Старицький Михайло Петрович — один із фунда­торів українського професійного театру. Він був одно­часно діячем національного і загальноросійського літературного і культурного процесу, людиною прогресивного світогляду і великого самобутнього таланту.

Народився М.Старицький 14(2) грудня 1840 р., у с. Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Черкащина). Рід Старицьких документально походить від пол­тавського протопопа Луки (XVII ст.). Більш віддалені гілки губляться в давнині, але, за родинними пере­казами, "восходят к Рюриковичам".

Батько — Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопчи­кові було 8 років. Виховували маленького Михайла мати — Анастасія Захарівна Лисен­ко та бабуня Єлизавета. В маєтку дядька по матері Олександра Захарови­ча Лисенка була чудова бібліотека, та й сам він був людиною широко освіченою і обдарованою. Олександр Захарович був одружений із простою селянкою, кохався у козацькій старовині, прекрасно грав на бандурі, знав багато дум і стровинних пісень. Михайлові дав він не лише початкову освіту, але й виховав у хлопчика любов до народу, інтерес до його історії та народної творчості. Мати померла, коли хлопчикові було 12 років. Приїхавши до свого опікуна — Віталія Романовича Лисенка, Михайло вперше познайомився зі своїм десятирічним троюрідним братом Миколою Лисенком. Відтоді побратимство їхнє життєве і творче тривало до смерті М.П.Старицького і принесло українській культурі чимало визначних творів і мистецьких здобутків. Вчився Михайло Старицький з 1851 р. у Полтавській гімназії, у 1859 р. вступив до Харківського університету на фізико-математичний, згодом — на юридичний факультет. У 1860 р., після студентських заворушень, Старицький і Лисенко терміново переводяться до Київського університе­ту, де потрапляють у коло прогресивного українського і польського сту­дентства, що складало так звану Київську(Стару) громаду. Відбувається знайомство М.Старицького з Михайлом Драгомановим та його сестрою Ольгою, Петром Косачем, Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким, із Тадеєм Рильським, Борисом Познанським та багатьма іншими, чиє самовіддане служіння національній ідеї визначили політичний і куль­турний розвиток України у другій половині XIX—початку XX ст.

Студентські збори і мітинги, робота в недільних школах і бібліотеках, участь у театральних, етнографічних, хорових гуртках поглинали час і енергію Старицького. Великий вплив мав на нього, як, власне, і на ціле покоління, його тезка — Михайло Петрович Драгоманов, видатний соціолог і публіцист, історик, літературний критик і фольклорист.

З університетських часів Драгоманови, М.Старицький, МЛисенко, П.Косач живуть якщо не разом, то в близькому сусідстві. Напровесні 1861-го М.Старицький, виїхавши на Полтавщину, вступає у володіння батьковою спадщиною і тоді ж одружується з молодшою сестрою Лисенка — Софією Віталіївною. До Києва М.Старицький повер­тається лише у 1864 р. Його глибоко вражає "безнадійна зневіра", яку він застає в громадському житті. Скінчивши навчання в університеті у 1865 р., Старицький купує не­величкий маєток на Поділлі — Карпівку, куди переїздить з родиною у 1868 р. На деякий час його поглинає ідилія сімейного життя: чарівна кохана дружина (якій було на час їхнього одруження лише 14 років), народження дітей, упорядкування маєтків, зосереджена літературна праця.

У 1871 р. М.Старицький знову повертається до Києва і захоплено від­дається літературній і громадсько-культурницькій діяльності, робить пер­ші перекладацькі спроби, публікує перші власні вірші (під псевдонімом Гетьманець) у львівських виданнях "Правда" і "Нива". Повернення Ми­коли Лисенка після навчання в Лейпцізькій консерваторії та загальне пожвавлення громадського життя все ж змушують Старицького при най­першій нагоді повернутись до Києва.

Активізується в цей час і діяльність Старої громади. Старицький бере активну участь в її діяльності, в переважно у справах перекладу українсь­кою мовою творів європейської літератури. В цей час, незважаючи на цен­зурні заборони, у перекладах М.Старицького виходять українською мовою "Казки Андерсена" (1873), "Байки Крилова" (1874), "Пісня про купця Калашникова" М.Ю Лєрмонтова (1876). Результатом подорожі М.Старицького на Балкани стає видання "Сербські народні думи та пісні" (1876).

