Віктор Некрасов

Віктор Некрасов
Born
1911-06-04
Died
1987-09-03
Parents
Father: 
Платон Феодосійович Некрасов
Mother: 
Зінаїда Миколаївна Некрасов

За півтора року до дня, що приніс добру звістку — відгук побратима- письменника в радянській газеті, у своєму "життєписі" Віктор Платонович Некрасов напише: "... Батько — Платон Феодосійович Некрасов — банківський службо­вець (1878—1917). Мати — Зінаїда Миколаївна Некрасова (до шлюбу Мотовилова) — лікар (1879—1970)". У одному з своїх "маленьких портретів" - "Пам'яті Анни Ахматової" — жодним словом не прохопився про крев­ність із відомою поетесою. Тільки друзям зізнається, а один з них запише в щоденнику: "Виявляється, Віка через матір, Мотовилову, — далекий родич Анни Ахматової. Не знайомився тому, що соро­м'язливий. І з Пастернаком посоромився знайоми­тися". На похороні Ахматової у Комарово в березні 1966 р. було зроблено фотографію, на якій Некрасов трохи повернувся і дивиться у протилежний від тих, хто за ним, бік. Відкрита шия, не застебнуте пальто, у чорно-смоляній буйній чуприні ще пооди­нокі білі нитки сивини, помітно горбкуватий ніс.

"Дитинство провів у Лозанні (мати закінчила медичний факультет Лозаннського університету) і в Парижі (мати працювала у військовому госпіталі). У 1915 р. повернулися до Росії й улаштувалися в Києві. Народився я в самому центрі древнього Київського князівства. І хрестився. І почав рости, хоча піп із сусідньої Де­сятинної церкви був не дуже тверезим і ледь не втопив мене в купелі. Ма­ти каже, довелося застосовувати штучне дихання. Я по місцях свого ди­тинства часто броджу".

Брат Микола раптом виник у повісті "Саперліпопед, або Якби та коби у роті росли гриби". Некрасов згадує про старшого брата Миколу, який у 1919 р. трагічно загинув: "Йому було вісімнадцять років. Хлопчик- був дуже обдарований. Майже усе життя прожив у Швейцарії і Франції. Опинився в той нелегкий рік у Миргороді, де жив наш далекий родич-лікар. Уряди змінювалися один за одним. Одного разу, як прийшли черво­ні, у нього було проведено обшук. Знайшли французькі книги, вирішили, що він шпигун, і вбили, засікли шомполами, кинули в ріку. Мені було тоді вісім років".Скінчилося золоте дитинство, почалося навчання. "У 1919 році мене перевели на Велику Підвальну в гімназію Науменка, що незабаром стала 43-ю Єдиною трудовою школою". Школа, профшкола, інститут, театральна студія...

По закінченні архітектурного факультету Київського будівельного інституту (1936) і театральної студії при Київському театрі російської драми (1938) до початку війни якийсь час працював архітектором, потім акто­ром і театральним художником у театрах Києва, Владивостока, Кірова (колишньої В'ятки) і Ростова-на-Дону.

З 24 серпня 1941 р. служив у діючих військах — командиром взводу, полковим інженером, заступником командира саперного батальйону по стройовій частині — аж до липня 1944 р. Був двічі тяжко поранений. У 1944 р. після другого поранення перей­шов на інвалідність і був демобілізований.

З березня 1945 по липень 1947 р. працював у газеті "Советское искусство" завідувачем відділу. Ставши членом Спілки письменників, перей­шов на творчу роботу. За повість "В окопах Сталінграда" у 1947 р. одер­жав Державну премію СРСР. Був заступником голови правління Спілки письменників України.

Повість "В окопах Сталінграда" була опублікована в журналі "Знамя"  у 1946 р. Тоді вона називалася "Сталінград", роман. "Декому з літератур­них можновладців така узагальнююча назва видалася блюзнірською, і в наступних окремих виданнях роман перетворився на повість, а "Сталінград", що став символом і поняттям узагальнюючим, — на менш зобов'я­зуюче "В окопах Сталінграда". Не досвідчений ще в тонкощах соціаліс­тичного реалізму, автор із деяким подивом, але мужньо витримав перший завданий йому удар.

