Михайло Олександрович Максимович був одним з останніх у світовій науці вчених-енциклопедистів. Важко навіть перелічити всі сфери його діяльності: ботаніка, історія, етнографія, лінгвістика, археологія, філосо­фія, поезія... Діапазон інтересів, різнобічність і творча обдарованість М.Максимовича, вільне володіння давніми й сучасними мовами (при цьому глибокі знання майже всіх слов'янських говорів) вражали його су­часників. Тож не дивно, що саме йому випала честь стати організатором і першим ректором Київського університету св. Володимира.

Народився Михайло Олександрович 3 вересня 1804 року (за кілька мі­сяців до відкриття першого університету — Харківського — на українсь­ких землях, що входили до складу Російської імперії), у дворянській ро­їнні на хуторі Тимківщина (поблизу села Богуславець) Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер — Черкаська область). Рід Максимови­чів у гетьманські часи входив до кола козацьких старшинських домів і по­ходив від Максима Васильківського, який жив у другій половині XVII століття в Києві, на Печерську, і про­зивався Печерським. Здобувши початкову освіту вдома, майбутній ректор у 1812—1819 роках навчався в гімназії у Новгороді-Сіверському, пам'ятному за сюжетом "Сло­ва о полку Ігоревім". По закінченні навчального закладу М.Максимович вступає до Московського університету на відділ словесності, але через два ро­ки переходить на природничо-математичний факультет, згодом почавши відвідувати ще і заняття з медицині. Після закінчення природничого відділення в 1823 році М.Максимовича залишили при університеті для науко­вої і викладацької роботи. Почавши читати лекції з ботаніки, він у 1827 ро­ці захистив дисертацію на тему "Про системи рослинного царства", де про­довжив роботу, почату ще у XVIII столітті шведським біологом Карлом Ліннеєм. Результати своїх досліджень він оприлюднив у двотомнику "Ос­нови ботаніки" (1828—1831), першій науковій праці подібного роду, ви­даній у Росії. Слідом за цим (1833 рік) він опублікував популярну, розра­ховану на широкий читацький загал, книгу з природознавства. Тоді ж М.Максимович, ще не досягши тридцятирічного віку, був затвердже­ний у званні професора й обійняв посаду завідувача кафедри ботаніки Московського університету.

Проте наукові інтереси молодого вченого аж ніяк не обмежувалися ботанікою. Він грунтовно опановує й інші природничі науки, зокрема зо­ологію, хімію і фізику. При цьому саму природу прагне зрозуміти загалом, на рівні філософського осмислення. В ідейному плані М.Максимович сформувався під впливом професора філософії Московського університе­ту, шеллінгіанця М.Г.Павлова, який своєю чергою був учнем фіхтеанця з Харківського університету І.-Б.Шада (саме він приніс в Україну — і в Російську імперію — захоплення німецькою класичною філософією). Як і М.Павлов, Максимович був просякнутий духом новітнього ні­мецького ідеалізму й орієнтувався на натурфілософську систему Ф.В.Шеллінга. Зі спіритуалістичними побудовами останнього вчений- природознавець погоджувався далеко не в усьому. Але з філософських систем, що існували на той час, тільки шеллінгіанство давало можливість осягнути природу як органічно єдину, живу цілісність, що розвивається на власному духовному підґрунті.

М.Максимович, прагнучи до синтезу біології і шеллінгіанської натур­філософії, став одним із перших учених-еволюціоністів Росії. Ідеєю руху, сходження щаблями прогресу від примітивних до найскладніших форм просякнене все його розуміння природи як живого цілого, здатного до са­морозвитку. Таке розуміння буття, грунтоване на даних природничих наук, він виклав у "Роздумах про природу", опублікованих 1833 року. Цією книгою він забезпечив собі одне з перших місць не тільки серед натуралістів, й серед філософів Росії. Того ж року з'являються думки М.Максимовича з приводу природи й завдання філософії, опубліковані під назвою "Лист про філософію" у ліберальному московському часописі "Телескоп". У статті автор ставить питання — що є філософія, і пропонує відштовхуватися в його вирішен­ні від самої етимології цього слова: "любов до мудрості". А якщо це лю­бов, то вона не може будуватися на підставі тільки інтелектуальних мір­кувань, а має виходити від серця. У цьому ракурсі український учений явно дотримується традиції Г.Сковороди, з деякими працями якого, ймо­вірно, ознайомився ще в гімназії. Надалі ці мотиви траплятимуться як у російських слов'янофілів, починаючи з О.Хом'якова, так і в українсь­кого філософа П.Юркевича, котрий став учителем російського мислителя В.Соловйова. М.Максимович, як і згадані представники самобутньої традиції ук­раїнської і російської філософії, упевнений, що справжня мудрість грун­тується на любові, що відповідає глибинним переконанням усіх великих представників київської духовної школи, зокрема Г.Сковороди, П.Авсенєва, більшості кирило-мефодіївців — від В.Білозерського до П.Юркевича. При цьому М.Максимович стверджував, що філософія не є окремою наукою, її покликанням є пізнання внутрішнього значення явиш у їх органічній єдності та взаємозв'язку.

