Петро Сагайдачний

Петро Сагайдачний

Посилення польських утисків і католицької екс­пансії в останні десятиліття XVI ст. стимулювало по­дальшу консолідацію українського народу, проте вже не так під егідою своїх князів (які масово приймали католицизм і входили до складу вищої аристократії Польсько-Литовського князівства), як під егідою за­порізького козацтва. Польська влада мусила юридично визнати козац­тво. Проте козачий статус офіційно визнавався за незначною кількістю козаків. Лише за тими, хто вхо­див до реєстру (списку) осіб і перебував на службі в Речі Посполитій, одержуючи від корони відповідну платню.

Формування реєстрового козацтва починалося з універсалу короля Сигізмунда II Августа від 1572 р., за яким на державну військову службу був прийнятий загін у складі 300 козаків. У 1578 р. король Стефан Баторій збільшив реєстр до 500 чоловік. Ці козаки офіційно звільнялися з-під юрисдикції землевласників і старост, мали свій військовий суд і одержу­вали за службу платню. Для утримання арсеналу і шпиталю з будинком інвалідів та літніх (хоча мало хто з козаків доживав до старості) їм пере­давалося містечко Трахтемирів. Реєстровому козацькому війську України надавалися військові регалії: малинова хоругва (стяг), армійська печатка, бунчук, гетьманська булава, бубони і труби.

Консолідації козацтва наприкінці XVI ст., особливо в протистоянні Берестейській церковній унії 1596 р., зростає активність українського мі­щанства, шляхти і духівництва, які боролися за православний просвіт­ницький розквіт України. В 70 — 90-ті роки XVI ст. вони почали актив­ну діяльність щодо збереження своєї релігійно-духовної ідентичності, добре розуміючи значення системи шкільної освіти і друкарства.

У другій половині XVI ст. ці два напрями — козацьке і просвітниць­ке — були ще слабко пов'язані між собою. Вони розвивалися ніби пара­лельно, у різних площинах, хоч окремі випадки вступу до лав козаків ви­сокоосвічених випускників Острозької школи добре відомі. Серед них, зокрема легендарний отаман запорозьких козаків Северин Наливайко — брат православного вченого, викладача Острозької академії Дем'яна На­ливайка. Але провідна роль у консолідації найпотужніших сил українсь­кого народу для рішучої боротьби за його права і національні інтереси на­лежить славнозвісному гетьману Війська Запорозького Петру Кононовичу Конашевичу-Сагайдачному.

Петро Конашевич, більш відомий за прізвиськом, яке дали йому за­порожці, — Сагайдачний, — одна зі знакових постатей староукраїнської історії. Упродовж життя йому доводилося боротися на Чорному морі і бі­ля стін Москви, разом із поляками перепиняти туркам шлях у Європу і підновлювати православну ієрархію на українсько-білоруських землях. Як справжній козак він на перше місце ставив особисту свободу, православ­ну віру і запорозьке братство, що міцніло в протистоянні татарсько-ту­рецькій агресії і польсько-католицькому тиску. Про Петра Сагайдачного складалися пісні, які й сьогодні співають в Україні. Про молоді роки П.Конашевича відомо мало. Народився він близько 1570 р. у селі Кульчицях поблизу містечка Самбір неподалік від Львова в православній шляхетській (дворянській) сім'ї. Після Львівської, або якоїсь іншої братської школи він вирушає вчитися на Волинь в Острозь­кий слов'яно-греко-латинський колегіум (академію), який був під патро­натом київського воєводи князя Костянтина-Василя Острозького.

