Терещенки

З середини XIX століття, особливо після селянської реформи 1861 ро­ку і з початком промислового перевороту, спричиненого впровадженням парових двигунів і машинного виробництва, економіка українських губер­ній вийшла на шлях надзвичайно бурхливого підйому. Особливо розвива­лася харчова промисловість, яка використовувала багаті сільськогосподар­ські ресурси краю. Провідним видом виробництва стало цукроваріння. Серед цукрозаводчиків особливо помітні Бобринські, Симиренки, Бродські, але провідне місце займає рід Терещенків, що дав Україні і всій Російській імперії не тільки найпотужніших підприємців, але й колекціонерів творів мистецтва, меценатів, авіаконструкторів, політиків — людей, що проявили свої талан­ти в багатьох сферах суспільного і культурного життя.

Рід Терещенків походить із древнього міста Глухова, що було певний | час резиденцією гетьманів Лівобережної України. Першим яскравим представником сім'ї був Артем Терещенко (1794—1877). Вийшовши із селянсь­кого середовища, він займався комерцією, досяг успіхів у хлібо- і лісоторгівлі. У 1842—1845 рр. він обіймав посаду бургомістра Глухівського І магістрату і в 1870 році одержав дворянство. З його чотирьох дітей у підприємництві, а також колекціонуванні й меценатстві, заявив про себе старший син Микола. Микола Терещенко народився 14 жовтня 1819 року в Глухові. Разом І із батьком починав як торговець хлібом, а також вів справи в Криму, відкіля привозив в Україну сіль і рибу. Розбагатів на постачанні продовольства російській армії під час Кримської війни, а ще більше — після реформи 1861 року, коли почав брати в оренду (а потім і викупляти) землі І поміщиків Лівобережжя. У своїх зразкових господарствах особливу увагу І приділяв вирощуванню цукрового буряка, а згодом почав будувати і влас­ні цукрові заводи.

Виробництво цукру, який вивозився в усі куточки Росії і до багатьох країн Європи, давало колосальні прибутки, і М.Терещенко швидко ввій­шов у число найбагатших людей імперії. При цьому він активно займався громадською діяльністю (у 1860—1872 роках обіймав посаду глухівського ; міського голови). Він піклувався про розвиток народної освіти і славився і своєю добродійністю, спрямованою переважно на будівництво і фінансування лікувальних закладів.

У пореформений час центром ділової активності родини Терещенкії стає Київ, де Микола Артемович в 1875 році придбав у тодішнього київсь кого міського голови ГІ.Демидова великий (двоповерховий з вулиці і три поверховий знадвору, 47 кімнат) будинок на Бібіковському бульварі (тепер Тараса Шевченка), недалеко від університету святого Володимира. Згодом стіни і стелі будинку були розписані відомим художником академічної школи В.Котарбінським. Сюди було перевезено вже досить багату художню колекцію М.Терещенка, яка поповнювалася надалі ним самим, його дітьми і зятем — Б.Ханенком.Це зібрання, разом із колекціями брата Федора, синів Олександра і Івана, а також дочки Варвари і її чоловіка Б.Ханенка, стало основою сучас них зібрань творів образотворчого мистецтва чотирьох київських музеїв Т.Шевченка (міститься в згаданому будинку М.Терещенка), Національно го художнього, Російського мистецтва, Західного і східного мистецтва іме ні Богдана і Варвари Ханенків. Зібрання музеїв були відкриті для всіх бажаючих. З переїздом до Києва ще ширше розгорнулася меценатська і благодійна діяльність цього підп риємця і членів його родини. Крім численних пожертвувань на користі міста, він фінансував будівництво Маріїнського дитячого притулку, нічліжки, безплатної лікарні, Києво-Печерської гімназії, торгових шкіл. Значною мірою установи утримувалися за його рахунок і членів родини. 150 тисяч карбованців (більше від усіх інших приватних осіб) М.Терещенко пожертвував на будівництво Київського політехнічного інституту.

