Генерал-хорунжий Кузьмінський Олександр Хомич з кінця 1919 року по серпень 1920року очолював Розвідочну управу Генерального штабу Збройних Сил УНР, а з 1921 року -розвідувальний відділ Партизанського Повстанського Штабу Державного Центру УНР в екзилі
Народився 30 серпня 1884 року. Походив з міщан Тульчина Подільської губернії. Закінчив Тульчинську духовну семінарію, Одеське піхотне юнкерське учили ще (1908), служив підпоручиком у 75-му піхотному Севастопольському полку (Гайсин), у складі якого брав участь у Першій світовій війні. У 1917 році закінчив один курс Військової академії Генерального штабу. Останнє звання у російській армії — капітан.
З 04.12.1917 року — начальник штабу 64-ї Української дивізії. З 02.04.1918 року — у резерві старшин Генерального штабу військ Центральної Ради. З 20.04.1918 року — молодший ад'ютант штабу 2-го Подільського корпусу Армії УНР. З 30.05.1918 р. — обер-старшина для доручень штабу Сердюцької дивізії Армії Української держави. З 16.12.1918 року — штаб-старшина оперативного відділу штабу військ Директорії. З 30.07.1919 року — помічник начальника
оперативного відділу штабу Дієвої армії УНР. Станом на 04.08.1920 року — булавний старшина 3-го генерал- квартирмейстерства Генерального штабу УНР. Підполковник Армії УНР (генерал-хорунжий в еміграції). З кінця 1921 року — головноуповноважений Українського центрального комітету у Галичині. У 1939 року виїхав до Австрії. У 1951 році емігрував до Канади. Помер у Торонто у 1975 році.
О. Кузьмінський ще 1919 року очолював Розвідочну управу Генерального штабу УНР і мав досвід ведення цієї роботи. В умовах еміграції ж розвідувальна діяльність була спрямована передусім на здобування різно планової інформації про дислоковані в Україні сили Червоної армії, органи державної безпеки УСРР, стан охорони державного кордону, політичну й економічну ситуацію в країні. Відбувалося вивчення території України як майбутнього театру збройного повстання.
У 1921 році керівним органом розвідувальної роботи Партизансько-Повстанського Штабу був його 2-й від діл (розвідувальний), до складу якого входили три сек ції: офензиви (розвідки), дефензиви (контррозвідки) та пресова секція. Розвідувальна секція вела агентурну роботу, здійснювала добір і навчала розвідувальні кадри, а також готувала документи для легальної робо ти в УСРР. Крім цього, вона була своєрідним інформаційно-аналітичним центром, який обробляв одержану різними каналами інформацію. Внаслідок поступового зростання досвіду розвідувальної роботи було підготов лено «Проект організації розвідки на терені України», спрямований передусім на уніфікацію та вдосконалення організаційної структури розвідапарату повстанського руху в Україні. Поряд з цим у ньому віддзерка лювалися тогочасні погляди на завдання, форми і методи розвідки, призначеної для оперативного забезпечення бойових дій.
Під час підготовки до Другого Зимового походу розвідка мала об'єктивну інформацію про концентрацію військових частин Червоної армії в прикордонних районах з Польщею, про спад повстанського руху в УСРР та інші відомості, які не завжди збігалися з тими даними, котрі приносили зв'язкові Штабу. На цьому ґрунті у О. Кузьмінського склалися напружені відносини з керівником ППШ Ю. Тютюнником. Зрештою, спільні прорахунки розвідки, контррозвідки, Штабу і особисто його керівника стали причинами поразки Другого Зимового походу і загалом національно- визвольних змагань на цьому етапі.
Крім того, не вдалося налагодити достатньо ефективну роботу Закордонного (розвідувального) відділу, який діяв у складі Департаменту політичної інформа ції МВС Державного Центру УНР в екзилі (інформація про керівництво відділу відсутня). Це була спецслужба загальнодержавного рівня. За допомогою закордонних джерел ДПІ ретельно вивчав політичну й економічну обстановку в УСРР. Конфіденційна розвідувальна інформація надходила й опрацьовувалася за такими напрямами: ставлення населення до більшовиків, до уряду УНР, рівень національної свідомості громадян, стан повстансько-підпільного руху в Україні, культурно-освітня ситуація, економічне становище країни, розташування і склад військових частин. Об'єктами зацікавленості та впливу закордонного відділу були й війська Врангеля, розташовані в Туреччині та Сербії, а також емігрантське середовище в цих країнах. Іншим напрямом діяльності була пропагандистсько-інформаторська робота на території УСРР. Вона проводилася спеціальними емісарами-маршрутниками, котрі з необхідною літературою, газетами і листівками переправлялися через кордон в облаштованих місцях. Безперечно, це були потрібні й корисні заходи, однак за умови вимушеної діяльності на чужій території, відсутності достатніх коштів і кваліфікованих кадрів, суттєвої залежності й підконтрольності від польських спецслужб і активної протидії набагато організованіших радянських органів держбезпеки розвідувальні підрозділи Державного Центру УНР в екзилі на цьому етапі не могли фахово протистояти іншій стороні.
Джерело."Керівники Української зовнішньої розвідки" В.Хоменко,О.Скрипник,І.Шиденко,І.Білоконь,В.Романюк