Після закінчення колегіуму молодий Петро Конашевич займався у Києві педагогічною практикою. Зокрема відомо, що якийсь час він був учителем у родині міського судді Яна Аксака. Втім, мирна праця на ниві народного просвітництва явно не відповідала його енергійному і рішучо­му характеру. Жорстока боротьба з татарськими навалами, яку вели запо­розькі козаки і старости прикордонних міст-фортець (Черкас, Чигирина, Умані), не припинялася. У той же час, у зв'язку з проголошенням у 1596 р. церковної Берестейської унії, обстановка в Україні різко загостри­лася. Православна шляхта зберігала вірність східним обрядам, і натхнен­ня закликам К.Острозького, готова була зі зброєю в руках боротися за збереження віри. Петро Конашевич не міг залишатися осторонь від цих епохальних для України подій. У цей час школою лицарської мужності для православної української молоді була організація, що виникла за Дніпровськими порогами (звідси і назва — Запорозька) Січ. Біля її джерел у середині XVI ст. стояв услав­лений князь-отаман Дмитро Вишневецький. Це було створене на демок­ратичних засадах православне військове братство, яке деякі дослідники схильні порівнювати із західними лицарськими орденами. Жінок на Січ не пускали, а всі основні питання вирішувалися на загальних зборах ко­тків. Стати членом цієї співдружності могла людина будь-якого звання і походження. Умовами прийому були лише вірність православ'ю і доведе­на в бою мужність. Січове козацтво, що заступило Україну від татарсько-турецьких військ, шаходилося поза межею досяжності польської адміністрації. Тут збирали- си ті, хто не бажав миритися з насаджуваними поляками порядками — від шатних православних шляхтичів до холопів. Потрапляючи на Січ, усі ста­вили рівними, а просування по військовій службі визначалося винятково особистими якостями людини.

Запорозьке козацтво ще з часів Байди Вишневецького прославилося і міливими походами на Кримське ханство і турецькі міста-фортеці Пів­нічного Причорномор'я. З кінця XVI ст. Запоріжжя стає також центром Гюротьби православного населення України проти польсько-католицької кспансії. Звідси на боротьбу з королівськими військами виступали заго­ни К.Косинського і С.Наливайка. Слава про Січ досягала Західної Євро­пи, про що, зокрема, свідчить посольство в 1594 р. німецького імперато­ри до запорозьких козаків. Його очолив Еріх Лясота, маючи на меті налагодити з запорожцями стосунки для спільної боротьби з могутньою Ос­манською імперією. Близько 1600 р. П.Конашевич потрапляє на Запорозьку Січ і швидко стає одним із визнаних козацьких лідерів. Йому близько 30 років і, ма­буть, він уже мав достатній бойовий досвід. Проте де і з ким йому дово­дилось воювати в молоді роки залишається нез'ясованим. Він міг брати участь і в боротьбі з татарами, що продовжували набіги на прикордонні українські землі, і в антипольських козацьких виступах 90-х років XVI ст. Але справжня слава прийшла до нього саме на Січі й в історію він увій­шов насамперед як атаман, а потім і гетьман Війська Запорозького. У перші роки XVII ст. П.Конашевич — один з організаторів і лідерів блискучих козацьких походів у татарсько-турецькі володіння. У 1601 р. за­порожці прорвалися за Перекоп і здобули перемогу в Північному Криму. Того ж року вони на легких, маневрених човнах ("чайках") здійснили морський рейд у низов'я Дністра і Дунаю, наносячи удари по турецьких володіннях в Акермані (Білгород-Дністровський) та Ізмаїлі. Був похід і у підвладну турецькому султану Молдавію, після якого Сагайдачний на боці польських військ на чолі козацького загону брав участь у війні в Прибалтиці.