Разом із М.Лисенком і родиною Ліндфорсів беруться вони за організа­цію першого аматорського гуртка, силами якого поставлено спочатку їхню першу оперету "Чорноморці", а у 1874 — оперету "Різдвяна ніч", від пре­м'єри якої починається відлік історії українського театру , зокрема оперно­го. Гурток Старицького—Лисенка перетворюється на Товариство україн­ських акторів, зусиллями якого було поставлено чимало п'єс, опер і оперет.

Тим часом Емським указом 1876 р. було підтверджено в більш кате­горичній формі заборону перекладати і друкувати твори українською мо­вою і виставляти на сцені українські п'єси. Заборонено було і діяльність громад, що нібито сприяли поширенню сепаратистських поглядів. Поча­лись переслідування керівників Громади. Змушений був емігрувати М.П.Драгоманов, потрапив під пильний нагляд М.П.Стариць-кий.Репресії викликають у відповідь бурхливий потік літературних і дра­матичних українських творів. У 1876 р. М.Старицький перекладає шекспірівського "Гамлета", у 1878-му ставить фрагменти з нього у домашній виставі і сам грає Гамлета. На початку 80-х рр. М.Старицький добивається відкриття літератур- по-художнього журналу. Вихід альманаху "Рада" (перше видання — у 1883 р., друге — 1884 р.), за виразом І. Франка, був "...мов перший весня­ний грім по довгих місяцях морозу, сльоти і занепаду".

Зустріч у Києві на початку 80-х рр. М.Старицького та М.Лисенка з ор­ганізаторів Єлисаветградського аматорського гуртка М.Кропивницьким та М.Садовським поклала початок першій українській професійній трупі під керівництвом М.Старицького. До неї ввійшли М.Заньковецька, М.Кропивницький, М.Садовський, П.Саксаганський, І. Карпенко-Карий та інші. Розуміючи, що сцена — "могутній орудок до розвиття самопізнання народного", Михайло Старицький, відмовившись від мрій про кар'єру артистичну, не лише свій талант режисера і театрального педагога та орга­нізаторську енергію віддає театральній справі, але й підпорядковує їй життя всієї родини. Продавши маєток у Карпівці, всі свої статки він від­дає на театр: створює прекрасні декорації, костюми і реквізит, набирає досить великий хор і оркестр, поліпшує умови життя всіх працівників. Артистам щойно виниклого українського театру встановлено гонорари за розцінками імператорських труп. Постійно дбає М.Старицький і про розширення та поглиблення ре­пертуару, намагаючись ставити перш за все високохудожні п'єси. Значну частину репертуару складають твори самого М.Старицького, М.Кропивницького та І.Тобілевича. Музику до багатьох вистав пише Микола Ли­сенко, він же працює з хором та оркестром, допомагає акторам вдоскона­люватись у виконанні вокальних фрагментів ролей. Київський генерал-губернатор заборонив трупі корифеїв (як незаба­ром почали їх називати ) виступати на території свого генерал-губерна­торства, тобто Київської, Волинської, Кам'янець-Подільської, Полтавсь­кої і Чернігівської губерній. Та молодий український театр дуже швидко набуває величезної популярності не лише на Україні, а і в Росії, Молда­вії, Криму, Польщі — скрізь, куди виїжджає на гастролі.

Незабаром трупа розділилася на два колективи, один із яких очолив М.Кропивницький, а другий — переважно молодь — М.Старицький. Вдумливий і вимогливий режисер, він скоро створює колектив, про який голосно заговорила російська періодична преса. Восени 1876 р. ак­тори з тріумфом гастролювали в Москві, а на початку наступного року — в Петербурзі, далі — у Варшаві, Мінську, Вільнюсі, Астрахані, Тифлісі. Про Старицького-режисера писав рецензент газети "Минский листок" (1883): "Народний театр — справа надзвичайно важка, і багато людей на ній провалилось. Потрібно було знати народне життя в такій мірі, щоб на сцені показувати його в правдивому, а не в спотвореному вигляді. Михай­ло Петрович вірно розумів, як треба показувати життя. Сам він не грав, але постановка кожної нової п'єси у нього завжди була чудово відшліфо­вана — все це наслідок саме його старання і турбот". Та все це має і зворотній бік — постійні сутички з цензурою і властя­ми, безкінечні переїзди, робота в непристосованих приміщеннях, постій­на плинність виконавського складу, суперечки з акторами через розподіл ролей та гонорари. Роками Старицький лише уривками бачить дружину та дітей, родинний добробут підірвано — старші дівчата з юності самі му­сять заробляти на життя, ще й допомагають батькові в театральних і літе­ратурних справах.

