Ісмаїла Бея Мустафу Оглу Гаспринського кримські татари справедли­во називають "дідусем нації". Саме він став зачинателем справи освіти свого народу і її лідером. У цьому плані його місце в національній історії порівнюється з місцем Чекана Веліканова серед казахів, Мірзи Ахундова серед азербайджанців чи Ахмада Дониша серед мусульман Середньої Азії. Масштаб його особистості був настільки значним, що на рубежі XIX—XX століть він здобув заслужений авторитет серед усіх ісламських народів Ро­сійської імперії та Близького й Середнього Сходу.

Будучи людиною глибоко віруючою, як і більшість кримських татар — сунітом ханіфітського напряму (найліберальнішого відгалуження ісламу), він присвятив своє життя витворенню синтезу традиційної духовності з передовими досягненнями європейської культури. Успіхові його почи­нання сприяли не тільки непересічні здібності й палкий темперамент, а й обставини дитячих років життя.

Народився Ісмаїл Гаспринський 8 березня 1851 року в кримському се­лищі Дерекой у родині офіцера російської армії татарського походження, за яким було визнано спадкове дворянство у 1854 році. Незабаром, під час Кримської війни, родина Гаспринських переїхала до Бахчисарая — старо­давньої резиденції кримських ханів із дому Гіреїв. Це розташоване в ма­льовничих передгір'ях місто, уславлене палацом та мечетями (з котрих, на жаль, до наших днів мало які збереглися), стало його малою батьківщиною. Як і належало хлопчикові з правовірної мусульманської родини, Ісмаїл здобув початкову освіту в релігійній школі при мечеті — мектебе, по­тім його було віддано до чоловічої гімназії в Сімферополі. Батько бачив його в майбутньому офіцером, і в 1863 році Гаспринського перевели у Во­ронезьке військове училище, з якого він вступив до 2-ї Московської вій­ськової гімназії. Але муштра і вправляння зі зброєю були надзвичайно далекі Ісмаїлові. З юних літ він був схильний до літературної творчості й духовних шу­кань. Формуючись у системі загальноросійської освіти і з легкістю опано­вуючи гуманітарні науки, він гостро відчував свою національно-культур­ну основу, незмінним атрибутом якої був іслам. Кар'єра офіцера російсь­кої армії його не приваблювала. Більше того, все його єство противилося казарменій ординарності. Тому Гаспринський вирішив залишити військо­ву гімназію і, повернувшись до рідного Бахчисарая, присвятити своє жит­тя, як тоді казали, благородній справі народної освіти. Склавши відповід­ні іспити, він пішов учителем у початкову школу. Відданість культурі, мові й релігії свого народу органічно поєднувала­ся в душі молодого Ісмаїла з пристрасним прагненням освоїти все багат­ство європейської і російської культури. У той час, після низки поразок, яких зазнали народи Сходу від європейських колонізаторів, передові лю­ди мусульманського світу вже ясно усвідомлювали необхідність освіти, оновлення громадського й духовного життя своїх співвітчизників. Проки­далося утиснене європейським колоніалізмом почуття національної гід­ності підпорядкованих європейцям народів. У їхньому середовищі з'явля­лися лідери нового типу, що володіли знаннями Заходу, але були вірні своїм релігійним традиціям. Починали визрівати ідеї розгортання широ­кої антиколоніальної боротьби.

Щоб поповнити знання й розширити культурний кругозір, двадцяти­річний Ісмаїл у 1871-му вирушає до Парижа, який напередодні пережив повстання комунарів і потроху починав відходити від поразки у франко- прусській війні. Попри нещастя, яких воно зазнало, це місто зберігало статус культурної столиці Європи. Більше того, нерідко тут на багато ро­ків облаштовувалися й мусульманські просвітителі із країн Середземно­мор'я. Тому Париж в останній третині XIX століття перетворювався на своєрідне місце зустрічі культур Заходу і Сходу, що робило його ще при­вабливішим для Гаспринського. Поїздка до Франції справила на молодого кримськотатарського інте­лектуала незабутнє враження. Тут він не тільки одержав уявлення про но­вітні досягнення західної цивілізації, а й усвідомив світовий масштаб му­сульманського просвітницького руху, що проходив під гаслом синтезу східної духовності із західними науково-технічними та культурними досяг­неннями. Саме тут йому стало зрозуміло, що центром мусульманського від­родження став Єгипет, де в минулі десятиліття, завдяки реформам, прове­деним його правителем Мохаммедом Алі, рівень економіки й освіти значно підвищився. Отже, метою своєї наступної закордонної поїздки Гаспринсь­кий обрав країну пірамід, де і провів кілька місяців у 1874—1875 роках.

Мешкаючи переважно в Каїрі, він зблизився з авторитетним арабсь­ким суспільно-політичним діячем аль-Афгані, який відіграв згодом важ­ливу роль у підготовці та ідейному забезпеченні антибританських повс­тань Орабі-паші в Єгипті й махдистів у Судані. У духовному плані Ісмаїлу стали співзвучними релігійні шукання єгипетського теолога Мохаммеда Абдо, відкритого до західних культурних віянь. Він закликав до освіти й оновлення життя мусульманських народів і через кілька років, переб­равшись до Парижа, почав видавати там тижневик антиколоніальної спрямованості "Урва аль-уска" ("Нерозривний вузол").