В усіх цих нелегких походах Петро Сагайдачний виявляв неабияку мужність і військово-організаційний талант. Його авторитет незмінно зрос­тав і в 1605 р. його уперше обирають гетьманом Війська Запорозького. То­ді ж запорозькі козаки на чолі із Сагайдачним здійснили блискучий морсь­кий похід у Чорне море і взяли на болгарському узбережжі Варну — турецьке місто-фортецю, завдали серйозних ударів по Очакову і Перекопу. Успіхи принесли Сагайдачному загальноєвропейську славу. Запорозь­кі козаки, як і за часів Байди Вишневецького, зламали хід боротьби з ту­рецько-татарськими силами в Північному Причорномор'ї на свою ко­ристь і відтоді аж до смерті уславленого гетьмана військова ініціатива незмінно була в їхніх руках. У 1609 р. під командуванням Сагайдачного запорожці на "чайках" знову вийшли в Чорне море і спалили турецькі міста-фортеці Ізмаїл, Килію та Акерман, звільнивши багатьох бранців. Проте повною мірою П.Сагайдачний не зміг скористатися здобутка­ми своїх перемог. Через смуту в Московському царстві багато запорозь­ких, як і донських або терських, козаків шукали собі зиску і слави у вій­ськах самозванців — Лжедмитрія І і Лжедмитрія II, об'єдналися з лідером повстанців Болотниковим та ін. Участь у цих по суті грабіжницьких операціях значної частини українсь­ких козаків заважала закріпити досягнутий Сагайдачним успіх у Північному Причорномор'ї. Сам Сагайдачний у ці афери не вплутувався. Більше того, скеровані ним дії проти татар і турків об'єктивно йшли на користь Москов­ській державі, оскільки загострювали стосунки між Османською імперією і Польщею. Проте кожний козак сам обирав, де, за що і з ким воювати. Польський король Сигізмунд III, що стояв за всіма цими авантюрами, мріяв підкорити Московське царство, посадивши на трон у Кремлі свого сина — королевича Владислава. Побоюючись війни з Туреччиною, він рі­шуче виступав проти дій запорозьких козаків у Причорномор'ї. Але його накази і погрози уже мало хвилювали козаків. Український народ в особі січового лицарства (а козаки в офіційних документах нерідко називали се­бе саме лицарями) сформував власні, цілком самостійні, збройні сили.

У 1612 р. Сагайдачний знову пішов на Кримське ханство. Розоривши Козлов (Гізлеу, теперішня Євпаторія), далі завдав удару по Кафі (Феодо­сія), що належала туркам, а за деякими відомостями, навіть узяв її. Саме в цей час Сагайдачний одержав звістку про вторгнення татарської орди на землі Поділля. Запорозький гетьман повернув свої війська на північ, під­стеріг під Конськими Водами татар, що поверталися з України, і раптово напав на них. Запорожці заволоділи награбованим ханськими військами майном і звільнили полонених. Запорозькі удари по турецьких твердинях Причорномор'я відновилися після закінчення смути в Московській державі і притоку з півночі на Січ нових мас козаків. Справжнім тріумфом Війська Запорозького був морсь­кий похід 1614 р. на протилежний, південний берег Чорного моря. Сагай­дачному вдалося взяти один із найбільших турецьких портових міст — Синоп, знищити місцевий гарнізон, звільнити християнських полонених і майже без втрат повернутися в Україну. У тому ж році був проведений і зухвалий, вельми вдалий наліт 80 за­порізьких "чайок" на Стамбул. Козаки захопили і спалили дві столичні пристані, потім у бою з турецькою ескадрою захопити кілька галер, і за деякими даними навіть полонили турецького пашу (воєначальника). Але Сагайдачний не зупинявся на досягнутому і не давав ворогам пе­репочинку. У 1616 р. він очолив морський похід на Кафу, де був найбіль­ший у Північному Причорномор'ї невільничий ринок. Козаки увірвалися у гавань, спалили турецький флот, оволоділи фортецею і звільнили вели­чезну кількість бранців, які рознесли славу про доблесного гетьмана Схід­ною і Центральною Європою. Останнім з узятих запорозьким гетьманом турецьких портів Причор­номор'я було турецьке місто Трапезунд (Трабзон). Розлючений султан на­казав стратити великого візира і багатьох своїх воєначальників. Завер­шальним акордом у цій переможній боротьбі був очолений Сагайдачним похід 1619 р. проти кримського хана. Головні сили запорожців протягом 20 років були спрямовані на бо­ротьбу з Османською імперією і Кримським ханством. Король Сигізмунд III часто був незадоволений цим, але завадити діям козаків не міг. При всій незалежності запорожців, вони офіційно не відмовлялися від піддан­ства Речі Посполитої і їм доводилося рахуватися з інтересами Варшави. Адже для боротьби з турками було потрібне своєчасне надходження про­довольства, зброї і боєприпасів з українських міст, зайнятих королівськи­ми гарнізонами. Крім того, у разі тотальної війни з Османською імперією (яка незабаром і почалася) зупинити ворога можна було лише спільними польсько-українськими силами. Тому Сагайдачний намагався домовитися з командувачем польських військ в Україні полководцем, коронним гетьманом Станіславом Жолкев- ським щодо козацьких повстань і не доводити ситуацію до відкритої вій­ни з Польщею. Такою війною негайно б скористалася Туреччина, яка все ще мала потужний військовий арсенал. Компромісу було досягнуто при переговорах запорозького і коронно­го гетьманів у жовтні 1617 р. в урочищі Суха Ольшанка поблизу Білої Церкви. Поляки погодилися розширити козачий реєстр. У відповідь на це запорожці зобов'язувалися самовільно не нападати на Крим і турецькі во­лодіння. Польська влада була зацікавлена в підтримці українського козацтва. Війна з Московською державою ще тривала, тому поляки мусили піти на істотні поступки в релігійному питанні. Король у принципі дав згоду офі­ційно визнати в межах Польско-Литовської держави юридично скасовану православну церкву з її ієрархією і земельними володіннями.

