"Ну, а як тебе звати?" — "Максиміліан Олександрович Кириєнко-Волошин, — відпо­відає впевнено п'ятилітній Макс, і поблажли­во додає: — Але, якщо це вам здається занад­то довго, можете звати мене просто Макс". "...Усі мало не з першого дня переходи­ли з ним на "ти". Яке-небудь дівчисько, що ледь оперилося у вольєрі поетес, гукало його, уже сивуватого: "Макс, ну Макс!".

Однак у поясненні з приводу "губерна­торських стовпів" року: "Вважаю потрібним звернути увагу пана справника, що звати ме­не Максиміліаном Волошиним-Кириєнком, а ім'я Макс є ім'ям ласкавим та зменшуваль­ним, і вживати його в офіційних документах і стосунках не личить".

В одній із "автобіографій":

"Я народився 16 травня 1877 року, в Ду­хів день, "коли земля — зрадниця". Звідси, ймовірно, моя схильність до духовного й релі­гійного сприйняття світу і любов до цвітіння плоті й речей у всіх формах і ликах. Народився я в Києві і коренями роду пов'язаний з Україною. Моє родове ім'я Кириєнко-Волошин і йде воно із Запорожжя. Я знаю з Костомарова, що в XVI столітті був в Україні сліпий бандурист Матвій Волошин, з якого поляки здерли шкіру за політичні пісні, а (...) прізви­ще того кишинівського молодого чоловіка, котрий водив Пушкіна в ци­ганський табір, було Кириєнко-Волошин. Я нічого не мав би проти того, щоб вони були моїми предками". І знову про себе — одночасно від першої і третьої особи: "Він родом з України, але вже змалку був пов'язаний із Севастополем і Таганрогом. А до Феодосії доля його привела лише по шістнадцяти веснах, і тут він закінчив гімназію й на все життя залишився в Кіммерії. Як усі кіммерій­ські художники, він продукт змішаної крові (німецької, російської, італо- грецької). Батьківська лінія мала першокорені в Запорозькій Січі, мате­ринська — в Німеччині. Народився я 1877 року в Києві. А 1893 року моя мати переселилася до Коктебеля, а згодом і я побудував тут майстерню".

Про батька, Олександра Максимовича (1838—1881), зберігся єдиний спогад: "Я дуже любив читати вголос вірші. Це була моя пристрасть з ди­тинства. Я пам'ятаю, правда, дуже невиразно, як декламував вірші мій батько". З розповідей матері Макс знав про козаків-пращурів, про те, що батько був людиною доброї душі і в юності писав вірші.

Мати — Олена Отгобальдівна (уроджена Глазер) — з родини обрусі­лих німців (прапрадід — Зоммер — лейб-медик, приїхав до Росії при Анні Іоанівні"). "Моя мати і за типом, і за складом характеру належала до покоління російських жінок 70-х років, і до старості зберегла цей тип". Після смерті чоловіка вона із сином переїхала до Москви, де він вступив у приватну гімназію Поливанова, а потім перейшов до Першої казенної. Незабаром почав писати вірші. "Мрію про південь і молюся за те, щоб стати поетом" (з "Автобіографії").

Несподіване рішення Олени Оттобальдівни про переїзд із Москви до Криму було "виконанням найзаповітніших бажань". Проте Коктебель, де було куплено землю і зведено будинок, на початку розчарував. Лише нап­рикінці літа він відкрив для себе "фантастичний і романтичний Кокте­бель", який пізніше буде відкривати й дарувати всім. Але для цього "зна­добилися довгі роки моєї юності, присвячені мистецтву й мандрівкам, щоб відкрити оригінальність і красу міста".

