Олександр Довженко

Олександр Довженко
Born
1894-08-29
Died
1956-11-25
Parents
Father: 
Петро Семенович Довженко

Олександр Петрович Довженко народився на околиці повітового містечка Сосниця на Чернігів­щині. Він замалював дивовижно романтичну, пронизану сонцем і музикою, сумом і гумором, безмежною закоханістю і високим патріотизмом картину свого сільського дитинства у кіноповісті "Зачарована Десна".

Батько — хлібороб Петро Семенович Довжен­ко — був неписьменним, як і мати, баба і праба­ба. Письменним був дід, і батько не міг йому до смерті подарувати своєї темноти. Мати, "народжена для пісень,., проплакала все життя, проводжаючи назавжди", мала чотир­надцять дітей, з яких до працездатного віку дожило двоє — Олександр та одна з дочок.

Дід — Семен Тарасович, колишній чумак, став прообразом Діда у довженковому фільмі "Земля". "Діди мої — це щось подібне до призми часу", — напише згодом О.Довженко.

Сашко ріс мрійливим хлопчиком, якому надзвичайно легко давалось навчання у Сосницькій початковій, а далі — вищій початковій школі. "Мені здавалось, що вчителі самі щось не зовсім розуміють і тому їм здається, що я відмінник". У 1911 р., маючи неповних 16 літ, Олександр вступив до Глухівсько­го учительського інституту. Вступив тому, "що мав право складати туди іспити", а ще тому, що там платили стипендію 120 крб. на рік. Серед сту­дентів Олександр був наймолодшим, тут учились навіть ті, хто мав не один рік учительського стажу. Довженкові було важко знайти з ними щось спільне, та й підготовка його виявилась недостатньою. Отже, вчи­тися було складно, стипендії перші два роки не одержував. Батькові, кот­рий дуже хотів "вивчити свого сина на пана...", довелося навіть продати десятину землі.

Славетна колись гетьманська столиця, відома у Європі своєю музич­ною академією, Глухів початку XX ст. був заштатним "обивательським" містечком, єдиний інститут якого виховував для Малоросії "добронравних, політично неписьменних, наївних учителів", яким згодом, за слова­ми Довженка, "додавалась якась надбавка, здається, вісімнадцять карбо­ванців, за обрусіння краю". Довженко і тут знаходив можливість читати "Літературно-науковий вісник" та іншу українську літературу, яку діста­вав від старших товаришів. Єдиною ліберальною людиною серед викладачів був законоучитель, якому Довженко зізнався на сповіді, що перестав вірити в Бога через свя­тенництво і рутину обов'язкового відвідування інститутської церкви.

Закінчивши у 1914 р. інститут "з умінням учити школярів, політично неписьменним і темним юнаком дев'ятнадцяти з половиною років", Дов­женко одержав призначення у 2-ге Житомирське мішане вище початкове училище. Викладав фізику, природознавство, географію, історію, гімнас­тику... Від запропонованої на другий навчальний рік посади інспектора відмовився, мріючи потай учитись далі. Він мріяв стати художником, брав приватні уроки малювання і сподівався "коли-небудь потрапити в Акаде­мію мистецтв хоч вільним слухачем".

Пройшовши за роки Першої світової війни нелегкий шлях духовного зростання від наївного "ура-патріотизму" до розуміння трагедії народу, втягнутого у безглузду війну за чужі інтереси, чиновник 9 класу Олек­сандр Довженко зустрів лютневу революцію 1917 р. з великою радістю. "Я вигукував на мітингах загальні фрази і радів, мов собака, який зір­вався з ланцюга, щиро вірячи, що вже всі люди брати, що вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян, що завтра про це довідаєть­ся увесь світ і, вражений розумом, що осяяв нас, зробить те ж саме у се­бе", — напише Довженко у 1939 р. в Автобіографії. І через кілька абзаців скрушно додасть: "...я ввійшов у революцію не тими дверима".

