Кілька поколінь предків Р.Глієра по лінії батька і матері були майстрами музичних інструментів, відоми­ми в багатьох країнах Європи — Німеччині, Чехії, Франції, звідки, за переказами, пішов рід Глієрів (існує навіть плато Глієр у французьких Альпах). Батько май­бутнього композитора — Ернст Моріц Глієр (1834— 1896) родом із саксонського міста Клінгенталя, оселив­ся в Києві в 60-і роки XIX ст. і працював майстром і виготовлення валторн у майстерні музичних інстру­ментів Вікентія Корчака. Там він познайомився з його дочкою Жозефіною Вікентіївною, полькою за поход­женням, після одруження з якою став співвласником майстерні. Майстерня Корчака була аж ніяк не "рядо­вою": саме їй випало стати головним постачальником духових музичних інструментів для Київського музичного училища і його впливового паї рона — місцевого відділення Імператорського російського музичною товариства. Під час свого розквіту майстерня часом навіть фігурувала піл гучною назвою "фабрика музичних інструментів".

У цій київській родині 30 грудня 1874 р. (11 січня 1875 р. за н. ст.) і народився син Рейнгольд, якому при хрещенні дали ще одне ім'я Ернест. Мало не з пелюшок батьки орієнтували всіх синів (у Рейнголі, да було ще двоє братів — Карл і Моріц) на продовження родової про фесійної традиції. Але Рейнгольд виявився особливою дитиною, з неп мовірно тонкою, ранимою душевною організацією і надзвичайним потягом до гри на музичних інструментах, а незабаром — і до творчої ті. Єдиною людиною в родині Глієрів, яка поділяла таємні помисли ма ленького Гольдика стати музикантом, була його старша сестра Цецилш (Цеся). Вона сама добре грала на фортепіано і заохочувала до цього брата. Як відзначав пізніше Глієр у своїх спогадах, "важко було вчити ся, коли рідні були проти того, щоб я зробився "музикантом", і коли не було ні вчителів хороших, ні коштів, щоб брати уроки навіть у по­середніх музикантів".

Ця атмосфера нерозуміння, посилена аж ніяк не шляхетними звича­ями відомої київської Бессарабки, біля якої, на вулиці Басейній, 6, жили Глієри, позначилася на психіці майбутнього композитора, в якому поєд­налися замкнутість, потреба усамітнюватись, прагнення розібратися в усіх проблемах самотужки, і водночас — невсипуща жадоба самореалізації, са­моствердження, чи то в мистецтві, чи на суспільному поприщі, а чи в сі­мейному житті. "Щоб стати гарним, потрібно намагатися стати ідеально гарним", — напише Глієр у зрілі роки. Будучи гімназистом (з 1885 р.), Рейнгольд сам шукає собі вчителів му­шки. Першими з них були старий скрипаль-аматор і студент київського музучилища. У 14 років з'являються і перші музичні спроби — невеликі п'єски для фортепіано, скрипки та віолончелі. Врешті завзятість юнака узяла гору, і в 1891 р. він вступає до київського музучилища в клас скрип­ки Отокара Шевчика — відомого чеського скрипаля, який багато років жив і працював у Києві. Викладачем теорії музики був Євген Августович Риб, учень М.А.Римського-Корсакова. У роки навчання Рейнгольд виявив себе не тільки зразковим учнем, але й організатором, створивши з од­нокласниками струнний квартет. Слід зазначити, шо двоє з квартету — Інан Крижанівський і Леонід Ніколаєв — також стали в майбутньому відомими композиторами, а Ніколаєв, до того ж, — одним з найкращих у СРСР фортепіанних педагогів. Узи дружби зв'язали Глієра ще з одним майбутнім світилом, а тоді київським студентом — музикантом-теоретиком Болеславом Яворським.

Гастролі у Києві П.І.Чайковського, що відбулися 21—22 грудня 1891 ро­ку, усе перевернули в душі юнака. Якщо колись він мріяв про кар'єру скри­паля, то відтепер твердо вирішив стати професійним композитором. "Пер­ший раз у житті я був свідком таких овацій, такого тріумфу... Цей складний комплекс вражень і виявився останнім поштовхом, що вирішив мою долю". Всі свої сили юний Глієр спрямував на музику, на творчість, на відвідування концертів і оперних спектаклів. Якби він був просто захопле­ним, емоційним юнаком, не виключено, що просто заблукав би в гущи­ні інформації. Але в Глієра формується ще одна особливість, без якої він (їй не відбувся як Глієр. "Якщо хочеш глибокі почуття передати в мистецтві, потрібно мати сильний розум. Чим сильніший розум, тим яскравіше можна передати те, що робиться в душі". Справді, не часто в людини мистецтва зустрінеш подібне визнання! Не дуже-то воно вкладається у тривіальну думку про художника як "згусток оголених емоцій й оголе­них нервів".