"От я уперше в Коктебелі, такому не схожому з теперішнім людним курортом. Безлюдно. Пробираюся заростями колючок до будинку Воло­шина. Біля колодязя, витягуючи відро, хтось стоїть, одягнений точнісінь­ко як він, із сивим, вітром скуйовдженим волоссям. Мати! Але під суво­рою зовнішністю Олена Отгобальдівна була на рідкість доброзичлива, терпляча, далека від дріб'язковості. Нам було тоді не до житейських ко­ренів. За признанням Макса, материнської ласки він не знав. Мати йому — приятель, старий холостяк, загалом лагідний, але не без буркотливос­ті", — згадувала Є.Герцик.

У спогадах М.Цвєтаєвої "Живе про живого" також віддано щедру да­нину Волошину, Коктебелю і поетовій матері, котра стала у 1912 р. хре­щеною Аріадни — дочки Цвєтаєвої та С.Ефроса.

З 1893 р. Максим навчається у Феодосійській гімназії. "Коли я почав розпитувати товаришів з інших класів про їхніх викладачів, то багато хто мені вказав на найцікавішого й найталановитішого — вчителя російської мови Галабутського. Я взяв зошит своїх віршів і пішов йому показувати... У мене залишилося в пам'яті благовидне молоде обличчя з м'якою ук­раїнською усмішкою, його ласкавий прийом". Директором Феодосійської гімназії був Василь Виноградов — він "залишив по собі пам'ять у всіх, хто його знав як прекрасну, гуманну людину і мудрого директора". В.Виног­радов помер 1894 р. "Я написав невеликий вірш, який прочитав на його могилі. Це фактично був перший мій вірш, надрукований у маленькому збірничку, складеному феодосійськими викладачами і присвяченому па­м'яті В.Виноградова". Завершувався вірш словами: Тільки тут, край цієї могили Ми пізнали достоту і враз, Як ми щиро його полюбили, Як багато зробив він для нас.(Тут і далі у статті поетичні переклади Юрія Бедрика — авт.)Разом з однокласником Олександром Пєшковським Волошин оселив­ся на квартирі Петрових. "Господарем її був полковник Михайло Митрофанович Петров. Він служив полковником прикордонної варти, був ста­рожилом цих узбереж східного Криму. Він був майстер, дуже різнобічний і талановитий. Ставив аматорські спектаклі, чудово грав, декламував, був хорошим художником, у Феодосії не було жодного старого будинку, де б не висіли його акварельні краєвиди на стінах... Крім того, у нього була слюсарна майстерня, він винаходив літальний апарат, будував крила, сам винайшов велосипед". З дочкою "маленького феодосійського Леонардо да Вінчі", Олександрою Михайлівною Петровою, Волошин дружив усе життя. "Вона вияви­лася моїм дуже вірним супутником у всіляких дорогах і роздоріжжях моїх духовних шукань...". 1897 р. Волошин після закінчення гімназії вступає на юридичний фа­культет у Москві. "Ні гімназії, ні університету я не зобов'язаний жодни­ми знаннями, жодною думкою. 10 найдорожчих років, зовсім викресле­них із життя" (з "Автобіографії по семиліттях" 1925 р.).

Далі починаються "Роки мандрівок", як називає Волошин "четверте семиліття". "Вже через рік я був виключений з університету за студентсь­кі безпорядки й висланий до Феодосії. Висилки і поїздки чергуються і за­вершуються засланням до Ташкента в 1900 р. Перед цим я вже встиг по­бувати в Парижі й Берліні, в Італії та Греції, подорожуючи через безгрошів'я пішки, ночуючи в нічліжках. 1900 рік, стик двох століть, був роком мого духовного народження. Я ходив з караванами по пустелі. Звідси шляхи ведуть мене на захід — до Парижа, на багато років, учити­ся... В ці роки — я тільки вбираюча губка, я весь — очі, весь — вуха. Ман­друю країнами, музеями, бібліотеками... Крім техніки слова, опановую техніку пензля й олівця.