Наступні 10 років життя його схоже на пригодницький роман.У 1917 р. Довженко вчителює у Києві і вступає до Київського комер­ційного інституту на економічний факультет. Це був єдиний засіб здобу­ти загальну вищу освіту, бо його атестат не давав права вступу до інших вузів. У 1918 р. він був головою громади інституту, організував загальностудентський мітинг проти призову в гетьманську армію і велику демонс­трацію по вулиці Володимирській, розстріляну гетьманськими офіцерами.

За Центральної Ради в Києві організовується Академія мистецтв, і Довженко деякий час навчається і там. На початку 1920 р. Довженко вступає у КП(б)У і його призначають завідувати Житомирською партшколою. Прорив білополяків припиняє цю діяльність. Довженка направляють у підпілля в Коровинецький район, де його бере у полон польський кінний роз'їзд. "Щоб примусити розпо­вісти про розташування наших частин, мене піддали умовному розстріло­ві", — згадував О.Довженко. Врятував його прорив червоного загону, під час якого білополяки примусили Довженка стояти живою мішенню... Пе­ребуваючи до визволення Києва у підпіллі, Довженко майже рік працю­вав одночасно секретарем губернського відділу Наросвіти, завідувачем відділу мистецтв, комісаром драматичного театру імені Т.Шевченка, в по­рядку особливого партнавантаження роз'їжджає по селах Київщини "для організації влади на місцях".

Покинувши Комерційний інститут, Довженко багато малює, мріючи перейти до Архітектурного інституту, але його направляють до Харкова у розпорядження Наркомату закордонних справ. Спочатку він працює у Варшаві при російсько-польсько-українській репатріаційній комісії, а з весни 1922 р. — у Берліні секретарем генерального консульства УРСР в Німеччині. За кілька місяців, одержавши від Наркомосу стипендію, Довженко вступає до приватного художнього училища, плануючи з осені вступити до Академії мистецтв у Берліні чи Парижі. Повернувшись уліт­ку 1923 р. до Києва, він одержує несподіване призначення дипкур'єром у Кабул, але через родинні обставини замість Афганістану потрапляє у Харків, де стає художником-ілюстратором газети "Вісті ВУЦВК". З пар­тії його виключають за ненадання документів на "чистку": надіслані з Берліна, вони знайдуться випадково через кілька років у партійному ар­хіві... Та в партії О.Довженко вже не поновлюватиметься.

Заробляючи в Харкові ілюструванням книг і періодичних видань, Довженко близько знайомиться з харківськими літераторами, які групу­ються навколо редакцій "Вістей" і "Селянської правди", стає членом Спілки пролетарських письменників "Гарт", літературної організації ВАПЛ1ТЕ. Тоді ж починає робити плакати для української кіноорганіза-ції ВУФКУ і дедалі більше захоплюється перспективами кінематографії як "наймасовішого, найдемократичнішого мистецтва".

"У червні 1926 року я посидів ніч у своїй майстерні, підбив підсумки свого невлаштованого тридцятирічного життя, вранці пішов з дому і біль­ше не повернувся. Я виїхав в Одесу і влаштувався на роботу на кінофаб­рику..." Те, що робилось у 20-ті роки на колись знаменитій Одеській кінофаб­риці, було таким безпомічним і безпорадним, що Довженко, який жодно­го дня не працював у театрі ні режисером, ні навіть актором, який рідко бував у кінотеатрах і зовсім не був обізнаний з теоретичними і практич­ними, творчими і виробничими сторонами кіновиробництва, одразу по­чинає працювати режисером. "Я подумав: якщо я бачу, що це погано, і знаю, що саме погано, значить не такий вже я безпорадний. Більше того, я просто візьму і зроблю краще".

Починаючи роботу в кіно, Довженко мав намір працювати винятково в комедійному жанрі. Він пише комедійний сценарій "Вася-реформатор", знімає за власним сценарієм 500-метрову "пробну" стрічку "Ягідка кохан­ня". Мріючи про оновлення жанру, зазначає: "У нас комедійних персо­нажів чомусь позбавляють розуму, а треба зовсім навпаки. Комедійний характер нічого спільного з розумовою відсталістю не має". У 1927 р. пос­тавив пригодницький фільм "Сумка дипкур'єра".