Водночас із заняттями музикою юнак читає багато класичної літератури, учить французьку мову (німецькою та польською він уже володів завдяки батькам). Потреба якомога швидше досягти поставленої мети, жити ніби "нав- ішпередки з долею", спонукала молодого музиканта до вступу в Московську консерваторію, не чекаючи закінчення музучилища (після третього курсу). Справивши приємне враження на ректора консерваторії В.І.Сафонова виконанням скрипкового концерту Л.Шпора, у 1894 р. Глієр був за­рахований у клас скрипки М.М.Соколовського. Але незабаром він пере­ходить до знаменитого Я.Гржималі. По класу гармонії йому пощастило вчитися в найвідомішого музикознавця Г.Е.Конюса. Знову проявляються його організаторські здібності — його зусиллями народжується новий струнний квартет, двоє учасників якого (крім Глієра) теж з України: киянин Ілля Сац і Олександр Сулержицький, родом з Житомира.

Характерно, що на вступних іспитах майбутній студент не показував власних творів: вважав, що, оскільки в комісії не було ні С.І.Танєєва, ні А.С.Аренського, то і твори показувати нікому. Але в 1895 р. збувається і його "композиторська" мрія: почалися заняття в класі Танєєва (поки що тільки з поліфонії). Паралельно він навчався у класі вільної творчості (так тоді називалася дисципліна, нині іменована в консерваторіях "компози­цією" — у класі М.М.Іполитова-Іванова, вихованця М.Римського-Корса-кова. Так у Глієрі з'єдналися дві найкращі композиторські школи Росії — танєєвська і корсаківська. В студентські роки зав'язується і дружба Глієра ще з двома вихованцями танєєвського класу — майбутніми класиками ро­сійської музики С.В.Рахманіновим і О.М.Скрябіним.

Від'їзд на навчання до Москви аж ніяк не означав для Глієра повно­го розчинення в її культурній стихії. Щоліта Глієр-студент гостює у Києві, головним чином на дачі у Святошино, не мислячи свого відпо­чинку без вечірніх прогулянок човном по Дніпру. Утім, про те, яку роль відіграла в його творчій долі Україна, найкрасномовніше казав він сам: "Щорічні літні виїзди родини в село під Києвом, де, здавалося, саме по­вітря дзвеніло піснями, здружили мене з найбагатшим фольклором Ук­раїни, збагатили глибокими, незабутніми враженнями. Це була стихійна сила народного мистецтва, що мимоволі опановувала моєю свідомістю, формувала мої музичні уявлення".

У роки студентства з-під пера Р.Глієра виходить і перший творчий твір, що приніс йому визнання як композитору — Струнний секстет с- тоїі. У цій композиції чітко проступили головні риси, властиві всій по­дальшій творчості Глієра — сполучення ліричної проникливості, задушев­ності та епічного розмаху (фінал Секстету написаний у "богатирських" традиціях російських композиторів); у стилістиці відчувається дивовижна співзвучність із пізнім романтизмом, з його широким розливом мелодій, цілісністю звукової і композиційної тканини твору.У 1900 р. Р.Глієр закінчує консерваторію з золотою медаллю. Його дипломною роботою була одноактна ораторія "Земля і небо" на вірші Дж.Байрона.

Зі студентських років композитор почав пробувати себе і на педаго­гічній ниві, а з 1901 р. він — викладач гармонії в Музичній школі сестер Гнесіних (нині — Музично-педагогічний інститут імені Гнесіних). У 1904 р. він одружується зі своєю ученицею Марією Робертівною Ренквіст (шведкою за походженням), від якої згодом мав п'ятьох дітей. Знаменною подією в житті музиканта стали і його заняття з юним Сергієм Прокоф'євим у маєтку Сонцівка (тепер село Красне Донецької області), де батько юного генія служив управителем маєтку. Ймовірно, Прокоф'єв був першим земляком Глієра, якого той свідомо "вивів у люди". Згодом Глієр буде вважати це своїм глибоко усвідомленим обов'язком.

По закінченні консерваторії починається "золоте десятиліття" твор чого злету Глієра-композитора. Одна за одною приходять звістки про ви­конання його творів як на батьківщині, так і за кордоном (включаючи США). Твори композитора скрізь охоче видають ("Юргенсон друкує усе, що я пишу"), вони звучать на престижних "Біляєвських п'ятницях" і "Рубінштейнівських обідах". Глієру присуджують три(!) Глинкінські премії (у 1903, 1912, 1914 рр.), які присуджувались тоді за кращі нові твори росій­ської музики. А прем'єра його третьої симфонії "Ілля Муромець", що від­булася у 1912 р. у Великому залі Московської консерваторії, стала однією з музичних сенсацій того часу.