У 1900 р. перша моя критична стаття друкується в "Російській думці". 1903 року зустрічаюся з російськими поетами мого покоління: старшими — Бальмонтом, Вяч. Івановим; і з ровесниками — А.Бєлим, О.Блоком".На початку 1903 р. у Москві Волошин знайомиться з Маргаритою Сабашниковою. "Він був радісною людиною, для Росії незвично радісною. Йому вже минуло 29 років, але дитинність, іскриста дитинність залиша­лася суттю, основою особистості. Він говорив, що не страждав ніколи і не знає, що це таке. Мандрівник. "Близький усім, всьому чужий" — це з його вірша, це він сам" — згадувала М.Сабашникова. Ії рівне, достоту дружнє ставлення завдавало страждання, яке переплелося у вірші:

Якби ж нам цілий світ пройти шляхом єдиним!

Все знати, вбачити, прожить, перебороть,

Ввібрати форми всі та кольорові гами,

Пройти планету всю вогненними ступнями,

Сприйнявши все — йому надати плоть.

У тому ж 1903 р. поет будує в Коктебелі будинок за власним проек­том. "...Блукання духу: буддизм, католицтво, магія, масонство, окультизм, теософія... Період великих особистих переживань романтичного й містич­ного характеру", — підводить він підсумки "5-го семиліття". "9 січня 1905 року доля привела мене до Петербурга і дала відчути всі прийдешні пер­спективи російської революції". Волошин іде до Парижа. "...І перша ро­сійська революція пройшла повз мене".

12 квітня 1906 р. у Москві Волошин обвінчався із Сабашниковою. Оселилися вони в Петербурзі, в одному будинку із В'ячеславом Івановим. Молодята беруть активну участь у його знаменитих "середах на башті", знайомляться з Бердяєвим, Городецьким, Ремизовим, Рябушинським, Сологубом, Шервашидзе. У березні 1907 р. усклад­нюються стосунки Волошина з Івановим і своєю дружиною (від весни 1904-го Макс веде щоденник, згодом названий ним "Історія моєї душі", у який записує все, що потім перетвориться на вірші. Ос­танній запис датовано червнем 1931 р.).

У 1909 р. у травні приїжджають у Коктебель Олексій Толстой із дружиною, а потім Єлизавета Дмитрієва і Микола Гумільов. Тут і починається іс­торія з "Черубіною де Габріак", через яку в листо­паді у Волошина з Гумільовим відбулася дуель. Першим стріляв Микола — не поцілив (чи й не хо­тів поцілити). Пістолет Волошина двічі дав осічку. Секундант граф Олексій Толстой вихопив у нього зброю і направив у сніг. Гримнув постріл. Продовжити дуель секунданти не дозволили. "Окруж­ний суд засудив обох дуелянтів до домашнього арешту: Гумільова — на сім днів, Волошина — на один день", — писали газети.

Перша книга віршів М.Волошина вийшла в 1910 р. Наприкінці року відбулося знайомство з Мариною Цвєтаєвою, про яке вона докладно пи­ше у спогадах "Живе про живого". "Не можу більше терпіти Петербурга, літераторів, літератури, журна­лів, поетів, редакцій газет, честолюбства і т. д. Хочу замкнутися надовго в серйозній і великій роботі... Думаю, надовго, зовсім надовго усамітни­тися в Кіммерію..." (з листа А.Петровій). У побуті волошинського дому влітку 1911-го з'являється слово "обормотство", яке характеризує стиль життя його мешканців. Постійні маска­ради, містифікації, недотримання "пристойностей" в одязі й поведінці викликали на "обормотів" скарги "нормальних дачників".

Макс пише статті про художників (його герої — Багаєвський, Сар'ян, Суриков, Рєпін). "1913 року моя публічна лекція про Рєпіна викликає проти мене таке газетне цькування, що всі редакції для моїх статей зак­риваються, а книгарні оголошують бойкот моїм книгам". До будинку прибудовується майстерня, поет пише пейзажі з натури, бере участь у розписах кафе "Бубна" у Коктебелі.