Помер Микола Терещенко 19 січня 1903 році в Києві, за заповітом, похований у Глухові, почесним громадянином якого (як і його бать­ко) він був. Багато комерційних і благодійних справ М Терещенко вів разом зі своїм молодшим бра­нім Федором, який народився 8 лютого 1832 ро­ку Як батько і старший брат, неодноразово займав вищі громадські посади в їхньому рідно­му місті (мировий суддя, бургомістр міського магістрату) й опікувався заснованими в ньому родиною Терещенків благодійними установами. У міру того, як продукція цукрових підп­риємств багатої родини починала займати провідну роль на загальноросійському ринку, Федір для ведення справ переселився до Москви, де також займався благодійною діяльністю, входив Микола Артемович по різноманітних рад і очолював багато московських благодійних комітетів. Тут він купував картини багатьох російських художників, переважно передвижницького спрямування. У 1875 р. Ф.Терещенко переїхав у Київ, де вже міцно обжився його старший брат. Незабаром його обирають гласним міської думи, і він стає одним з найактивніших і найвідоміших громадських діячів міста. На влас­ний кошт фінансує численні благодійні заходи, зокрема будівництво й ут­римання Рубежівської колонії (для навчання ремесел малолітніх злочин­ців), нічліжного і пологового притулків.

У своєму будинку (тепер міститься Музей російського мистецтва) Фе­дір улаштував картинну галерею, яку могли відвідувати жителі міста. Зде­більшого його цікавили твори передвижників, які він купував на аукціонах, нри цьому конкуруючи з відомим московським купцем, колекціонером і меценатом П.Третьяковим (за власним визнанням останнього). У його бу­динку частими гостями були видатні майстри пензля — І.Рєпін, І.Шишкін, І.Крамськой, а також В.Васнецов і М.Нестеров, які жили в Києві у зв'язку з роботами щодо розпису Володимирського собору. Зібрані Ф.Терещенком твори склали основу колекції Київського музею російського мистецтва. За два дні до смерті Ф.Терещенко пожертвував 25 тисяч карбованців на будівництво Міського музею (тепер Національний художній музей). У його створенні також брали участь відомі культурні діячі і меценати В.Антоно­вич, М.Біляшівський (його перший директор), визначний мистецтвозна­вець, автор концепції Володимирського собору О.Прахов, найбагатші київ­ські підприємці Л.Бродський і В.Симиренко і, звичайно, члени родини Терещенків, насамперед старший брат Федора — Микола і зять останньо­го — Б.Ханенко.

Помер Ф.Терещенко в Києві 15 червня 1894 р. Крім сина (теж Федо­ра), про якого йтиметься, у нього були дочки Надія і Наталка. Найвідоміші в третьому поколінні дому Терещенків — сини Миколи, Іван і Олександр, його дочка Варвара та її чоловік Б.Ханенко, а також їхній двоюрідний брат Федір.

Іван і Олександр (як і їхній батько Микола, дядько Федір і дід Артем) народилися в Глухові — у 1854 і 1856 роках відповідно. Обоє були обдаро­вані як неабияким підприємницьким талантом, так і властивим майже всім членам їхнього роду меценатством і пристрастю до колекціонування творів мистецтва. Обоє в 1879 р. закінчили юридичний факультет Київського уні­верситету і за підтримки батька заснували Товариство буряково-цукрових і рафінадних заводів братів Терещенків, діяльність якого незабаром охопить Чернігівську, Київську, Волинську, Подільську, Харківську, Курську і Тульську губернії.

Серед меценатської діяльності І.Терещенка для розвитку українсь­кої художньої культури особливе значення мала його підтримка рису­вальної школи Миколи Мурашка — першого спеціального художнього закладу в Києві. На її облаштування й утримання (1875—1900) він вит­ратив 150 тисяч карбованців. У 1883—1891 роках Іван Миколайович був гласним міської думи. За прикладом батька і дядька, він купував для своєї колекції твори переважно сучасних російських і українських ху­дожників. Олександр Терещенко направляв кошти здебільшого на підтримку не­заможних студентів, гімназійної освіти, а також медичних установ і музич­них колективів Києва. У його особняку на розі вулиць Караваєвської і Кузнецької (тепер — Льва Толстого і Максима Горького) нині розташовується Наукова медична бібліотека. Іван Миколайович помер у 1903 р., а Олек­сандр Миколайович — у 1911-му.