"Я дуже поспішаю, тому що боюся, що незабаром почнеться (скін­читься?) весна мого життя, а я буду говорити своєю музикою зовсім не ге, що відбувається в душі", — писав у той час Глієр. Не обривалися і зв'язки з Києвом: тут 1903 року вирішив згадати минуле колишній квартет на чолі зі спеціально прибулим Глієром. Нез­важаючи на явне невдоволення керівництва київського відділення РМТ, за спиною якого був організований концерт, успіх був чималий. Про ньо­го зберігся захоплений відгук провідного київського музичного критика В.Чечотта в одній з київських газет. А в 1912 році, прибувши на гастролі в Одесу, Глієр побачив у вітринах магазинів... власні портрети!..

У липні 1909 р. рідне місто стало свідком народження Глієра як ди­ригента: на естраді Міського саду під його управлінням прозвучала його Перша симфонія. У 1913 р. у Києві відкривається перша в Україні консерваторія. І Глієр із задоволенням приймає пропозицію стати її професором. Ще через рік 40-літній метр стає директором консерваторії. За наступні шість років ди­ректорства Глієр розгорнув свою організаторську діяльність з такою за­видною вправністю, що навіть сьогодні, при нинішніх технічних і інфор­маційних можливостях дивуєшся, як йому вдалося стільки встигнути. До гого ж, час директорства Глієра припав на епоху, справедливо названу "ламанням'державного хребта" — дві війни, дві революції, диявольський калейдоскоп зміни влади, загальні убогість і розбій. Тільки-но він обій­няв директорську посаду, як було оголошено про втягнення Росії до вій­ни і загальну мобілізацію. Незважаючи ні на що, навчальний рік почався вчасно. У серпні 1915 р. надійшов наказ про евакуацію київської консер­ваторії до Ростова-на-Дону. Та хоч би що, навчальний процес йде ритміч­но, як годинник. У 1918 р. відбувся штурм Києва військами генерала Муравйова, який за руйнівними наслідками можна порівняти хіба що зі штурмом древнього Рима вандалами. "У наш кам'яний будинок потрапи­ло кілька снарядів, і три квартири на 4-му і 3-му поверхах усі вивернуті, причому одну жінку вбито... У консерваторії в сімох класах вікна повністю вибиті, а в зал потрапив снаряд і зовсім зруйнував стінку". Нез­важаючи ні на що, консерваторія продовжує роботу...

Глієр — насамперед людина мистецтва, людина, яка живе в ім'я мис­тецтва. Він, як і багато інтелігентів свого часу, переконаний, що досить тільки дати суспільству необхідний запас знань і культури, прищепити йому почуття краси і добра, як воно неодмінно зміниться. Цій меті він і присвятив свою діяльність. З ініціативи Глієра в консерваторії формується Художня рада, яка фактично керує її науково-методичною діяльністю. Розробляється власна прог­рама навчання, що в основі своїй спирається на кращі досягнення петер­бурзької і московської консерваторій. Запроваджуються нові дисципліни, зокрема, створюється оркестровий клас і клас камерного ансамблю. Розши­рюється клас сольного співу — Глієр переконаний, що специфіка України насамперед "співоча", отже, київська консерваторія покликана стати "фаб­рикою" оперних голосів. Відкривається оперна студія, створюється студен­тський симфонічний оркестр (очолюваний самим Глієром). Завдяки енергії директора професорсько-викладацький склад консерваторії поповнюється непересічними музикантами: піаністами Г.Г.Нейгаузом і Ф.М.Блуменфель- дом, скрипалем М.Г.Ерденком, віолончелістом С.М.Козолуповим, музико­знавцем БЛ.Яворським. Крім діячів російської культури до викладання в консерваторії залучені поляки — піаніст Юзеф Турчинськи (родом з Жи­томира) і скрипаль Павло Коханський. Глієр вів також переговори з Каролем Шимановським (польським композитором, родом з України, який та­кож здобув уже на той час широку європейську популярність), але, хоч як це прикро було для Глієра, співробітництво так і не почалося.

У 1916 р. Глієр засновує в київській консерваторії стипендію імені Скрябіна для підтримки кращих студентів композиторського класу. З цією метою він оголошує громадський збір пожертвувань, дає благодійний ав­торський концерт у Москві (за участю С.Кусевицького й А.Нежданової).

Окремо слід сказати і про київських учнів Глієра. Сам композитор не­рідко нарікав на те, що директорська і педагогічна діяльності виявилися настільки виснажливими, що ледь не призвели до припинення діяльнос­ті творчої. Однак, з майже столітньої часової дистанції, можна сміливо стверджувати, що кращим здобутком Глієра цієї пори є не його музика, а сама Київська консерваторія і його учні по класу композиції — майбут­ні класики української музики Лев Миколайович Ревуцький і Борис Ми­колайович Лятошинський. "Без будь-якого перебільшення можна сказа­ти, що різнобічна і невтомна діяльність Глієра в консерваторії відіграла визначну роль у музичному житті України. Він завоював величезний ав­торитет в Україні як композитор, диригент, педагог і громадський діяч, як талановитий, чуйний музикант, порадами якого користався багато хто", — напише згодом Б.Н.Лятошинський.

