В одному ряду з найвидатнішими вченими середи­ни XIX століття — М.Карамзіним, С.Соловйовим, В.Ключевським, М.Грушевським — стоїть Микола Костомаров, неперевершений історик і мислитель, один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, з якого, власне, і починається самостійний український суспільно-політичний рух.

Микола Іванович Костомаров народився 4 травня 1817 року в селі Юрасівка Острогозького повіту Воро­незької губернії. Походження хлопчика визначало де­яку подвійність його долі. Він з'явився на світ до взяття шлюбу місцевого поміщика Івана Петровича Костомарова з кріпачкою, українською дівчиною Тетяною Петрівною  Мильниковою,  за законами Росії став кріпаком свого власного татуся. І Батько майбутнього історика, капітан, учасник взяття Ізмаїла суворовською армією, у 1790 році пішов у відставку й оселився у своєму маєтку. І Він належав до стародавнього, відомого з середини XVI століття дворянського роду, вважався людиною дуже освіченою. Самостійно вивчивши французьку, в оригіналі читав твори Вольтера, Дідро й інших французьких просвітителів, залишаючись, проте, жорстоким кріпосником. Вже в похилому віці він вибрав собі в дружини українську дівчину Тетяну і Я відправив її до Москви для навчання в приватному пансіоні, наміряючись потім із нею одружитися. Обвінчалися батьки Миколи Костомарова у вересні 1817 року, уже після народження сина. Раптова смерть батька 14 липня 1828 року поставила його родину в скрутне юридичне становище?"Народжений поза шлюбом, Микола Костомаров як кріпак батька у спадок переходив тепер його найближчим родичам — Ровнєвим, які були не проти відвести душу, знущаючись над барчуком. Щоб він звикав до свого нового становища, йому призначили "місце" у передпокої. Ровнєвські лакеї, зловтішаючись, говорили йому: "Доста панствувати, Миколко, — ти ж бо такий же холоп, як і ми!". Коли Ровнєви запропонували Тетяні Петрівні за 14 тисяч десятин ро­дючої землі вдовину частку — 50 тис. карбованців асигнаціями, а також волю хлопчикові, вона погодилася без зволікань. Щоб урятувати сина від кріпацької неволі, жінка була готова на все. Микола дуже любив свою ма­тір, до кінця життя не забуваючи, кому він був зобов'язаний своїм "дру­гим" народженням. Залишившись із дуже скромними статками, мати перевела Миколу з Московського пансіону (де він, тільки-но почавши вчитися, за блискучі здібності отримав прізвисько "іпfапt тіrасиlеих" — чудесна дитина) до пансіону у Воронежі, ближче до домівки. Навчання в ньому обходилося дешевше, але рівень викладання був дуже низьким, і хлопчик ледь висид­жував нудні уроки, які практично нічого йому не давали. За "витівки" він був відрахований з цього пансіону і перейшов до Воронезької гімназії. З усіх випускників 1833 року тільки Микола, прагнучи вчитися, поступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. Обдарованого юнака цікавили найрізноманітніші сфери гуманітарних знань. Він вивчав древні й нові мови, глибоко цікавився античною істо­рією, німецькою філософією і новою французькою літературою, учився грати на фортепіано, пробував писати вірші. Зближення з гуртком укра­їнських романтиків Харківського університету незабаром визначило його захоплення переважно фольклором і козацьким минулим України.

Особливу роль у становленні поглядів Миколи Костомарова на істо­ричний процес відіграв професор кафедри грецької словесності Михайло Михайлович Лунін. Його лекції захоплювали: саме він викликав у Косто­марова "переворот", про який він згодом писав: "...я полюбив історію найбільше, і з тих пір із жаром віддався читанню і вивченню історичних книг". Значною мірою під впливом Луніна в юнака сформувався погляд на історію, близький світоглядові культури німецького романтизму, але дуже далекий від поглядів, що панували в той час у російській історіогра­фії. Головний зміст історичного процесу він бачив у саморозвиткові на­роду і його духовно-культурних проявів (насамперед, у надбаннях народ­ної творчості і самобутніх суспільних формах). Таке романтично-народницьке бачення історії контрастувало з тоді прийнятим в колах учених розумінням історичного процесу як політичної історії окремих держав на чолі з правля­чими династіями. В ті роки Харків вважався провідним центром розвитку нової україн­ської літератури. Першим великим надбанням українською мовою стала "Енеїда" [.Котляревського. Його шляхом пішли професор російської іс­торії (з 1841 року — ректор Харківського університету) П.Гулак-Артемовський, що складав байки і сатири, а також Г.Квітка-Основ'яненко, якого по праву називали батьком нової української прози. У Харківському уні­верситеті навколо професора-славіста і літератора-романтика І.Срезнев- ського сформувався гурток студентів, захоплених збиранням зразків укра­їнської народної пісенної творчості. Вони сприймали фольклор як вираження народного духу, самі складали вірші, балади і ліричні пісні, шертаючись до народної скарбниці. Першим у цій сфері проявив себе Л .Боровиковський, що збирав і публікував народні пісні, переводив укра­їнською мовою з польської і російської, а також залишив збірник влас­них романтичних пісень і балад у стилі народних дум, у яких головними персонажами виступають козаки і кобзарі — народні співці. Костомаров в університетські роки дуже багато читав. Перевантажен­ня не забарилися позначитися на його здоров'ї — ще за студентства значно погіршився зір. У січні 1837 року Микола Костомаров склав іспити з усіх предметів, і 8 грудня 1837 року був затверджений у статусі кандидата.

