Ім'я Сергія Параджанова майже чотири десяти­ліття фігурує в списках кращих кінематографістів світу. Його славу започаткував тріумфальний хід планетою великий фільм "Тіні забутих предків" (1964 р.).

Сергій Параджанов (Саркіс Параджанян) наро­дився 9 січня 1924 р. у Тифлісі (Тбілісі). Його бать­ко Йосип, відомий у місті антиквар і меценат, був досить заможною людиною. З приходом радянської влади його неодноразово заарештовували. Малень­кому Сергію довелося пережити декілька обшуків.1942 р. Сергій закінчує середню школу і посту­пає на будівельний факультет Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту. Через рік кидає вуз і поступає відра­зу до двох творчих закладів: Тбіліську консерваторію (вокальний факуль­тет) і хореографічне училище при Оперному театрі. 1945-го переводиться в Московську консерваторію (клас Ніни Дорліак), а 1946-го поступає та­кож на режисерський факультет ВДІКу — у майстерню українського ре­жисера Ігоря Савченка. Це була одна з кращих майстерень в історії ВДІ­Ку. Разом із ним училися знамениті в майбутньому режисери О.Алов, В.Наумов, Ю.Озеров, М.Хуцієв, Ф.Міронер, Г.Габай, М.Фігуровський.

Історія, що трапилася під час навчання в кіноінституті, залишила в його душі глибокий слід. Якось, зайшовши до ЦУМу, Параджанов по­бачив у парфумерному відділі симпатичну дівчину. Познайомився, запро­сив на побачення. Її звали Нігяр, вона була татаркою, яка приїхала до Москви з Молдавії. Палкий роман завершився одруженням. Незабаром у білокамінну приїхали брати Нігяр і з обуренням взнали, що їхня сестра без згоди родичів вийшла заміж (дівчина була з патріархальної сім'ї). Во­ни зажадали викуп — доволі велику суму. Таких грошей у студента не бу­ло. Нічого не залишалося, як відправити батькові листа з проханням чим­швидше вислати необхідні кошти. Але батько, який мріяв передати спадкоємцеві свій антикварний бізнес, був ображений, що син не пішов його стопами. Грошей у Москву він не вислав. Брати, так і не дочекав­шись викупу, зажадали, щоб сестра кинула чоловіка і повернулася додо­му. Дівчина відмовилася. І тоді брати кинули її під електричку...

У грудні 1950 р. помер його вчитель Ігор Савченко. Майстерню очо­лив Олександр Довженко, з яким у Параджанова склалися теплі стосун­ки. Сергій Йосипович згадував, що саме Довженко запропонував йому почати роботу на Київській кіностудії. Він мріяв знімати новий фільм у Києві й хотів, щоб Параджанов був його асистентом. На жаль, цим пла­нам не судилося здійснитися: Довженко помер, так і не приступивши до зйомок фільму.

1954 р. випускник ВДІКу дебютував на Київській кіностудії як режи­сер-постановник (разом із Я.Базеляном) фільму "Андрієш" (можливо, звернення до молдавської казки було даниною пам'яті про Нігяр). 1959 р. з'являється кінокомедія "Перший хлопець", потім — екранізація творів відомих українських письменників: "Української рапсодії" ОЛевади і "Квітки на камені" В.Собка. Хоча ранні фільми Параджанов згодом оці­нив досить скептично, варто зазначити, що в "Українській рапсодії" зні­малися знамениті Наталя Ужвій і Юрій Гуляєв, а музику до фільму напи­сав Платон Майборода.

У середині 50-х режисер одружився з киянкою Світланою Щербатюк, народився син Сурен. Шлюб виявився недовгим — 1961 р. Світлана, заб­равши із собою сина, покинула чоловіка. Але після розлучення їхні сто­сунки не обірвалися — тривали до самої смерті Сергія. З ув'язнення він слатиме листи саме Світлані, а в сценарії "Сповідь" один з епізодів прис­вячений її золотому локону...

У побутовому плані Параджанов був складною людиною. Двері квар­тири практично не зачинялися. Іноді протягом дня бувало до 40 гостей і більше. Якось режисер запросив на свій день народження всіх, кого зус­трів. Друзів, знайомих, колег, сусід... Прийшло більше 100 осіб. У неве­личкій квартирці ледь помістилося 20. Тоді винуватець торжества, нітро­хи не збентежившись, розкотив килими, доріжки по східцях у під'їзді зі свого п'ятого поверху до першого. Гості розмістилися уздовж сходів — від верху до низу. Кожному іменинник роздав келихи, тарілки, виделки. А сам об'їжджав ліфтом по черзі поверхи, піднімаючи тости і приймаючи поздоровлення...