Останній мирний літній тиждень Волошин витрачає на дорогу в Дорнах, де на запрошення М.Сабашникової бере участь у будівництві антро- пософського "храму" Гатенаум. По дорозі з Росії він усюди потрапляв на останні потяги. "Всі двері зачинялися за мною, я — наче останній звірок, що врятувався у Ноєвому ковчезі". Зі Швейцарії Волошин їде на початку 1915-го до Парижа. "Ми і не припускали, що вже більше не зустрінемо­ся", — напише у спогадах Маргарита.

Восени1916 р., вже в Росії, Волошина призивають в армію (як ратни­ка ополчення 2-го розряду). У листі на ім'я військового міністра він вис­ловив свою відмову від військової служби: "Я відмовляюся бути солдатом, як європеєць, як художник, як поет: як європеєць, що несе в собі відчут­тя єдності й нероздільності християнської культури, я не можу взяти участь у братовбивчій і міжусобній війні, хоч які б були її причини. Від­повідальний не той, хто починає, а той, хто продовжує. Наївним же фор­мулам, що це війна за знищення війни, я не вірю. Як художник, робота якого є створення форм, я не можу взяти участь у справі руйнування форм і в тому числі найдосконалішої — храму люд­ського тіла. Як поет я не маю права піднімати меча, якщо мені дано Слово, і бра­ти участь у розбраті, оскільки мій обов'язок — розуміння. Той, хто переконаний, що ліпше бути убитим, ніж убивати, і що ліп­ше бути переможеним, ніж переможцем, оскільки поразка на фізичному плані є перемогою на духовному, — не може бути солдатом". Волошина було звільнено від військової повинності через ушкоджен­ня правої руки (в 1910 р. впав із велосипеда).

Перший том статей про культуру "Лики творчості" з'явився 1914 р., наступні томи побачили світ тільки через 74 роки. Отець Павло Флоренський на початку 1917-го надписав одну зі своїх книг, подаровану поето­ві: "Вельмишановному Максиміліану Олександровичу Волошину з почут­тям вдячності й за лики творчості, й за лики землі".

Навесні 1917 р. Волошин повертається до Криму і більше не залишає його: "Ні від кого не рятуюся, нікуди не емігрую — і всі хвилі громадян­ської війни і зміни урядів проходять над моєю головою. Вірш залишаєть­ся для мене єдиною можливістю вираження думок про те, що відбуваєть­ся. Але в 17-му році я не зміг написати жодного вірша: дар слова мені повертається тільки після Жовтня, і в 1918 році я закінчую книгу про ре­волюцію "Демони глухонімії" і поему "Протопоп Авакум".

Книгу "Демони глухонімії" було видано у Харкові на початку 1919 р., поема "Протопоп Авакум" увійшла до цієї книги. "7-ме семиліття" Волошин називає одним словом: "Революція" (1919—1926). Пише своє семиліття поет у 1925 р., на 30-річчя літератур­ної діяльності, відродження Коктебеля, повернення до "норми". Завер­шується перетворення "обормотника" на "Будинок Поета", через рік по тому буде написаний вірш-заповіт під цією ж назвою.

"Ні війна, ні революція не злякали мене і ні в чому не розчарували: я їх очікував давно, і у формах ще жорстокіших. Навпаки: я відчув себе ду­же пристосованим до умов революційного буття і дії. Принципи комуніс­тичної економіки щонайліпше відповідали моїй відразі до заробітної пла­ти і купівлі-продажу.

19-й рік підштовхнув мене до громадської діяльності в єдиній формі, можливій за мого негативного ставлення до будь-якої політики і будь- якої державності, яка утвердилась і встановилася за ці роки, — до бороть­би з терором, незалежно від його забарвлення. Це ставить мене в ці роки (1919—1923) віч-на-віч із усіма ликами й личинами російської уособиці й дає мені великий і революційний досвід.