Віктор Некрасов прийшов у літературу не як літератор — він прийшов як солдат, що бачив будні війни і прагнув тільки того, щоб розповісти правду про неї, про ці нестерпні, сірі, криваві будні. Між оповідачем кни­ги і війною немає ніякої літератури. Стиль некрасівської прози щоденни- ковий, гранично діловий, аскетичний. "Світ навпаки" — це і є війна. У нормальному світі, наприклад, люди радіють місяцю, а саперам, які зміцнюють оборону, він ненависний.

Уже в еміграції, у 1981 р., Некрасов мав повне право говорити: "Про правду. Чи уся вона? В основному, вся. На дев'яносто дев'ять відсотків. Про дещо промовчав — один відсоток".

Почалося усе з Київського окружного госпіталю, після поранення правої руки, яка була паралізована, — куля зачепила нерв. Лікар порадив щодня писати правою рукою.

Так В.Некрасов почав писати про Сталінград на стадіоні, що носив ім'я М.С.Хрущова (зараз називається Центральним республіканським), який у 1963 р. накинувся на художню інтелігенцію, обравши чи не го­ловною мішенню "не того" Некрасова.

"Мене теж били. Спочатку не дуже, злегка хлиськаючи, потім відчут­ніше, поки не перестали взагалі друкувати. Забавно, що перші ляпанці (а вони почалися відразу ж після виходу моєї першої книги) припинив сам Сталін. Мені присудили премію його імені, і, з'ясувалося, присудив він її сам: "... вас сам Сталін уставив. У останню ніч. Довелося терміново пере­верстувати газети".

Книга, перекладена на 36 мов (за даними автора), була перевидана більшістю радянських видавництв.

Після "Окопів" вийшла повість "У рідному місті". За нею, як і за "Око­пами", були зроблені фільми, доля яких була дуже непростою. Він зробив як сценарист чудові документальні фільми, а в "Солдатах", де у ролі Фар- бера дебютував І.Смоктуновський, зіграв у масовці полоненого німця. Один з його улюблених фільмів "Жив співочий дрізд" О.Іоселіані. Навіть фільм свого друга В.Шукшина він, обмовившись, називає "Жив такий хло­пець" (а не "живе"). Власне, М.Хрущов накинувся на Некрасова не стіль­ки навіть за нариси "По обидва боки океану", а за те, що Некрасов нава­жився хвалити фільм М.Хуцієва, який йому (Хрущову) не сподобався.

Доля героя повісті "У рідному місті" Митясова немов пророкує май­бутнє життя самого автора — розгляд на партійному бюро, рішення про виключення з партії. Усе те, про що він тоді й не підозрював.

Після "Кіри Георгіївни" на сторінках журналу "Новьій мир" з'являєть­ся "Перше знайомство" — про три тижні, проведені в Італії в 1957-му. Під­заголовок був для того часу незвичний: "Із закордонних вражень". Що бу­ло головним у його ставленні до Заходу? Головне — правда: "... не треба ковтати аршин... Треба бути самим собою — і в Римі, і в Неаполі..."

"По обидва боки океану" — так назвав Некрасов свої нові закордон­ні враження. "В Італії" — було надруковано в "Новом мире", у 2-му но­мері за 1962 рік, "В Америці" — у наступному, 12-му номері. Відразу після цього в газеті "Известия" з'явився фейлетон "Турист із палич­кою": "... і навіть незрозуміло, як умудрився радянський письменник не побачити соціальних контрастів і класових протиріч американського життя, військового психозу, що розпалюється імперіалістичними кола­ми. Справді таки, приїхав турист із паличкою". Тоді це не було паро­дією. На книгах, подарованих друзям, Некрасов звичайно малював на своїй фотографії паличку, а іноді й циліндр.

Бабин Яр став частиною власного життя Некрасова — особистого, суспільного, громадянського і письменницького. 29 вересня — у річницю розстрілу — Некрасов завжди з квітами приходив до Бабиного Яру. Від річниці до річниці людей ставало дедалі більше. Ася Берзер — його улюб­лений редактор із "Нового мира" — згадувала, що "жінки цілували йому руки, а він дуже соромився цього. Каменя ще не було, нічого не було, тільки багато квітів".