У 1893 р. М.Старицький, лишившись фактично без здоров'я (він мав серйозну хворобу серця ще зі студентських років) і без грошей, залишає трупу і цілком віддається літературній творчості. Дедалі більше допомагає батькові в літературній роботі дочка Людмила. В майбутньому напише во­на докладні мемуари "Двадцять п'ять років українського театру (Спогади та думки)". У 1894 р. відзначається тридцятиліття літературної і громадської ді­яльності М.Старицького. З цієї нагоди Російська академія наук призначає йому персональну пенсію "За літературні праці на рідній мові".

Широковідомий і шанований у театральних колах Росії, М.Стариць­кий був одним з організаторів Всеросійського театрального товариства, яке у 1897 р. скликало Перший всеросійський з'їзд діячів сцени, в якому взяли участь найвидатніші актори сучасності. Появу М.Старицького на трибуні зустріли бурхливою овацією, що довго не вщухала.

В останні роки життя М.Старицький керує драматичним гуртком Київського літературно-артистичного товариства, продовжує літературну, видавничу діяльність. Життя його затьмарюють тяжка недуга і шалене цькування за введення в українську мову неологізмів ("мрія", "байду­жість", "нестяма", "страдниця" та багато ін.), за публікацію частини тво­рів російською мовою в російській періодиці, за "плагіат" — використан­ня для своїх найпопулярніших творів сюжетів п'єс інших авторів ("Циганка Аза", "За двома зайцями" та ін.). На захист М.Старицького виступили видатні діячі культури, письменники і вчені — І. Франко, 0. Потебня, Д.Багалій, М.Сумцов.

У 1903 р. М.Старицький почав готувати видання альманаху "Нова ра­да", але вже не зміг цей намір завершити. Життя М.Старицького обірвалося 27 квітня 1904 р. Він похований у Києві на Байковому кладовищі.

Микола Віталійович Лисенко сказав, прощаючись із побратимом: "Хоч ти тілом мертвий, так заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чес­но служив, росте, і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй пра­ці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили й ти, брате Михайле". У доробку Михайла Старицького — поетичні твори, роман-хроніка Богдан Хмельницький, історичні романи "Ру'іна", "Останні орли", "Розбій­ник Кармалюк", повісті, оповідання, понад 200 перекладів з російської та вропейських літератур. Вершиною його творчості є твори для театру: це ліб­рето опер М.ВЛисенка "Різдвяна ніч", "Утоплена", "Чорноморці", "Тарас Бульба"; інсценізації "За двома зайцями" — на сюжет маловідомої п'єси Нечуя-Левицького "На Кожум'яках", "Зимовий вечір" — за оповіданням Е.Ожешко, "Циганка Аза" за повістю Ю.Крашевського "Хатина за селом" та ін.; оригінальні п'єси "Не судилось", "У темряві", "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Оборона Буші", "Остання ніч", "Талан" (перша п'єса про українських акторів) та інші, які становлять золотий фонд української драматургії.

Окрім самого Михайла Петровича Старицького відомими діячами ук­раїнської культури стали троє з п'яти його дітей та його онуки. Це актриса, режисер, перший професор театральної справи на Україні — Марія Михайлівна Старицька(1865—1930), видатна письменниця і гро­мадська діячка Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська(1868—1941) та дитяча письменниця Оксана Михайлівна Стешенко (1875—1942), дру­жина визначного українського громадського діяча і літератора Івана Матвійовича Стешенка. Дочка Людмили Михайлівни та видатного вченого-гістолога О.Г.Черняхівського Вероніка (1900—1938) — прекрасна по­етеса — загине в катівні НКВС. На засланні закінчиться життя Ярослава Стешенка (1904—1939) — відомого українського бібліографа. Остання з роду Старицьких — Ірина Іванівна Стешенко (1898—1987) — актриса те­атру "Березіль", відома перекладачка, публіцистка і нескорена українська патріотка, попри всі бурі, що переслідували родину Старицьких, збереже унікальний багатотисячний родинний архів і подарує його Україні.