...У мене є вірші про революцію, які подобалися як червоним, так і білим. 1919 року білі й червоні, беручи по черзі Одесу, свої прокламації ю населення починали тими самими словами мого вірша "Брестський мир". ...Тому, зібрані в книгу, ці вірші не пропускалися ні правою, ні лі­вою цензурою. Тому вони і поширюються Росією в тисячах списків — по- іа моєю волею і моїм віданням. Мені казали, що в східний Сибір вони проникають не з Росії, а з Америки, — через Китай і Японію.

Сам же я залишаюся все в тому ж становищі письменника поза літе­ратурою, як це було до війни". В останні роки життя Волошин багато працював аквареллю. Він брав участь у виставках "Світ мис­тецтва" (1916) і "Жар-колір" (1924). Розповідь "про себе" як про худож­ника, про своє "самовиховання у живописі" 1930 р. для каталогу виставки акварелей (нездійсненої) він пише: "Головною темою моїх акварелей є зображення повітря, світла, води, розташування їх у резо­нансних і резонуючих планах". У постскриптумі: "Я пишаюся тим, що першими шанувальниками моїх акварелей були геологи і планерис­ти, так само, як і фактом, що мій сонет "Полудень" був свого часу пе­редрукований кримським журналом виноградарства. Це свідчить про їхню точність". Нині акварелі Максиміліана Волошина становлять золотий фонд провідних музеїв України.

Про Волошина написано сотні сторінок спогадів. Майже кожен із тих, хто побував у Будинку Поета, відмітився у "Книзі розлук", заведеній за порадою К.Чуковського, котрий побував у Волошина 1923 р. Трапля­лося: ті, хто ніколи не був у Коктебелі, відгукувалися доволі різко про його акварелі, про власне поета й художника. Ці "рецензії", звичайно, аж ніяк не применшують значення його творчості і його образу. Андрій Бєлий (Борис Бугайов), син професора-математика, розповів у книзі "Початок століття" про те, що вірші Волошина сподобалися не тільки йому самому, а й батькові. "Волошин був необхідним Москві у ці роки: без нього, округлювача гострих кутів, я не знаю, чим скінчилося б загос­трення думок між "нами" і нашими злостивими висміювачами; в демон­страції від символізму він був ніби плакат з написом "ангел миру".

І знову М.Цвєтаєва: " В Максові жила четверта, всіма забута стихія — земля. Стихія континенту — суша. Про нього, як про гори, можна було сказати — Масив. По-справжньому сказати про нього міг тільки геолог".

Через рік по смерті Волошина, 1933-го, А.Бєлий знову побував у Кок­тебелі й написав статтю "Будинок-музей М.О.Волошина". Йому бачить­ся "привітна фігура Орфея — Макса, здатного одушевляти і каміння, його вже сивіюча пишна шевелюра, стягнута кольоровою пов'язкою, з пали­цею у руці, в своєрідному одязі, суміші Греції зі слов'янством. Він був натхненником мудрого відпочинку, який збагачує і творчість, і пізнання... Своєрідний природний пам'ятник Волошину створила сама природа — його профіль яскраво прочитується в силуеті гори Кок-Кая: ...і в скелю над затокою морською Вітри і доля вкарбували профіль мій...

Ще одне покликання поета — природа, любов до рідного краю. Скільки історії, скільки пам'яток культури зберегли поети одним своїм ім'ям! "Поет — останній селянин. Господарство його не тільки цілісне, але й ціле", — зазначить Андрій Битов. У вірші "Коктебель" особливо видно кровний зв'язок Волошина з Причорномор'ям: 

З тих днів, як отроком біля безмовних

Пустельно-урочистих узбереж

Отямився — душа мені розкрилась,

І мисль росла, різьбилася, творилась

По верхогір'ях, і в розломах теж:

І мріями я напоїв тоді ж

Сни героїчні цих гірських підніж

І Коктебеля кам'янисту гриву,

Мій сум у полини його проник,

Мій вірш — у плюскоті його припливу,

Й на скелі, що гладінь замкнула сиву,

Вітрами й долею карбовано мій лик...