Після закінчення університету він пішов на військову службу, був юн­кером у Кінбурзькому драгунському полку в Острогозьку. Але військовим він виявився ніяким. Насамперед нести службу заважав поганий зір. До юго ж дуже скоро Костомарову набридли "військові навчання і тодішні військові товариші". Вихід знайшовся своєрідний: почавши розбирати багатий архів повітового суду, у якому зберігалося діловодство колишнього козачого полку з часу заснування міста, Костомаров став істориком полку.

На жаль, його твір з цього приводу не зберігся, проте він відіграв велику роль у формуванні його інтересів як ученого: після складання опису Острогозького слобідського полку Костомаров серйозно задумався над тим, щоб в аспекті історії подібних полків простежити минуле всієї сло­бідської України. Тоді ж Микола Іванович переконався, що історію пот­рібно вивчати не тільки за мертвими літописами, але й серед народу. Для ліпшого знайомства з життям народу М.Костомаров, як він сам писав, починав "етнографічні екскурсії з Харкова сусідніми селами і шинками". При цьому, перейнятий духом навчання Й.Гердера і гегелівської філосо­фії, а також під впливом чеського слов'янофільства, він намагався визна­чити історичну місію, вище призначення слов'янських народів, і в першу чергу — українського. Великий вплив у ті роки справила на М.Костома­рова європейська романтична традиція, особливо творчість Е.Гофмана. Прослухані навесні 1838 року в Московському університеті лекції літера­турознавця і публіциста С.Шевирьова зміцнили в ньому романтичне став­лення до народності.

Вже в харківський період життя М.Костомаров почав схилятися до думки про те, що серед слов'янських народів саме українському належить особлива місія у справі звільнення всіх слов'ян від імперського деспотиз­му і кріпосницького рабства; створив найбагатшу фольклорно-пісенну традицію і розвинув демократичні ідеали й інститути козацтва. У віршах і поемах тих років він оспівує князівські і козацькі часи України. Свої по­етичні твори Костомаров друкує в різних альманахах і видає у вигляді збірників "Українські балади" (1838) і "Гілка" (1840) під псевдонімом "Ієремія Галка". Тоді ж він під впливом творчості В.Шекспіра створює історичну драму "Сава Чалий" (1838) і трагедію "Переяславська ніч" (1841), що дістали високу оцінку В.Бєлінського. У 1840 році М.Костомаров склав магістерські іспити і приступив до підготовки дисертації, присвяченої Берестейській унії 1596 року. Однак * ця робота ("Про причини і характер унії в Західній Росії") не була захи­щена через заборону Міністерства народної освіти. Дисертація побачила ! світ у 1841 році як окрема книга, і дуже скоро стала широковідомою. Але це докладне, об'єктивне дослідження викликало люті протести з боку церковної влади, яка побачила в ньому відхід від офіційного трактування досить слизької і перманентно актуальної для України проблеми. Після публічної заяви архієпископа Харківського Інокентія Борисова про "обурливий зміст" книги молодого вченого, уже запланований захист не від­бувся. Напередодні захисту в стінах університету з'явилося оголошення про те, що захист дисертації Костомарова відкладається "через неперед­бачені обставини". Через місяць прийшов офіційний наказ, підписаний професором М.Устряловим (за розпоряд-женням міністра народної освіти С.Уварова), знищити весь наклад видання. Друга дисертація Миколи Костомарова, підготовлена за півтора року, називалася "Про історичне значення російської народної поезії": Ідео­логічних нарікань не викликала, тож була успішно захищена в 1844 р. М.Костомаров одержав звання магістра і можливість зосередити­ся на науковій праці, поєднуючи її з педагогічною діяльністю. Темою йо­го нового дослідження стала історія Богдана Хмельницького. Бажаючи бути ближче до місць основних боїв часів Визвольної війни, Микола Іванович відправився вчителювати на Волинь, у гімназію містечка Рів­не. Однак у провінційній глухомані він швидко відчув брак літератури й спілкування з освіченими людьми. Тому вже 1845 року переїхав до Ки­єва, де став працювати старшим учителем гімназії, відразу ж познайо­мившись із найавторитетнішим і впливовим на той час ученим М.Макси­мовичем?) За спогадами учня Костомарова, згодом прославленого художника М-Ге, Микола Іванович незабаром став найулюбленішим учи­телем у гімназистів. Для них його уроки були справді духовним святом. Навесні 1846 року вчена рада Київського університету обрала М.Костома­рова викладачем російської історії, а з 1 серпня — ад'юнкт-професором. і осені він почав читати лекції, викликаючи жвавий інтерес у студентів. 5 цього часу Костомаров заглибився в масштабну роботу з вивчення істо­рії України, яку свого часу розгорнув М.Максимович. Тоді ж М.Костома­ров зблизився з видатним київським, досить самобутнім, релігійним фі­лософом П.Авсеньєвим, який читав лекції з філософії і психології в Київській духовній академії і Київському університеті. Його філософ­сько-психологічні праці позначені особливим інтересом до "сутінкового" боку людської душі — сфери підсвідомого, а думка про те, що душа людини може спілкуватися зі світом безпосередньо, без участі органів чуттів і розуму, передбачає ідеї інтуїціонізму А.Бергсона і М.Лоського. Увага ки­ївського філософа не оминала й проблем етнопсихології, точніше культурно-психологічних особливостей окремих національно-цивілізаційних іппів, і це було надзвичайно близьким М.Костомарову. Випереджаючи О.Хом'якова і В.Соловйова, П.Авсеньєв стверджував, що на Заході пере­важає елемент індивідуалізму, на Сході — тотальності, тоді як російський, слов'янсько-православний тип душі гармонічно синтезує одне й інше. Та­кі погляди, а також глибоко праведне життя, що зближувало П.Авсеньєва з особистостями Г.Сковороди або ж С.Гамалії, справили величезне враження на М.Костомарова і його нових київських друзів.