1928 рік завдяки О.П.Довженку можна вважати роком народження українського національного поетичного кінематографа: на екрани вий­шов довженківський фільм "Звенигора" — кіноепопея про історичну до­лю українського народу. "Картину я не зробив, а проспівав, як птах", — напише він в Автобіографії.Зроблений на одному диханні, за сто днів, фільм, надзвичайно склад­ний за своєю будовою, одразу показав широкий діапазон творчих можли­востей О.Довженка. Не орієнтуючись на існуючі вже на той час певні правила кіномистецтва, бо просто не знав їх, він одразу спробував "роз­сунути рамки екрана, відійти від шаблонної розповіді і заговорити, так би мовити, мовою великих узагальнень". І був гірко вражений, що глядачі, на відміну від мистецької громадськості, стрічку не сприйняли.

Сценарій М.Йогансена Довженко переробив настільки, що письмен­ник "демонстративно зняв своє ім'я". Це стає початком розходження Довженка з харківськими письменниками, внаслідок чого він далі зніма­тиме картини лише за власними сценаріями. З кінематографа ОДовженка починається авторський кінематограф України.

В основу сюжету наступного фільму "Арсенал" (1929) він поклав по­дії Київського січневого збройного повстання 1918 р. Це було суто полі­тичне завдання, виконуючи яке Довженко почував себе політпрацівником. Він свідомо звужує кінематографічні рамки та все ще оперує "не типами, а класовими категоріями, стискуючи матеріал під тиском бага­тьох атмосфер". Патетичне сприйняття дійсності, притаманне майстрові, перетворює "Арсенал", попри всю його політичну заангажованість, на майже документально правдивий фільм про трагічну спробу побудови Ук­раїнської держави, роздавленої червоними робітниками і матросами, оду­реними, як він сам колись, революційними гаслами.

Результат знову був несподіваним для митця — "Арсенал" не сприй­няла письменницька громадськість...

У 1930 р. О.Довженко ставить фільм "Земля" на Київській кіностудії. Змальовуючи засобами чорно-білого німого кіно запеклу класову бороть­бу, новітні перетворення на селі, митець створює захоплений гімн людсь­кому героїзмові, людській праці, глибині й силі людських думок, почут­тів, пристрастей — один з неперевершених шедеврів світового кінематографа. Про Довженка починають говорити як про класика. Тоді з'являється нищівний фейлетон Дем'яна Бєдного "Філософи", після яко­го Довженко "буквально посивів і постарів за кілька днів". Приголомше­ний розпочатим цькуванням, тридцятивосьмирічний митець не лише сивіє, а й всерйоз думає про самогубство. Безнадію посилюють дедалі частіші чистки, політичні процеси, "викриття" та знищення діячів культури... А він продовжує, піднімаючись над жахливим сьогоденням, мріяти, писа­ти, говорити з екрана про майбутнє і минуле України, про її людей.

На кілька місяців Довженку вдається виїхати у закордонне відряджен­ня, звідки він повертається з наміром зняти фільм про Арктику. Та йому ве­лено написати "що-небудь таке" про сучасне українське життя до чергової річниці Жовтня. Перебуваючи все ще під впливом фейлетону, за дванадцять днів він пише сценарій (як сам вважав — невдалий) і починає зйомки сво­го першого звукового фільму "Іван" (1932). Щоб здати фільм вчасно, йому доводиться просидіти за монтажним столом без сну 85 годин підряд. Фільм, відзначений епічним трактуванням теми, пристрасним ствердженням духов­ної величі людини, з погляду автора, вийшов "сируватим і рихлим". Нея­кісна апаратура і невправність працівників позначились на низькій якості звуку. Фільм цензура порізала і фактично заборонила.

"Занесений до табору біологістів, пантеїстів, переверзенців, спінозистів,... відсунутий до табору безплідної буржуазії як обмежений обиватель- попутник", позбавлений можливості викладати в Кіноінституті, де його студенти були оголошені контрреволюціонерами в кіно, Довженко виїж­джає до Москви, "щоб не жити в українському оточенні, не бути одіоз­ною фігурою" в середовищі, де "пролетарську течію в кінематографі зак­ріпили за собою члени партії режисери Курдюм і Капчинський"...

