шевченка, "Заповіт", а також читати зі сцени чи по радіо "Кавказ".По всьому Союзу ставили па­м'ятники Кобзареві, а біля його па­м'ятника навпроти Київського уні­верситету заарештовували тих, хто насмілювався співати й говорити рідною мовою...

Кінець XX століття інакше звер­нувся до пам'яті про Тараса Шев­ченка. Епоха вседозволеності разом зі скасуванням колишніх цензурних обмежень на тексти, факти, постаті й коментарі, внесла в річище шев­ченкознавства брудну піну, збиту навколо імені Кобзаря недолугими "дослідниками", які прагнуть за будь-яку ціну засвітитись у тіні національного генія.

Людськії шашелі! Няньки,

Дядьки отєчества чужого!

Не стане ідола святого,

І вас не стане!.. —

писав Шевченко в одному зі своїх останніх віршів.

Тож, попри все, слід сподіватися, що третє тисячоліття наблизить нас до глибшого, більш відповідного дійсності розуміння феномена всесвіт­ньої культури, ім'я якому — Тарас Шевченко.