Яскрава фігура Миколи Костомарова, людини високоосвіченої, щирої і доброзичливої, приваблювала багатьох молодих людей, зокрема, В.Білозерського, М.Гулака, П.Куліша й А.Марковича. У грудні 1845—січні 1846 року вони створили слов'янофільсько-українське Кирило-Мефодіївське пратство, до якого незабаром приєднався і Тарас Шевченко, який на­їжджав до Києва з Петербурга від 1843 року й остаточно перебрався до міста на Дніпрі навесні 1845-го. Своє завдання братчики бачили в по­ширенні передових ідей "слов'янської взаємності". Незабаром був напи­саний статут товариства, названого на честь великих просвітителів — святих Кирила і Мефодія. Статут передбачав повну свободу віросповідання, відкидання єзуїтського правила про освячення засобів метою", вивчен­ня слов'янських мов і культури.

Більшість кирило-мефодіївців, у тому числі й сам М.Костомаров, бути людьми глибоко релігійними, а народницький пафос носив у них ха­рактер майже релігійної віри. Але якщо М.Костомаров, М.Гулак і В.Білозерський були швидше слов'янофілами, аніж особами, відданими власне українській ідеї, те П.Куліш і Т.Шевченко утворювали патріотично-українске крило.

Програмні документи кирило-мефодіївців, і насамперед написана М.Костомаровим "Книга буття українського народу", відображають вплив документів польського визвольного руху, зокрема "Книги народу польського і пілігримства польського" А.Міцкевича, виданої в Парижі 1832 року. Не менший вплив на історико-політичне мислення братчиків справила й "Історія русів" — патріотичний українофільський твір, який вийшов на рубежі XVIII—XIX століть із кіл лівобережного, опозиційно настроєного щодо російського самодержавства українського дворянства й прихильників традиційних прав і волі козацької України. Члени Кирило-Мефодіївського братства свої ідейно-політичні ідеали і прагнення виклали в кількох програмних документах-прокламаціях: "До братів українців" і "До братів великоросів і поляків"; у Статуті і згадува­ній "Книзі буття...". Вони прагнули перебудови суспільства на засадах християнського вчення про справедливість, рівність і волю людей шляхом його всебічного і радикального реформування.