Розповідаючи про родину Терещенків, не можна не згадати і Варвару Миколаївну (1852—1922), дочку Миколи Артемовича, яка одружилася з на­щадком одного з українських гетьманів другої половини XVII століття, ве­ликим землевласником, підприємцем, колекціонером і меценатом Богда­ном Ханенком, котрий належав до вищої аристократії Російської імперії.

Б.Ханенко народився в 1849 р. на Чернігівщині в родовому маєтку. Гімназію та юридичний факультет університету закінчив у Москві, після чого (з 1873 р.) служив у департаменті юстиції в Петербурзі, а в 1875 р. був обраний мировим суддею. Тоді ж він побрався з Варварою Терещен­ко, разом із якою усе життя присвятив (зрозуміло, водночас із масштаб­ною службовою, комерційною і громадською діяльністю) збиранню тво­рів мистецтва. Будучи блискучим знавцем світового мистецтва, Б.Ханенко на аукціо­нах Петербурга, Варшави і багатьох європейських столиць мав змогу прид­бати безцінні полотна переважно західних живописців — Д.Веласкеса і Ф.Сурбарана, П.Рубенса і Ф.Гальса, Ж.-Л.Давида і багатьох інших майст­рів. З виходом у відставку Богдан Ханенко в 1881 р. оселився в Києві. У своїх маєтках заводить зразкове господарство. Його обирають головою Південноросійського товариства сприяння землеробству, головою Київсь­кого комітету торгівлі і промисловості, членом правління багатьох інших комітетів, банків, комерційних об'єднань.

З 1896 р. Б.Ханенко стає керуючим справами Товариства заводів братів Терещенків, паралельно займаючись археологічними дослідженнями. Найважливіїші результати розкопок друкував у каталогах-альбомах, виданих його ж коштом, — "Старожитності Наддніпрянщини" (випуск 1—7, 1907) і "Руські християнські старожитності" (1899). Водночас Б.Ханенко з дружиною та її родичами бере активну участь у багатьох благодійних акціях у Києві, зокрема у створенні вищезгаданого Міського музею, відкритого в переддень 1899 року. Він не тільки жертвує для нього величезні суми і частину своїх колекцій (що становила понад по­ловину початкового зібрання музею), але також пише його статут і бере професійну участь у формуванні експозицій. З 1897 р. фактично очолює (його номінальним головою була графиня М.М.Мусіна-Пушкіна) Київське товариство старожитностей і мистецтв, обіймаючи посаду віце-голови, а через 4 роки офіційно стає його головою. Б.Ханенко був також членом Історичного товариства Нестора-літописця, головою Київського комітету юргівлі й мануфактури, у 1906—1912 рр. — членом Державної Ради від про­мисловців, причому на посаді, яка відповідала дійсному статському радни­ку. У 1910 р. київський колекціонер був обраний почесним членом петер­бурзької Академії мистецтв і Академії наук.

Помер він у травні 1917 року. Свої зібрання творів мистецтва заповідав місту за піклування своєї дружини. Воно склало основу колекції київсько­го Музею західного і східного мистецтва, нині імені Б. і В.Ханенків.

Прославив свій рід і син Федора Артемовича, який при народженні в 1888 році дістав ім'я, як і батько, Федір. Однак коло його інтересів помітно нідрізнялося від захоплень більшості представників роду Терещенків. У 1907 р. він вступив на механічне відділення Київського політехнічного інституту, значний час проводив у Берліні, Відні й Петербурзі. В роки бурхливого розвитку авіації його повністю поглинає робота над проектами літаків. У 1909 р. у своєму маєтку під Бердичевом Ф.Терещенко влаштував авіа- майстерню. Його модель "Терещенко-5" стала одним із основних експона­тів повітроплавального відділення Всеросійської торгово-промислової і сільськогосподарської виставки 1913 року в Києві. З цього моменту він як авіаконструктор працює на замовлення військового міністерства, і в 1916 р. гворює принципово нову в авіаконструкторській справі модель літака "Терещенко-7", виготовлену в майстернях Київського політехнічного інститу­ту. В роки громадянської війни його слід губиться, і подальша доля цього талановитого авіаконструктора залишається невідомою.