У 1966 р., саме 29 вересня, почалася нова персональна справа Некра­сова. Його звинувачували в тому, що він організував... "масове сіоністсь­ке збіговисько".

І все-таки він писав свої оповідання — "Маленькі портрети", їздив на зустрічі з друзями, але при цьому чорнів з обличчя і швидко сивів.

Доля його різко й остаточно переламалася після того, як у його київсь­кій квартирі, на Хрещатику, було зроблено ганебний обшук. Він тривав со­рок дві години. У протоколі обшуку — 60 сторінок з переліком вилучених матеріалів. Запакували в сім мішків рукописи, листи, альбоми живопису, журнали... Забрали книги, магнітофон, друкарську машинку, фотоапарат...'

Його дивовижну, унікальну квартиру, де щодня бували друзі, дорогі гості здалеку, було зруйновано, усе його життя було спаплюжено й скрив­джено. Потім шість днів із ранку до вечора — допити в слідчого. Йому сказали, що з "окопів Сталінграда" він перебрався в окопи ворогів.

Віктор Платонович — це офіційно... Частіше — просто Віка, як нази­вала його мама Зінаїда Миколаївна, як зверталися до нього однолітки і навіть ті, хто був утроє молодший. Він не ображався. Лише одного разу, на прийомі на честь приїзду французького міністра культури Андре Мальро, який колись був присутній на першому письменницькому з'їзді, Нек­расов розмовляв з одним із письменників. Той називав його "Вікою". І тут до них підійшла Катерина Олексіївна Фурцева, тодішній міністр куль­тури, і теж сказала: "Віка..."

— Називайте мене Віктором Платоновичем, — сказав він. — Інакше мені доведеться називати вас Катериною.

На це вона, правда, відповіла: "Будь ласка". Вони були ровесниками. "Він був ревний киянин, — згадує І.М.Дзюба, за якого Некрасов засту­пився, отримавши обвинувачення в українському буржуазному націоналізмі.

У серпні 1974 р. Некрасова на дачі Є. Євтушенка в Передєлкіно мос­квичі проводжали в далеку путь. Він їхав до Швейцарії, до дядька Мико­ли Ульянова (ніяк не родича В.І.Леніна).

У книзі Гелія Снєгірьова "Роман-донос" наведений документ: "25 серпня Ве-Пе повісив у себе на стіні графік. Листок, на ньому зверху чер­воним олівцем — великим: 1974. Нижче розграфлено по днях тижня і числах, як у календарі. З 25 серпня до 14 вересня. І кожний день викрес­лений косим штрихом червоним або чорним олівцем. Перекреслено 25, 26, 27, до кінця серпня, перекреслено 1, 2, 3 вересня, 9, 10, 11, а до 12 вересня примальовано знизу чорну стрілку. 12 вересня Ве-Пе поїхав.

Провели. Віка, Галка, недоладний кудлатий собака Джулька... Було багато гебістів, таємно наводили об'єктиви, підсовували безглузду короб­ку з магнітофоном..."

Некрасов улаштувався в Парижі, багато подорожував по світу, читав лекції, надсилав посилки з книгами, рідко одержуючи відповіді (вони не доходили).

Якось у квартирі київського режисера-документаліста, з яким Некрасов колись співробітничав, глибокої вночі пролунав дзвінок. Не міжміський, звичайний. Голос Віктора Платоновича не можна було не впізнати. "Ти? Це справді ти? Повернувся? От щастя! Чому не повідомив? Я б зустрів..." У від­повідь гіркий сміх: "Кого? Мене? Я ж у залі для іноземців. Сюди нікого не пускають. Я в Борисполі. Транзит. Лечу до Японії. Але ж це божевілля! Я майже в Києві і не можу побачити рідне місто. Не можу відвідати моги­лу матері... Я в залі для іноземців, і на дверях вартовий. Вибач..." І Некра­сов заплакав. Це було страшно: чи можна було уявити собі його в сльозах? І все ж, стримуючи хвилювання, Віктор наостанок гірко пожартував: "Там хоч справно запишуть те, що я сказав? Не перекрутять? Вибач і прощавай".