А от стосунки запорожців з урядом царя Михайла Федоровича Романова складалися не кращим чином. Зумовлювалося це передусім тим, що крем­лівська адміністрація, вважаючи своїм головним ворогом Польщу, ввійшла в дружні стосунки з турками і кримськими татарами з наміром залучити їх до війни з королем Сигізмундом III. А це ставило під удари полчищ султана насамперед українські землі. Тому запорожці на чолі із Сагайдачним у пер­ші роки правління царя Михайла опинилися в таборі його противників. У такому складному контексті міжнародних відносин стає зрозумілим і спільний похід польської армії під командуванням королевича Владислава (який згодом став королем Речі Посполитої) і запорозьких козаків на чолі із Сагайдачним на Москву в 1618 р. Королевич явно переоцінив свої сили і, підступивши до стін міста, не тільки не зміг ним заволодіти, а й потра­пив у складну ситуацію. Сагайдачний підійшов до Москви вчасно. Йому вдалося врятувати польську армію і вивести Владислава з оточення. Цей епізод відіграв важливу роль у подальшому розвитку українсько- польських відносин. Затятий католик Сигізмунд III, на знак подяки Са­гайдачному за порятунок сина, офіційно затвердив його гетьманом ук­раїнського козацтва (тим самим фактично визнавши його реальну владу над переважною частиною Придніпровської України). Угода з коронним гетьманом Жолкевським у жовтні 1619 р. на річці Роставиця в містечку Паволоч ще більше зміцнила становище лідера запорожців. А втім польський уряд не бажав поступатися в релігійному питанні й не погоджувався з вимогою широких кіл української громадськості що­до відновлення офіційно скасованої Берестейською унією православної церковної ієрархії.

Вже на початку 1620 р., після повернення запорожців із Криму, обс­тановка розпалилася настільки, що козацтво, за підтримки київського ду­хівництва, готове було вийти з польського підданства і стати на службу до царя Михайла. Умови такого переходу в тому ж році обговорював у Мос­кві посол Сагайдачного Петро Одинець. У тому ж 1620 р., за рішучої підтримки киян і безпосередньої актив­ної участі Сагайдачного, під охороною загонів запорожців, у Києві відпо­відно до церковних канонів було відновлено православну митрополію. Її очолив близький до гетьмана видатний церковний і культурний діяч, по­леміст і просвітитель Іов Борецький.