Французькі та єгипетські враження багато в чому визначили ціннісні пріоритети й подальший життєвий шлях Ісмаїла Гаспринського, пов'яза­ний із просвітницькою діяльністю, ставши основою для низки його літе­ратурних творів. Подолавши позитивістські спокуси, наш герой утвер­дився у глибокій вірі, для якої були чужими демонстративність і вузький клерикалізм. Він розробив і почав запроваджувати нову систему шкільної освіти для мусульман Криму, а потім — інших регіонів Російської імпе­рії. Вона передбачала безпосереднє ознайомлення школярів із азами ро­сійської та європейської культури, прищеплювала їм навички толерант­ності й віротерпимості, знання й поваги до науки. Як віруючий мусульманин і патріот свого народу Ісмаїл Гаспринський стояв біля джерел і був безпосереднім учасником загальноісламського й за- гальнотюркського рухів, що зароджувалися в Російській імперії наприкінці XIX століття, користуючись підтримкою урядів Туреччини й Ірану. Однак сам він був людиною, мислячою значно ширше, ніж більшість конфесійно й етнічно обмежених учасників цих рухів. Уникаючи будь-яких форм наці­оналізму і клерикалізму, він небезпідставно вважав, що для підвищення культурного рівня народу (а саме в цьому він бачив запоруку поліпшення його життя) необхідне відновлення його духовності на традиційних засадах. Відмова від них була б згубною, тим паче, що далеко не все в житті Євро­пи Гаспринський вважав вартим перейняття мусульманами.

Активна діяльність у царині народної освіти мимоволі втягувала мо­лодого Ісмаїла у громадське життя рідного міста. Після повернення з Єгипту його було обрано гласним міської думи, а в 1876—1884 роках він очолював її, ставши міським головою Бахчисарая. Обіймаючи цю посаду, Гаспринський доклав чималих зусиль для розширення в місті системи ос­віти й поліпшення його санітарного стану, домігся збільшення квоти кримськотатарських депутатів у думі древньої ханської столиці.

Новаторська педагогічна робота вимагала підготовки відповідних до вимог часу підручників і популярних книг для дітей та юнацтва. Гасприн­ський, розуміючи, що основи світогляду закладаються в дитячому віці, з ентузіазмом узявся за цю роботу, розгорнувши боротьбу за реорганіза­цію мусульманської системи шкільної освіти. Ним і під його редакцією кримськотатарською мовою були видані численні книги, розраховані на молодих читачів. Найбільшу популярність у всьому тюркомовному світі мав його навчальний посібник "Ходжа-і-суб'яня" ("Учитель дітей"), що витримав багато видань.

На останню чверть XIX століття припадає розквіт письменницького таланта Гаспринського, який стає патріархом нової кримськотатарської літератури. Його перу належать написаний в епістолярному жанрі роман "Листи молли Аббаса Франсу", повість "Африканські листи", історичне оповідання "Арслан киз", містична новела "Лихо Сходу" та інші художні твори. З роками в нього зростав інтерес до жанру політичної есеїстики. На початку XX століття його нариси й есе були видані у вигляді двох збі­рок — "Російські мусульмани" та "Російсько-східна угода".

Будучи на диво багатогранною, обдарованою особистістю, Гаспринсь­кий займався також науковою працею, головним чином у галузях історії, етнографії та писемної культури свого народу. У 1887 році він став членом науково-краєзнавчої організації Криму — Таврійської губернської науко­вої архівної комісії. Гаспринський виконав значну роботу з пошуку й вив­чення літературних пам'яток середньовічного мусульманського Криму. Однак головною турботою Ісмаїла протягом усього його творчого життя був випуск періодичних видань кримськотатарською мовою. З ог­ляду на низький рівень освіти більшості татар у XIX столітті, це починан­ня спершу не мало широкого відгуку. Однак у 1883 році Гаспринський у Бахчисараї організовує і редагує видання газети "Терджіман — Перек­ладач", що виходила паралельно кримськотатарською та російською мо­вами. Вона була першою і багато років залишалася єдиною тюркомовною газетою в межах Російської імперії, регулярно виходячи протягом 35 ро­ків, до квітня 1918-го.

Ця газета з перших номерів мала великий успіх. Вона розповідала та­тарам і росіянам про проблеми мусульман Криму і всієї імперії. Водночас у ній регулярно друкувалися матеріали, що знайомили мусульман Криму з подіями загальноросійського і світового політичного та культурного життя. Ця газета стала своєрідним вікном у великий світ для кримських татар і багатьох представників інших тюркомовних народів імперії в По­волжі, Закавказзі та Середній Азії. Вона поширювалася в Туреччині й до­сягала навіть підвладного Китаєві Східного Туркестану, населеного на той час переважно тюркомовними мусульманами — уйгурами. Її матеріалами активно користувалася турецька преса. "Перекладач" відкривав двері у світ культури новому поколінню кримських татар, які тяглися до інтелекту і творчості . У ньому починали свій літературний шлях такі відомі в першій третині XX століття, а потім штучно викреслені з пам'яті людей літератори, як Осман Аргокракалі, Мемет Нузет, Якуп Шакір-Алі, Шаміль Тохторгазі, Обіякім Ільмай, Асан Сабрі Айвазов, Ісмаїл Лятіфзаде, Сеїт Абдулла Озенбашлі. Розширення кола читачів і авторів дало змогу розпочати видання тюркомовних журна­лів, зокрема й розрахованого на жінок "Алієм нісван" ("Жіночий світ"). Успіхи початкового періоду Російської революції 1905—1907 років спри­яли появі під редакторством Гаспринського татарського гумористичного журналу, що називався "Ха-ха-ха".