1 червня 1975 р. Віктор Некрасов помирав після вироку паризьких лі­карів, що надії немає. І тоді Андрій Синявський сказав, що є один засіб, крайній засіб, і що він спробує... І написав Некрасову некролог. За життя.

Це була спроба хоч якось допомогти, думкою, словом, заговорити смерть у ті фатальні години... Напівплач, напівзаклинання. Щось подіб­не до чаклунства. І водночас — спроба сказати самому Некрасову, що та­ке Некрасов, тому що кожному письменнику дуже важливо знати, що ж він написав у житті своє, незаміниме, за що ми усі й шануємо, й лю­бимо, й пам'ятаємо його, як слово нашої епохи. Не перелік заслуг, а ус­відомлення особистості, стилю життя і мови.

"Некрасов... Світськість як визначальна, як позитивна основа. Всі ми ченці в душі, а Некрасов — світська людина. Ми — закриті, ми — застиг­лі, ми засохлі у своїх помислах і комплексах. Некрасов — відкритий. Всім дядечкам і тітонькам, усім клошарам, усім прогулянкам по Парижу... Світська людина серед клерикалів...

Солдат, мушкетер, гульвіса Некрасов. Божа милість, пушкінський по­дих відчувалися в цьому вільному зіваці і веселому богохульнику..."

На ранок Некрасов оклигав і усупереч усім медичним прогнозам почав одужувати. Він вибрався з лап смерті й прожив ще дванадцять років.

Некрасов "віщав" на радіостанції "Свобода" і не тільки російською. Крізь глушилки лунав знайомий голос, що говорив українською. Віктор Платонович від передачі до передачі немов згадував мову і говорив усе краще, майже без київського акценту. Сприяло цьому, напевно, і те, що в нього в еміграції з'явилося багато знайомих і друзів українців, що в Норвегії, наприклад, він читав уперше вірші П.Тичини, усвідомивши, що та людина, із якою він устиг посидіти в президіях письменницьких зборів, — зовсім уже "не та", що склала "Сонячні кларнети".

У Києві, Москві, у Парижі є "некрасівські" місця. Він робив друзям подарунки, а друзями ставали його читачі з тієї самої книги "В окопах Сталінграда". Йому присвячували вірші поети. Але якщо зібрати всі лис­ти Некрасова, вони склали б за об'ємом значно більше сторінок, ніж усе написане ним...

Він відкрив, подарував усім читачам "Дім Турбіних", де тепер музей Михайла Булгакова — єдиний поки у світі. Саме він придумав назву "За­мок Річарда—Левове серце" для будинку № 15 по Андріївському узвозі.

Помер В.П.Некрасов 3 вересня 1987 р. Його поховали в Сен-Женев'єв-де-Буа, під Парижем, де він часто бував: "Ходжу алеями тихого зе­леного кладовища. Майже як київське Байкове: Броджу доріжками серед беріз і плакучих верб: Іван Шмельов, Костянтин Сомов, Дмитро Мережковський, Зінаїда Гіппіус... Ось мої майбутні сусіди".

Чверть століття Некрасов прожив у пасажі, у центрі Києва. Звідси по­чиналася його дорога до друзів-читачів... Остання "людська", а не "орга­нізаційна" телефонна книга вийшла в Києві 1976 р., у ній позначений абонент "Некрасов В.П., за адресою Хрещатик, 15". Табличку зі списком мешканців забрали у свій час шанувальники письменника. Після смерті Некрасова, коли почали друкувати твори, відомі тільки на слух, читані ним по радіо, у Києві готували екскурсію по некрасівських місцях... "За­лізна" завіса змінилася "зеленою".

А в рідне місто Некрасов повернувся — не тільки меморіальною дош­кою, зробленою за проектом його друга скульптора Селібера на будинку пасажу. Просто він це місто ніколи й не полишав, навіть перебуваючи в Парижі.