Характерно, що вже у цій програмній статті "Лист про філософію" М.Максимович, у дусі шеллінгіанства, найбільш повного вираження духу німецької філософії доби романтизму, підкреслює важливість історично­го підходу до явиш. Формуючи і починаючи своє наукове життя в атмос­фері, перейнятій культурою романтизму, він не міг не поділяти романтич­них уявлень щодо народу і його душі. Звідси — особливий інтерес ботаніка і натурфілософа до народних, насамперед рідних для нього ук­раїнських, пісень як символічних, найбільш повних і неопосередкованих виявів народної душі. Тому не дивно, що, перебуваючи у Москві, він виступає і як учений-фольклорист, оприлюднивши "Малоросійські пісні" (1827) і "Українські народні пісні" (1834). Книги ці стали могутнім пош­товхом до подальшого розвитку українознавства і були належним чином поціновані другом М.Максимовича О.Пушкіним, який цікавився і чудо­во знав Україну та пісенну творчість слов'янських народів. У дружніх зв'язках український учений був чи не з усіма обдарованими людьми Ро­сії й України, особливо ж із М.Гоголем. Таким чином, до 30 років життя М.Максимович цілком сформувався як учений-універсал. У Москві, Петербурзі й Києві він уже мав солідну репутацію дослідника і викладача, який брав безпосередню участь у робо­ті зі створення Київського університету. Тому не дивує, що саме його обрали першим ректором.

Питання про заснування в Києві університету сучасного типу (пара­лельно з Києво-Могилянською академією, яку планувалося реорганізува­ти в Київську духовну академію) обговорювалося вже у перші — лібераль­ні — роки правління Олександра І. Але тоді, у часи Наполеонівських воєн, за умов посилення клерикального впливу при дворі, а також при­душення Миколою І дворянської опозиції (декабристів), до заснування університету черга не дійшла. У 20-х—на початку 30-х років XIX століття єдиним вищим навчальним закладом Києва була Духовна академія, створена на базі Києво-Могилянської. Польське повстання 1830—1831 років дало відчутний імпульс для прийняття Миколою І рішення про від­криття університету — задля обмеження польського впливу в Південно- Західному краї, а фактично — з метою тотальної русифікації (до складу регіону, об'єднаного в межах Київського генерал-губернаторства, входи­ли Київська, Подільська і Волинська губернії) і зміцнення на Правобе­режній Україні позицій Російської імперії. Відкриття університету перетворювало Київ на наймогутніший куль­турно-освітній центр держави (поряд із Петербургом, Москвою і Варша­вою) з незмінно зростаючим науковим потенціалом. Це забезпечувало концентрацію інтелектуальних сил і сприяло значному пожвавленню гро­мадського життя Києва, що незабаром і виявилося в діяльності Кирило- Мефодіївського братства. У грудні 1833 року з ініціативи міністра освіти графа С.Уварова (він не дуже хотів бачити керівником вузу М.Максимовича, тож "пробива­ти" цю посаду для друга до Києва приїжджали і О.Пушкін, і В.Жуков­ський, і М.Гоголь) було прийнято рішення про переведення до Києва незадовго перед цим закритого Кременецького польсько-католицького ліцею (з Волині), з бібліотекою і науковими колекціями. Це послугува­ло базою університету св. Володимира, офіційно відкритого 15 липня 1834 року. Заняття почались у вересні того ж року — з урочистої про­мови першого ректора університету М.Максимовича перед викладача­ми і студентами. У яскравому, натхненному виступі вчений накреслив завдання і грандіозні перспективи установи. Одночасно був створений і Київський навчальний округ, у системі якого університет ставав про­відною установою. За задумом Миколи І, Київський університет мав стати "розумовою фортецею" православної імперії в Південно-Західному краї, подібно до зведеної під його особистим контролем найпотужнішої Нової фортеці на Печерську (Київ) — оплоту російської військової сили на Правобережній Україні. Київський університет спочатку складався з двох факультетів: філо­софського (який у 1850 році, після "найвищого" указу про заборону вик­ладання філософії у світських навчальних закладах розділився на історико-філологічний і фізико-математичний) і юридичного. У 1841 році в зв'язку із закриттям Вільненської медико-хірургічної академії (причи­ною стали опозиційні настрої серед викладачів і студентів вузу, пере­важно поляків і литовців) до них додався і медичний факультет.