З численних представників четвертого покоління династії Терещенків заслуговує на увагу Михайло, син Івана Миколайовича. Народився 5 берез­ня 1886 р. у Києві. Не досягши і 17 років, він, майже одночасно втратив­ши діда і батька, став власником усього величезного спадку старшої лінії дому Терещенків. По закінченні 1-ї київської гімназії, навчаючись в універитетах Лейпцига і Петербурга, в 1911 р. у Московському університеті Ми­хайло складає іспити на диплом юриста. Надзвичайно багатий, освічений, зі знаннями французької, німецької, англійської мови й латині, красивий і благородний джентльмен, до того ж витончений естет, театрал і меломан, Михайло мав в обох російських і олицях широкі знайомства. І не тільки в ділових і урядових колах, а й се­ред творчої еліти, був близький з О.Блоком, фінансував видавництво "Сирин", яке спеціалізувалося на творах найкращих російських поетів і літераторів того часу (О.Блок, В.Брюсов, А.Бєлий та інші).

Перебуваючи то в Петербурзі, то в Києві, Михайло Терещенко займав­ся активною добродійною діяльністю. У рідному місті він стає почесним попечителем 1-ї гімназії, допомагає Міському музею, є членом комісії "Старий Київ" (до неї входили провідні історики й археологи — М.Біляшівський, М.Василенко, Д.Дорошенко, В.Хвойка та ін.), фінансуючи її дослідження і видання. Його підтримка сприяла перетворенню в 1913 р. Київського музичного училища на консерваторію.

З початком Першої світової війни М.Терещенко активно працює над створенням мережі госпіталів, очолює Київський військово-промисловий комітет (1914—1917), стає членом такого ж Всеросійського комітету. На цих посадах, завдяки не тільки величезним капіталам і особистим зв'язкам, але й енергії, організаторським здібностям, здобуває чималий політичний авто­ритет. Тому відразу після Лютневої революції 1917 року, увійшовши до складу Тимчасового уряду, стає спочатку його міністром фінансів, а від травня — міністром закордонних справ, підтримуючи зовнішньополітичну програму лідера партії кадетів П.Мілюкова. Під час гострої кризи у відносинах між Українською Центральною Ра­дою і Тимчасовим урядом М.Терещенко влітку 1917 р. (разом з О.Керенським та І.Церетелі) прибув до Києва. Тут він відіграв визначальну роль у досягненні прийнятного для обох сторін компромісу, який припускав визнання Петроградом Центральної Ради вищим органом влади автоном­ної (у складі Росії) України з правом формування крайового уряду.

У липні-серпні 1917 р. М.Терещенко, разом із О.Керенським (головою Тимчасового уряду з 8 липня) і М.Некрасовим, стає однією з провідних фі­гур Тимчасового уряду. Але ситуація виходила з-під контролю ліберально-демократичних сил Росії занадто швидко. Разом зі своїми колегами по Тим­часовому уряду М.Терещенко був арештований більшовиками в Зимовому палаці в ніч на 26 жовтня 1917 року й запроторений до Петропавлівської фортеці. Завдяки зусиллям матері і дружини, француженки Маргарет, що кілька місяців до цього народила йому дочку, за сприяння англійського і французького посольств він був викуплений за 100 тисяч карбованців (при­чому нові "хазяї" Росії представили його зникнення із в'язниці як утечу).

До кінця 1917 р. М.Терещенко з родиною вже був у Норвегії. В наступ­ні роки емігрантського життя працював переважно в скандинавських країнах, де швидко став одним із провідних бізнесменів. Незабаром він во­лодів уже 13-ма мовами і з успіхом вів свої справи по всій Європі, а також у колоніях західних країн, зокрема у Мозамбіку, що тоді належав порту­гальцям. Під час Другої світової війни він із родиною жив в Англії, а по за­кінченні світової баталії перебрався в Монако, де в Монте-Карло і помер 1 квітня 1956 року.

Численні представники дому Терещенків і нині проживають у різних країнах Західної Європи й Америки, зрідка приїжджаючи на батьківщину своїх предків. Це заможні й респектабельні люди, які говорять багатьма мо­вами, у тому числі й російською. Української, рідної для патріархів їхнього роду — Артема і його синів Миколи й Федора, вихідців з української, глухівської (у прямому і переносному значенні слова) глибинки, — вони вже не пам'ятають. Однак і сьогодні вони милуються і пишаються прекрасними особняками й музейними зібраннями, що залишилися Києву від їхніх предків.