До сторіччя з дня народження М.Коцюбинського Параджанову доручили знімати фільм за повістю "Тіні забутих предків". Стали шукати сце­нариста, який володів би західноукраїнськими діалектами. Вибір упав на молодого прозаїка Івана Чендея з Ужгорода. Літом 1962-го сценарій був готовий. Через рік, 15 липня 1963-го, з'являється історичний наказ про запуск фільму в підготовчий період.

Після виходу "Тіней:" на екрани Параджанов став не просто знаме­нитим, а видатним, посівши почесне місце поряд із метрами світового кіно. Історія трагічної любові Івана (І. Миколайчук) і Марічки (Л.Кадочникова) сколихнула світ. Почався тріумфальний хід картини екранами світу (на Заході фільм демонструвався під назвою "Вогненні коні") — двадцять вісім призів на міжнародних фестивалях у двадцять одній країні (є запис у Книзі рекордів Гіннеса), захоплені телеграми з поздоровленнями від Фелліні, Антоніоні, Годара, Куросави.

Успіх фільму спричинив не лише світову славу його творця. На прем'єрі 4 вересня 1965 р. у київському кінотеатрі "Україна" на сцену піднявся Іван Дзюба і повідомив, що у Львові йдуть арешти інтелігенції. По­чалося замішання, хтось став відштовхувати його від мікрофона, увімкнули пожежну сирену, щоб заглушити виступаючого...

Над головою режисера стали згущатися хмари. Історія з нереалізова­ним фільмом "Київські фрески" — тому приклад. Керівники українсько­го Держкіно поставилися до сценарію досить насторожено. Після перших проб подальші зйомки заборонили. Параджанов змонтував із кінопроб до "Київських фресок" мініфільм. Він чудом уцілів — його знайшли 1992 р. на кіностудії в коробці з іншою назвою.

Пересвідчившись, що на київській кінос­тудії працювати більше не дадуть, режисер відправився до Вірменії. 1967 р. на Єревансь­кій студії документальних фільмів він зняв картину "Акоп Овнатанян", а 1968-го на "Вірменфільмі" почав знімати художній фільм "Саят-Нова" про середньовічного вір­менського поета. Держкіно СРСР присвоїв фільму найнижчу категорію, що вирішило його прокатну долю й закрило доступ на між­народний екран. Більше того: режисерові С.Юткевичу, спеціально запрошеному з Москви, було доручено перемонтувати фільм, внаслідок чого авторський оригінал зберігся лише у вірменському варіанті.

Параджанов повертається до Києва і не­забаром представляє на студію ім. Довженка сценарій "Іпtеrmеzzо" (теж за М.Коцюбинсь­ким). Фільм так і не був запущений у вироб­ництво. Безвихідь змушує режисера написати листа секретареві ЦК КПУ з ідеології: "Ми­нуло більше 5 років із тих пір, як вийшов на екрани фільм "Тіні забутих предків". Як відомо, цей фільм уперше за ба­гато років знову повернув міжнародний престиж українському кіно. Він досі має широку пресу в усьому світі: Здавалося б, беручи все це до уваги, керівництво української кінематографії повинно бути зацікавлене, щоб "розвинути успіх" і, зокрема, доручити нові роботи, нові замовлення ре­жисерові, який показав свій професійний рівень і свої творчі можливості. На ділі ж вийшло навпаки. Я не тільки не одержав ніякого замовлення, а й моя власна ініціатива — спроби поставити фільми "Київські фрески", "Сповідь", "Бахчисарайський фонтан" — постійно відкидалися:".

Параджанов продовжує писати сценарії, обмірковує нові задуми, ма­лює. І — ходить по лезу бритви. Представляючи в лютому 1970-го на з'їзді комсомолу в Мінську фільм "Саят-Нова", говорить неймовірні на ті ча­си речі: "Один із секретарів ЦК з культури — в минулому натирач підло­ги і був висунутий на керівну посаду, — подивившись картину, сказав про те, що це надзвичайна картина, але що в ній дуже багато мастики. Я дов­го не розумів, чому саме мастики, потім мені переклали його "тлумачі", які його супроводжують і редагують, що це "містика". У тому ж виступі Сергій Йосипович признається: "Я розумію, наскільки я ризиковано вис­тупаю. Але мене вчора розлютив цей член ЦК, який погрожував, мовляв, ти ще шість років не працюватимеш". Резонанс був такий,'що про вис­туп керівник КДБ Андропов доповідав на засіданні політбюро. 1973-го режисер святкував свій останній день народження в Києві.