У Москві доведений до відчаю О.Довженко, намагаючись врятуватись від планомірного цькування, пише листа Сталіну. Наївна спроба самозбереження виявилась дійовою. Довженка зарахо­вано до творчого складу "Мосфільму" і незабаром з дружиною — відомою артисткою кіно ("Аеліта") і асистенткою Ю.Солнцевою та письменником О.Фадєєвим він виїжджає на Далекий Схід. Натхненний безмежними просторами і монументальним розмахом будівництва, до яких завжди тя­жіла його "архітектурна іпостась", Довженко створює за два з половиною місяці літературний сценарій "Аероград" і звертається з проханням осо­бисто прочитати його Сталіну.

Фільм, який розсуває межі буденності, в якому поєднано елементи фантастики, утопії і гірка, нещадна правда про людей, закінчено було у 1935 р. Фахівці світового кінематографа вважають стрічку видатною, од­ним з найвищих здобутків митця, який з дитячою довірливістю до облуд­них обіцянок "світлого майбутнього" ніби не помічав страшної трагедії реальних будівельників "аероградів", дніпрельстанів, бамів, гулагів... (Чо­го варта лише одна довженкова фраза зі статті 1935 р. "Чому я створив "Аероград"? Побудували ж Магадан на узбережжі Охотського моря нап­рочуд швидко, і всім подобається, і всі раді"...).

Одночасно з напруженою сценарною та режисерською діяльністю, Довженко займається громадською роботою: головує у Всесоюзній творчій секції працівників кіно; організовує Будинок кіно в Москві. Подавши про­ект реконструкції Брест-Литовського шосе та ще кількох київських вулиць і площ, вводиться до складу урядової комісії з реконструкції Києва.

За персональною вказівкою І.Сталіна у 1936—39 рр. О.Довженко пра­цював над героїчною кіноепопеєю "Щорс", яка для митця у страшні роки репресій була своєрідною індульгенцією. Суперечлива і досі остаточно не з'ясована постать комуніста-фельдшера, що очолив на короткий час 44-му стрілецьку дивізію, зрадив народного героя комдива Василя Боженка, спекотливого літа 1919 р. загинув загадковою смертю нібито на Волині і був чомусь похований аж у Саратові, стала у втіленні О.Довженка українським відповідником легендарного "Чапаєва". Та все ж, оголошуючи в написаній у 1939 р. Автобіографії "Щорса" кращим своїм фільмом, Довженко пише, що йому "образ Боженка було легше створювати, ніж образ Щорса"...

Автобіографія О.Довженка — страшний документ епохи, написаний нібито легко, щиро, трохи навіть з гумором, водночас звучить, як хрипін­ня передушеного горла. Це ніби якесь напівмістичне покаяння — водно­час і перед партією (Сталіним), і перед собою, і перед майбутнім...

"Мені зараз сорок п'ять років. Признаюся, я дуже втомився і через те не зовсім здоровий. Я перестаю бути швидким", — гірко зізнається ми­тець наприкінці Автобіографії. А життя продовжує закручувати свою пру­жину дедалі тугіше... Патетичне сприйняття дійсності обертається на свою безпросвітну протилежність, дедалі глибшим стає розрив між гасла­ми і діями радянської ідеології.

Одержавши у 1939 р. звання заслуженого діяча мистецтв УРСР, О.Довженко перед війною очолює Київську кіностудію. Возз'єднання За­хідної України з УРСР застає "політпрацівника Олександра Довженка" в Галичині, де він близько двох місяців очолює операторську групу. На зібраних матеріалах він створює документальний фільм "Визволення" (1940), відзначений Сталінською премією 1941 р. Але цей твір широкий глядач так і не побачив. Сценарій вимріяного "Тараса Бульби" довелося відкласти до кращих часів — почалася Велика Вітчизняна війна.