Викладацький і студентський склад Київського університету, особли­во в перші десятиліття його існування, був змішаним — польсько-українсько-російським, при майже неприховуваному антагонізмі між польською і російською сторонами. Українці (русифіковані — з Лівобережжя, ополя­чені — з Правобережжя), тяжіючи то до одних, то до інших, утворювали певну середню ланку, що вможпивливило функціонування університету як єдиного колективу. У цьому плані М.Максимович, завдяки своєму походженню, освіті, широкому науковому кругозору , чемному і толерантному ставленню до людей та їхніх ідейних позицій, був ідеальною фігурою для знаходження компромісу між цими групами серед викладачів і студентів. Переїхавши до Києва, М.Максимович одразу став до організації нау­кової праці. 1834 року при університеті під його керівництвом був ство­рений Тимчасовий комітет для дослідження старожитностей, до роботи икому були залучені чи не всі київські дослідники старовини, зокрема М.Берлинський (автор першої "Історії Києва"), С.Зенович, Г.Данилович, В.Цих. Результатом роботи цього комітету стало створен­ня при університеті св. Володимира в 1837 році музею старожитностей, де збирали і зберігали археологічні колекції, інтенсивно поповнювані кож­ного року. Сам М.Максимович неодноразово брав участь в археологічних розкопках рідного краю. Найважливішу роль у визначенні напряму інтелектуальних пошуків викладачів і студентів Київського університету від початку відіграли дос­лідження, що проводилися М.Максимовичем як особисто, такі із залучен­ням колег і творчої молоді. Ним були сформовані і видані три альманахи Киевлянин" (1841 — 1842). У 1839 році побачила світ фундаментальна Історія давньої російської словесності". В гостях у М.Максимовича по­бував М.Гоголь. Великий письменник був зачарований древнім містом і мріяв оселитися в ньому, щоб викладати в університеті вітчизняну істо­рію. На жаль, цим планам не судилося здійснитися. Навколо М.Максимовича зібралася група авторитетних професорів. Гак, з моменту відкриття університету філософські курси в ньому читав Новицький, автор першої в імперії книги з історії філософії. Незабаром по нього приєднався і С.Гогоцький, що згодом написав першу в державі філософську енциклопедію у 4-х томах — "Філософський лексикон". У 1843 році, завдяки невтомній науково-організаційній роботі М.Максимовича, який уже залишив ректорство і зосередився на керів­ництві філософським факультетом, у Києві створюється Тимчасова коміссія з розгляду давніх актів, куди ввійшов і молодий М.Костомаров. Тут починалася його професійна робота як історика, котрий пише свої нау­кові праці, спираючись на документальні матеріали.

У 1845 році Тимчасовий комітет із дослідження старожитностей був приєднаний до комісії. З цього часу діяльним помічником М.Максимо­вича в науковій праці стає П.Куліш. Серед співробітників названої орга­нізації, тісно пов'язаних із Михайлом Олександровичем, бачимо і запро­шеного на посаду художника Т.Шевченка. З моменту знайомства їх об'єднувала тепла дружба (згодом М.Максимович присвятив великому Кобзареві один зі своїх найкращих віршів українською мовою "Ой, як ду­же за Тобою тужила Вкраїна"). М.Максимович добре знався на переконаннях своїх молодших друзів кирило-мефодіївців. Значною мірою він погоджувався з ними, особли­во в ліберальній частині програмі, яка передбачала скасування кріпосного права, конституціоналізм і федералізм при відновленні автономії Ук­раїни. Але як людина вищого філософського мислення, наділена ширшим кругозором, він не міг разом з ними перейматися романтичними мріян­нями щодо "світлого майбутнього". Тим паче, що йому був далекий со­ціальний радикалізм, надто притаманний Т.Шевченкові й М.Гулакові.

Під час роботи в Києві М.Максимович реалізує себе як славіст-мовознавець світового масштабу, розробляючи найдокладнішу (на той час) кла­сифікацію слов'янських мов. Тут він приділив особливу увагу обґрунтуванню самостійного статусу української мови, яка за давністю, масштабністю та іншими характеристиками не поступається російській, польській чи чесь­кій. Цим питанням учений присвятив низку статей 1838, 1845 і 1850 років.