"Параджанов : любив грати з вогнем, — згадує Р.Балаян. — Багато хто це вважав (і вважають досі) епатажем. Однак, на мій погляд, це і є сво­бода особи. Спосіб життя, дуже органічний для Параджанова".

Сергій Йосипович говорив, що в Києві його хотіли зробити номенк­латурним режисером, який знімає те, що накажуть. Режисер не тільки не погодився на придворну роль, а й відправив, приміром, телеграму тодіш­ньому голові президії Верховної Ради СРСР: "Москва. Кремль. Підгорному. Оскільки я єдиний безробітний кінорежисер у Радянському Союзі, прошу відпустити мене в голому вигляді через радянсько-іранський кор­дон. Можливо, стану родоначальником іранського кіно".

Друзі намагаються допомогти опальному кінорежисеру. Через Віта­лія Шелеста — сина першого секретаря ЦК КПУ — Параджанову влаш­товують зустріч із керівником України. Петро Шелест, який симпатизу­вав фільмові "Тіні забутих предків", запропонував зняти фільм про сільське господарство: Вражений Параджанов згодом так розповідав про цю аудієнцію. Господар кабінету похмуро, не піднімаючи очей, запитав: "Ну, з чим прийшли?". "З ніжністю", — відповів режисер. "Що?" — перший секретар відірвав очі від державних паперів. "На ручці дверей вашого кабінету зображена ліра, — пояснив Параджанов. — Отже, ви ху­дожник у душі. А художник завжди зрозуміє художника!". Шелест під­вівся, пройшов до дверей, оглянув ручку, хмикнув, почухав потилицю й захоплено сказав: "Скільки тут сиджу, не звертав уваги! Гостре око, чорт!". Після цього, за словами Параджанова, керівник України пообі­цяв усіляко йідтримувати його. Але незабаром і сам П.Шелест був зня­тий із посади.

Тим часом ні на хвилину не припиняється знаменитий параджановський карнавал — геніальний оповідач і вигадник, він блискуче імпрові­зує. Люди, які добре знали режисера, могли розрізняти його оповідки за ступенем правдивості, але новачки сприймали все за чисту монету... Якось в інтерв'ю данській газеті Сергій Йосипович заявив, що його при­хильності домагалися аж два десятки членів ЦК КПРС. Сказав жартома, але газета надрукувала це й розповсюдила по всьому світі. Коли про це стало відомо в Кремлі, було дано команду Параджанова посадити.

Кримінальна справа, результат якої було вирішено заздалегідь, готу­валася в такому поспіху, що виконавці замовлення не зразу й придумали, яке формальне обвинувачення пред'явити. Статті, інкриміновані режисе­ру, повсякчас змінювалися. Спочатку — валютні операції. Потім, згадав­ши, що Параджанов збирає ікони, вирішили звинуватити в пограбуванні церков. Але передумали й зупинилися на хабарництві. І лише після цьо­го з'явилася версія, пов'язана з гомосексуалізмом. До київського КДБ терміново викликаються друзі Сергія, від них вимагають письмових зіз­нань у тому, що вони були згвалтовані Параджановим. Але необхідних показань вони не дали.

Один таки знайшовся. І вже наступного дня, 17 грудня 1973 р., режи­сера було заарештовано. Точніше, він пропав. Повернувся з Москви, прийшов до своєї квартири, після чого безвісти зник. Три дні колишня дружина Світлана і кінооператор Сурен Шахбазян усюди його шукали, але скрізь відповідали, що нічого не відомо про Параджанова. Лише че­рез три дні в Держкіно прийшли люди з КДБ і повідомили: режисер арештований, його обвинувачують за шістьма статтями Кримінального кодексу. Під час арешту зникли 17 його сценаріїв.

Справу вів слідчий з особливо важливих справ республіканської про­куратури Макашов. "Вам належить рік, а я знайду 5 років", — заявив Па­раджанову. Так і сталося. Його відправили спочатку до рони під Лугансь­ком (тоді — Ворошиловград), потім під Вінницею. Після арешту на кінос­тудії спалили єдину копію "Тіней забутих предків".

Невтомний вигадник, він став збирати кришки від молочних пляшок, придумав техніку гравірування фольги. Фольгу заливав смолою, і утворю­валися "талери Параджанова" — із зображенням Петра І, Хмельницько­го, Пушкіна, Гоголя. Кілька таких "талерів" тюремні власті вилучили й відправили на психіатричну експертизу до Москви: хотіли довести, що їхній автор божевільний. Прийшла відповідь: "Талановитий, дуже". Через десятиліття один із таких медальйонів із портретом Пушкіна потрапив до видатного італійського кінорежисера Федеріко Фелліні, і він відлив із нього срібну медаль, якою з тих пір нагороджують кращий фільм на фес­тивалі в Риміні.