У роки війни О.Довженко працює військовим кореспондентом на фронті. Саратовська радіостанція імені Тараса Шевченка, яка веде мов­лення на окуповану Україну, передає ЗО серпня 1942 р. його палкий вис­туп на антифашистському мітингу представників українського народу. Величезні фронтові враження виливаються не лише в статті, частина яких так і не була опублікована, а й в низку полум'яних патріотичних опові­дань ("Мати", "На колючому дроті" та ін.), кіноповісті "Україна в огні", "Повість полум'яних літ". Документальні фільми "Битва за нашу Радянську Україну" (1943) і "Перемога на Правобережній Україні і вигнання німецьких загарбників за межі українських радянських земель" (1945), як це не дивно на перший погляд, на екрани не вийшли...

Повоєнний період зовні благополучного, визнаного, нагородженого орденом Леніна та іншими державними нагородами, титулованого метра радянського кінематографа захований у дуже обережних щоденникових записах і в безнадійно романтичних мріях про велич і розквіт рідної Ук­раїни, на яку йому не дозволяють повернутися. Він пише автобіографіч­ну повість "Зачарована Десна", п'єси "Потомки запорожців" і "Життя в цвіту", за якою на студії "Мосфільм" у 1948 р. створив кольоровий фільм "Мічурін", удостоєнний Державної премії в 1949 р.

В останні роки життя Довженко деякий час викладав (1949—51; з 1955 — професор) у Всесоюзному державному інституті кінематографії (ВДІК, серед учнів — М.Вінграновський, О.Іоселіані, Л.Шепітько та ін.), працю­вав над сценарієм фільму "Поема про море" (1956), який присвятив ге­роїчним будівельникам Каховської ГЕС і перетворенню природи України.

Воскресаючи душею над рідним Дніпром, знову, як неоднораз, мріє Довженко про оновлення зорового — архітектурного — образу рідної зем­лі. В статтях "До питання про будівництво нових сіл на берегах дніпров­ських водоймищ і майбутнього південного каналу" та "Про художнє оформлення майбутнього Каховського моря" він задумує монументальне оформлення гідротехнічних споруд пам'ятниками видатним діячам ук­раїнської історії — князю Святославу, Кривоносу і Сірку, а на Каховсь­кій греблі бачить "на неосяжному просторі на баштах ввідних воріт шлюзу дві запорозькі чайки з каменю, а ще краще з нержавіючої сталі, а на них — запорожці з веслами і щоглами". Патетичне сприйняття дійсності, захоплений гімн людському героїзмові, людській праці, глибині й силі людських думок, почуттів, пристрастей, за його власним визнанням, до останку залишаються визначальними рисами довженкової творчості.

Олександра Петровича Довженка не стало 25 листопада 1956 р. За два місяці до смерті, 28 вересня 1956 р. він написав у нотатках до майбутньо­го сценарію про політ у космос: "Один з трьох пасажирів міжпланетного корабля не вірить в існування життя на інших планетах. Він, цей невіру­ючий, і загинув. Досягли віруючі. Перемогли віруючі".

Півстоліття потому, переживши незмірні духовні потрясіння і ко­рінне переосмислення епохи, осягнувши розумом історичну помилко­вість більшості ідеологічних засад довженківського романтичного сим­волізму, ми все так само не можемо звільнитися з полону його мистецтва, його пристрасної, всеперемагаючої віри в торжество розуму і добра на Землі. Видатні італійські неореалісти, які проголосили, що все їхнє мистец­тво виросло на довженківській "Землі", про закінчену кінорежисером Ю.Солнцевою "Поему про море" сказали, що вона височить над всією творчістю Довженка, як руїни Парфенона над усім античним Акрополем.

Дружиною О.П.Довженка, його постійним асистентом Ю.Солнцевою за сценаріями О.Довженка поставлено фільми: "Поема про море" (1958; Ленінська премія, 1959), "Повість полум'яних літ" (1961), "Зачарована Десна" (1965).

У Києві, на Кіностудії художніх фільмів, яка носить ім'я Олександра Довженка, росте великий, посаджений майстром понад піввіку тому, фруктовий сад. Посіяні ним творчі зерна проросли в новому українсько­му кінематографі, в нових обрисах міст і сіл України, в самому факті ук­раїнської державності.