Тим часом здоров'я вченого, постійно зайнятого роботою, конче погіршилося. У 1845 році він подає у відставку з усіх посад, присвячуючи своє життя винятково науково-дослідницькій роботі. За попередні 10 ро­ків роботи він накопичив величезний фольклорний, історичний, етногра­фічний і лінгвістичний матеріал, що потребував ретельної обробки й осмислення. Плодом копіткої дослідницької роботи став виданий у 1849 році "Збірник українських пісень". У доволі докладній передній статті М.Максимович продовжував розвивати ідею символічного розуміння пісі ні як вираження народної душі. Осмислюючи природу української і російської народної пісні, М.Максимович дає узагальнюючі характеристики менталітету цих народів. Але основною сферою його досліджень залишається історія України. У серії робіт він виступив зі спростуванням спекулятивної версії М.Погодіна, яка не була підтверджена жодними серйозними аргументами, утім, здобула широку популярність серед російської шовіністичної громадськості. На думку Погодіна, Середня Наддніпрянщина в роки монголо-татар­ської навали була настільки спустошена, що тут, мовляв, перервалася лінія власне українського історичного розвитку. А з цього робився висновок, що українці не мають прямого стосунку до спадщини Київської Русі, а прийшли до Наддніпрянщини звідкілясь із заходу, з околиць Польщі. М.Максимович, на відміну від опонента, чудово знав стародруки і давньоруські документи, тому переконливо й обгрунтовано довів безпе­рервність розвитку від давньоруських часів до сучасної України, що піз­ніше, на ширшій джерелознавчій базі, повторив у своїй докторській ди­сертації М.Грушевський.

Особливе місце в дослідницькій роботі М.Максимовича в останній період його життя займав Київ. Йому Михайло Олександрович присвятив кілька статей, а також окремий "Нарис історії Києва" (1847). Перу Мак­симовича належать і спеціальні роботи про козацькі часи (зокрема й про Богдана Хмельницького), про гайдамаччину і Коліївщину, криваве селян­ське антипольське повстання на Правобережній Україні у 1768 році. Пра­цював він також і в галузі археології, виступивши автором першої в Ук­раїні роботи (про стріли найдавніших часів), застосувавши новаторський типологічний метод (1868). Його навички з типологізації і систематики, набуті ще в роки ботанічних занять, органічно пов'язані з філософським, еволюціоністським баченням розвитку будь-якої системи, і це помітно не лише в царині порівняльно-історичного мовознавства, а й в археології.

До останніх років життя М.Максимович не залишав видавничої діяль­ності, про що свідчать видання вченим у перші, ліберальні, роки правлін­ня Олександра II науково-літературних альманахів "Українець" (1859, 1X64), які продовжували традицію "Киевлянина". Варто згадати і про літературно-художню творчість М.Максимовича. Переважну її частину ста­новлять переклади українською мовою "Слова о полку Ігоревім" (1857), Псалмів (1859); відомі також його оригінальні вірші. М.Максимович мав славу і загальне визнання як видатний учений і педагог, почесний професор багатьох російських і європейських універси- іетів, член низки наукових товариств. Однак із Російською імператорсь­кою академією наук відносини в нього складалися не найкраще, переду­сім через його принципову критику великодержавних історичних концепцій, що почали утверджуватися в російській офіційній історіогра­фії після придушення Польського повстання і з поширенням шовіністич­ної "почвеннической" ідеології. Тому лише під кінець життя, у 1871 ро­ці, він був обраний членом-кореспондентом цієї наукової організації. Останні роки М.Максимович, періодично навідуючись до Києва та Полтави, проводив у своєму родовому хуторі Михайлова Гора неподалік від Золотоноші, у рідних місцях, куди його душа тяглася все життя. Тут він і помер 22 листопада 1873 року.

Внесок М.Максимовича в російську та українську науку — величез­ний. Багато в чому завдяки Михайлу Олександровичу, Київ до цього відомий головним чином філософсько-богословською школою) уже до се­редини XIX століття перетворився на один із найбільших наукових центрів. Під ідейним впливом першого ректора університету св. Володи­мира склалося і функціонувало Кирило-Мефодіївське братство, а також Київська громада" на межі 1850—1860-х років. Зрештою, саме до М.Максимовича сходить той ланцюжок науково-творчої наступності, який у 1918 році зумовив створення в Києві Української академії наук (зараз — Національна академія наук України), яку очолив учений усесвіт­нього масштабу В.Вернадський.