Ця революція розкрила широкі перспективи розвитку політичної ак­тивності народів Російської імперії. У Криму Гаспринський разом зі своїми однодумцями, учнями та близькими друзями, створює ліберально- мусульманську кримськотатарську організацію "Іттіфак ель-муслімін" ("Союз мусульман"). У державній думі було створено ісламську фракцію, серед членів якої переважали представники тюркомовних народів. Гасп­ринський організував видання її тижневика "Міллет" ("Народ"). Він не протиставляв, а намагався поєднати світову, насамперед євро­пейську, культуру з освіченим ісламом, досягнути взаєморозуміння й рів­ноправності народів різних релігійних традицій.

Відчуваючи це своїм покликанням, Гаспринський у 1907 році знову вирушає у відносно ліберальний (порівняно з іншими країнами Сходу) Єгипет, де починає видання арабською мовою, зрозумілою всім освіче­ним мусульманам, газети "Аль-Нахда" ("Відродження"). На берегах Ні­лу його вітають як одного з визнаних лідерів світового мусульманського просвітницького руху. Тут він виступив з ініціативою скликання в Каїрі Всесвітнього мусульманського конгресу, покликаного об'єднати всі ре­формістські сили й течії у світі ісламу. Робота в цьому напрямку поча­лась, однак напружена політична обстановка напередодні Першої світо­вої війни, як потім і сама війна, не дозволили повною мірою реалізува­ти намічену програму.

У 1908 році Гаспринський повертається в рідний Крим, де відбу­вається святкування 25-річного ювілею його дітища — газети "Терджіман", що викликає широкий міжнародний резонанс. Її видавця й редак­тора вітали мусульмани з усієї Росії, Туреччини й Ірану, де він був доб­ре відомий, і не тільки в середовищі інтелігенції, а й на високому дер­жавному рівні. Це красномовно засвідчують одержані ним нагороди: Зо­лотий орден Світаючої Зірки від еміра Бухари (1893), орден "Меджідіє" від султана Османської імперії (1894) та орден Лева і Сонця від ірансь­кого шаха. Було вдостоєно Гаспринського й російської нагороди — ме­далі Санкт-Петербурзького імператорського технічного товариства (1897) за просвітницьку й наукову діяльність у складі Таврійської губернської наукової архівної комісії.

Багатогранна діяльність Гаспринського влаштовувала далеко не всіх як у Росії та мусульманському світі, так і в його рідному Криму, де почи­наючи зі зламу ХІХ-ХХ століть (здебільшого під впливом турецької пан- тюркістської пропаганди) починали посилюватися націоналістичні наст­рої. Паралельно серед консервативних мулл зароджувалася фундаменталістська течія, що проголошувала іновірців природженими ворогами му­сульман. З протилежного боку на діяльність Гаспринського з підозрою поглядали й російські власті, побоюючись посилення національних по­чуттів кримськотатарського народу. Але людей, які любили його, які сформувалися на його основних принципах або поділяли його ідеї, серед татар Криму було куди більше.

Помер Ісмаїл Бей Мустафа на самому початку Першої світової війни — 11 вересня 1914 року — в Бахчисараї і був похований біля центру духовної освіти мусульман Криму — Зінджерлі-медресе. Незважаючи на тривоги воєнного часу, в останню путь його проводжали тисячі людей. Похорон продемонстрував єдність кримських татар, пробуджених до освіти й онов­лення культурних традицій Гаспринським. Його заслуги сповна оцінено в наші дні. У містах Криму ім'ям Гаспринського тепер називають вулиці, а в Бахчисараї відкрито його будинок-музей.

Він ставився до ідейних супротивників із усіх таборів терпимо і стри­мано. Як людина, що стояла в духовному плані значно вище за більшість своїх співвітчизників, Гаспринський по-своєму розумів їхні сподівання та прагнення й до певної межі завжди був готовий на розумні компроміси. Але при цьому він ніколи не поступався найважливішими для нього принципами гуманності й освіти, любові до рідного народу й відкритості для всього передового в західній, українській, російській чи будь-якій ін­шій культурі.

Цим Ісмаїл Гаспринський заклав фундамент демократичної традиції у кримськотатарському національному русі. Даний ним імпульс не тільки не згас, а й одержав новий розвиток у наші дні, коли значна частина кримських татар після десятиліть вигнання змогла повернутися на землю предків і взятися до побудови нового життя.