Утім, консерваторія була аж ніяк не єдиним полем діяльності Глієра у Києві. Його "другим фронтом" була організація концертів по лінії РМТ, членом Дирекції якого він став одразу після свого "підвищення" у консер­ваторії. Стан музичного життя міста до моменту приїзду Глієра не викли­кав оптимізму. Восени 1912 року музичний Київ потрясли одна за одною дві втрати — смерть Миколи Віталійовича Лисенка і популярного в Києві диригента Олександра Миколайовича Виноградського. Гідно прийняти їхню естафету зміг тільки Р.М.Глієр. Сам композитор, незважаючи ні на які обставини, регулярно брав участь у щонедільних камерних ранках у Великому залі Купецького зібрання (нині Колонний зал імені М.В.Ли­сенка). А серед гастролерів, що виступали в Києві завдяки авторитету Глієра, такі імена, що дух захоплює, — С.Рахманінов і О.Глазунов, С.Прокоф'єв і О.Гречанінов, С.Кусевицький і Е.Купер, Л.Ауер і Я.Хейфец... У ті ж роки Р.Глієр — професор Музично-драматичного інституту імені М.В.Лисенка — викладає і в музичному училищі, яке було в той час молодшим відділенням консерваторії.

Говорячи про київський період життя Р.М.Глієра, необхідно згадати і про його внесок у розвиток української національної музики. При всій своїй перевантаженості організаційними турботами, композитор створює симфонічну поему "Подражаніє Ієзекіїлю", навіяну мотивами одноймен­ного вірша Т.Г.Шевченка (1918 р.). В напівголодні роки громадянської війни Глієр інтенсивно співробітничає з Музичним товариством імені М.Леонтовича і Дніпросоюзом, пише на їхнє замовлення музику до спек­таклів "Іван Гус", "Гайдамаки" за мотивами шевченківських творів, до драматичної містерії "Великий льох", оркеструє твори українських ком­позиторів. У Києві Глієр починає роботу над симфонічною картиною-балетом "Запорожці", навіяною картиною І.Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султанові". Перше виконання цього твору (на жаль, без його сценічної частини) відбулося в Україні у залі колишньої Одеської біржі 23 фудня 1925 р.

Тема України не сходить зі сторінок партитур Глієра і згодом, після його переїзду до Москви (з 1920 р. він — професор Московської консер­ваторії та інших музичних навчальних закладів Москви). Особливо пожвавився інтерес композитора до цієї теми в 30-х роках, викликаний 125-літнім ювілеєм Т.Г.Шевченка. Народжується симфонічна поема "За­повіт" за мотивами однойменного вірша Великого Кобзаря (1941 р.). Ук­раїнські мелодії, поряд з мелодіями інших народів країни, звучать в Уро­чистій увертюрі і Концерті для арфи з оркестром. Концерт цей присвячений уродженці України, арфістці зі світовим ім'ям Ксенії Ерделі. Під кінець життя композитор знову звертається до української теми. Цього разу — до творів М.В.Гоголя, створивши балет "Тарас Бульба"( 1949-50).

Не припинялися і "живі" контакти композитора з Україною. У 1923 р. він організовує в Києві великий концерт із творів своїх учнів-киян, а та­кож колишніх однокурсників по київському музучилищу. У 1935 р. гаст­ролює в Харкові й Одесі.

Як не дивно, Р.М.Глієр виявився в радянській музиці улюбленцем до­лі, на відміну від більшості діячів вітчизняної культури "перехідного ча­су". Зіткнення епох породжувало жертви. Глієра ця чаша минула. Композитор стає одним з перших у СРСР заслужених артистів Республіки, у 1927 р. — заслуженим діячем мистецтв РРФСР, а у 1938-м — народним артистом СРСР. З 1941 р. Глієр — доктор мистецтвознавства. В його доробку понад 500 творів різних жанрів, зокрема 5 опер ("Шахсенем", "Лейлі і Меджнун", "Гюльсара"), 7 балетів ("Червоний мак", "Мідний вершник"), понад 20 симфонічних композицій.

Рейнгольд Моріцович Глієр прожив велике, сповнене подіями і звершеннями життя. Помер він 23 червня 1956 року в Москві, у неповні 82 роки. У Києві його ім'я носить музичне училише, в стінах якого поча­лася його блискуча творча біографія і становленню якого він віддав бага­то творчої енергії.