Слід відзначити особисту участь гетьмана у створенні в Києві на Подолі при Братському Богоявленському монастирі колегіуму, що послугував осно­вою для виникнення Києво-Могилянської академії: першого православного вищого навчального закладу європейського типу. Коли польська влада, а ще більш уніати, взялися заважати роботі цієї школи, Сагайдачний у 1616 р. осо­бисто і з усім Військом Запорозьким записався до "братчиків". Цим жестом він поставив новостворений колегіум під збройний захист Січі.Проведена всупереч королівській волі акція з відновлення Київської православної митрополії призвела до різкого загострення стосунків між Варшавою і Запоріжжям. Проте тривало воно недовго. Починалася вели­ка війна між Османською імперією і Річчю Посполитою, ареною якої могли стати землі України. У вересні 1620 р. турецьке військо завдало тяжкої поразки польській армії (у складі якого були й українські козаки, але без Сагайдачного) v Молдавії, на Цецорських полях. Тут, зокрема, героїчно загинули корон­ний гетьман Жолкевський і багато інших славнозвісних воїнів Польсько- Литовської держави, у тому числі й чигиринський підстароста Михайло Хмельницький, а його син Богдан (майбутній гетьман України) на три роки потрапив у турецький полон. Поразка на Цецорських полях відкрила ворогам шлях в Україну і татари скористалися цією можливістю. В жовтні 1620 р. буджацька орда жорстоко пограбувала Поділля. Тому погіри загострення українсько-польских відносин, обидві сторони в інтересах спільної оборони мусили шу­кати примирення й об'єднання сил. За умов, що склалися, польський уряд не міг собі дозволити конфронтації із Запоріжжям, а самі козаки добре усвідомлювали масштаб навислої над Україною загрози. У листопаді 1620 р. у Варшаві був скликаний держав­ний сейм, на якому Сагайдачному, котрий прибув туди разом із представ­ником відновленої православної ієрархії єпископом Йосипом Кунцевичем, вдалося переконати польську владу змиритися з відродженням Київської митрополії. Король дав офіційні обіцянки щодо якнайшвидшого "заспо­коєння грецької віри". Дізнавшись про новий наступ величезного турецького війська у черв­ні 1621 р. козацька рада в урочищі Суха Діброва, за участі православного духівництва і самого митрополита Іова Борецького, приймає рішення про негайний виступ запорожців і всього українського козацтва на допомогу польській армії, якою командував новий коронний гетьман Я.Ходкевич.

Об'єднані слов'янські війська (30 тисяч польських вояків і 40 тисяч ук­раїнських козаків) на початку вересня 1621 р. зупинили майже 150-тисячні (за іншими відомостями — до 250 тисяч) турецькі полчища біля фортеці Хо­тин і впродовж місяця завдали їм низку поразок. Противник змушений був відступити на територію Молдавії. Небезпека турецького завоювання Ук­раїни була усунута, проте і втрати союзників виявилися значними. У боях під Хотином Сагайдачний був смертельно поранений. У важ­кому стані гетьмана на возі, наданому королевичем Владиславом, і в суп­роводі його особистого лікаря, привезли до Києва, де він, не піднімаю­чись з ліжка, прожив ще кілька місяців. Від його імені, від всього українського козацтва, міщанства і православного духівництва на почат­ку 1622 р. у Варшаву на сейм вирушила делегація з вимогою скасування унії і цілковитого визнання відновленої півтора роки раніше Київської митрополії. Король був готовий піти на це, та депутати сейму, під впли­вом католицької ієрархії, заблокували прийняття відповідної постанови.

Сили вже літнього гетьмана кінчалися. 10 квітня 1622 р. він помер в оточенні соратників і друзів. У своєму заповіті Петро Конашевич-Сагайдачний переказав особисте майно на потреби Київської і Львівської православних братських шкіл, церквам і монастирям України. Його смерть була сприйнята православною церквою і запорозьким козацтвом, киянами і всім українським народом як гірка втрата. Поет і ректор Київ­ської братської школи Касіян Сакович склав на честь покійного гетьма­на величні й зворушливі вірші, які на похороні по черзі декламували два­надцять студентів. Поховали героя у Богоявленському соборі Київського братського монастиря біля будинку облагодіяної ним братської школи.