Про роки ув'язнення Параджанов згодом написав (точніше, надикту- вав) сценарій, фільм за яким, "Лебедине озеро. Зона", зняв його друг і сподвижник по "Тінях забутих предків" Юрій Ільєнко.

Добрим генієм і рятівницею режисера стала Ліля Брик, муза і кохана В.Маяковського. Не без її участі за рубежем був створений міжнародний комітет з порятунку Параджанова на чолі з Лукіно Вісконті. Членами ко­мітету стали П'єр-Паоло Пазоліні, Джон Апдайк, Тоніно Гуерра та інші всесвітньо відомі діячі культури. Однак їхні звертання до радянської вла­ди залишалися без відповіді. У грудні 1977 р. на прохання Л.Брик до Мос­кви приїхав відомий французький письменник Луї Арагон. На зустрічі з Брежнєвим він замовив слово за Параджанова. І генсек зробив воісти­ну царський дарунок зарубіжному гостю — вже ЗО грудня 1977 р. Парад­жанова звільнили.

Йому заборонили жити в Києві. Сергій Йосипович відправився в Тбі­лісі. 53-літній режисер з'явився на порозі рідної домівки в чорному зеківському бушлаті, без звичної бороди, майже невпізнаним...

Чотири роки він не працював за фахом. Лише вряди-годи їздив до Києва відвідати сина Сурена, студента будівельного факультету архітек­турного інституту. Про своє становище Параджанов розповів в інтерв'ю французькій газеті "Монд": "Тепер я вільний, але не почуваюся в безпе­ці. Тут усі повинні мати прописку і роботу. Але мені не дають роботи. Мене можуть будь-коли арештувати, тому що я ніде не працюю. Я не маю права існувати, я поза законом".

У жовтні 1981-го, опинившись у Москві, Параджанов на запрошення Ю.Любимова прийшов на генеральний прогін спектаклю "Володимир Висоцький" у Театрі на Таганці. В залі — держчиновники, представники громадськості. Відбулося обговорення. На захист постановки виступило багато діячів науки і культури. Взяв слово і Параджанов. Він заявив, що спектакль — святий, ніхто його закрити не посміє, тому що сам Папа Римський пообіцяв втрутитися в цю справу. Потім назвав радянську вла­ду фашистською, оскільки кращі люди Батьківщини гниють по в'язни­цях, а "пижикові шапки з Луб'янки" все не втихомиряться — от і в цей зал напхалися.

На Параджанова завели нову кримінальну справу, звинувативши в да­чі хабара. 11 лютого 1982 р. його заарештували в Тбілісі. В очікуванні су­ду він провів 11 місяців у слідчому ізоляторі. Режисера засудили до п'яти років ув'язнення умовно. Спочатку передбачався суворіший вирок, але врятувало звертання поетеси Белли Ахмадуліної до керівника Грузії Едуарда Шеварднадзе. Не без участі Е.Шеварднадзе режисерові вдалося повернутися до кі­нематографа. 1984 р. на студії "Грузія-фільм" він знімає картину "Леген­да про Сурамську фортецю", а 1985-го у тбіліському Будинку кіно відк­ривається перша виставка його праць — колажі, ляльки, кераміка, малюнки, асамбляжі. 1986 р. на Грузинській студії документальних філь­мів Параджанов знімає фільм-фантазію "Арабески на тему Піросмані", 1988 р. на екрани виходить фільм "Ашик-Керіб".

Початок перебудови ознаменував новий етап у житті Параджанова. Офіційна радянська преса величає вчорашнього зека класиком, йому доз­воляють їздити за кордон, пропонують знімати все, що він хоче.

У лютому 1988-го Параджанов був запрошений до Голландії, де його вшанували у складі двадцятьох кращих режисерів світу. 1989 р. маестро нарешті взявся до роботи над автобіографічним фільмом "Сповідь". Од­нак зняти фільм так і не встиг. У нього виявили рак легені. На запрошення уряду Франції режисер прибув для лікування до Парижа. Два місяці лікарі боролися за його жит­тя, але хвороба була невиліковна. Зрозумівши, що залишились останні дні, Параджанов попросив відвезти його до Єревана, де через три дня по­мер. 25 липня 1990 р. кінорежисера було поховано у Пантеоні столиці Вірменії, поруч з Арамом Хачатуряном, Вільямом Сарояном та іншими видатними діячами.

1991 року в Єревані відкрився музей великого режисера і художника. У Києві на будинку, де він жив, з'явилася меморіальна дошка. На кінос­тудії ім. Довженка відкрито пам'ятник Параджанову, на якому зображено персонажів його фільму "Тіні забутих предків".