Оформившись в ідейному плані, кирило-мефодіївці мали намір пе­рейти до практичної діяльності, пропагуючи свої переконання серед на­селення. При цьому М.Гулак, близький до декабристського радикалізму П.Пестеля, не виключав застосування насильницьких методів боротьби, а Т.Шевченко навіть мріяв про народне повстання. Але до практичного втілення цих намірів справа не дійшла. Студент Петров, який знімав квартиру в одному будинку з М.Гулаком, підслухував розмови друзів. Він завів із ними знайомство і незабаром ввійшов у довіру до братчиків. З бе­резня 1847 року Петров написав донос попечителю Київського навчаль­ного округу генерал-майору Траскіну. Він повідомляв, що "чув у Гулака зібрання людей і думки про предмети, що торкаються держави, і перей­няті вони ідеєю волі цілком...". Донос був негайно переправлений до Пе­тербурга начальнику III відділення Його імператорської величності влас­ної канцелярії графу Орлову. 17 березня Орлов повідомив про зібрання наступникові престолу Олександрові Миколайовичу з проханням дозво­лити арешти в Києві.

Київський губернатор І.Фундуклей, меценат і великий любитель старожитностей, з великою повагою ставився до М.Костомарова. За кілька тижнів до цих подій він дав Миколі Івановичу для відгуку й зауважень свій рукопис книги "Огляд Києва щодо старожитностей" (вона була над­рукована в 1847 році). Довідавшись про арешт, який уже готувався, Фундуклей намагався попередити М.Костомарова про небезпеку. У відправ­леній із посильним записці він просив Костомарова негайно зайти до нього. Але історик, заклопотаний майбутнім весіллям з Аліною Крагельською (за кілька днів), не знайшов часу заїхати до губернатора. У ніч на 30 березня 1847 року М.Костомаров був узятий під варту і відправлений до Петербурга. Тепер уже І.Фундуклей нічим не міг допомогти Миколі Івановичу. Костомаров перебував у жахливому стані. У відчаї, він вирі­шив заморити себе голодом у дорозі. Знесилений, ледь міг піднятися з воза. Квартальний, що його супроводжував, помітив стан свого ареш­танта і порадив йому відмовитися від фатального наміру. "Ви... смерті собі не заподієте, я вас устигну довезти, але ви собі зашкодите: вас почнуть допитувати, а з вами від виснаження станеться марення, і ви на­говорите зайвого і на себе, і на інших", — умовляв Костомарова конвоїр. Логіка наглядача подіяла на вченого. 7 квітня його привезли до Петербур­га, а 15-го відбувся перший допит.  14 червня 1847 року Костомарову, який перебував у Петропавлов­ській фортеці, було дозволено побачення з нареченою Ангеліною Крагельською. Познайомилися вони в жіночому пансіоні, де Костомаров викладав. Вихованки прозвали свого вчителя Опудалом Морським, що не заважало їм захоплюватися його знаннями й талантом оповідача. Аліна полонила Костомарова своєю жвавістю, безпосередністю і щи­рою обдарованістю. Її грою на фортепіано захоплювався навіть Ференц Ліст, що відвідав Київ із гастролями. Арешт Костомарова різко змінив їхнє життя. Микола Іванович боявся після суду зв'язувати з Аліною своє, як він вважав, пропаще життя. Масла у вогонь підливала й мати нареченої. В результаті їхній шлюб розпався. Крагельська вийшла заміж за іншого чоловіка і прожила з ним 19 років. Якось узимку 1862 року вона купила видання драми М.Костомарова "Кремуцій Корд" і прочи­тала зрозумілу тільки їй присвяту: "Незабутній А.Л.К. на пам'ять. 14 червня 1847 р."...

Одночасно з Костомаровим був арештований М.Гулак, а незабаром — Т.Шевченко, П.Куліш, В.Білозерський, А.Маркович та інші кирило-мефодіївці. Для проведення слідства всі вони були відправлені до Петер­бурга, згодом — засуджені. Але, за мірками миколаївського часу, зде­більшого (крім Т.Шевченка, засланого рядовим до Оренбурга, а потім до Новопетровського укріплення, з найсуворішою забороною писати і малювати) — без зайвої жорстокості. Граф Орлов розумів, що ніякої політичної роботи кирило-мефодіївці так і не почали, обмежуючи свою діяльність періодичними зустрічами, складанням і обговоренням доку­ментів. Цікаво, що під час слідства засудженим допомагали самі ж службовці із жандармського корпусу, підказуючи, як правильніше поводитися на допитах.

24 червня 1848 року, відбувши рік у Петропавловській фортеці, М.Костомаров був засланий у Саратов. Рік в'язниці не пройшов для Миколи Івановича даремно. За кілька місяців ув'язнення він вивчив грецьку й іспанську мови, і тепер легко міг читати Гомера і Кальдерона в оригіналі. У Саратові Костомарова призначили на посаду перекладача при гу­бернському правлінні з платнею 350 карбованців на рік. Оскільки перек­ладати не було чого, губернатор доручив політичному засланцеві завіду­вати... секретним відділом, у якому велися справи "розкольників". Як людина досить вразлива, і до того ж слабкого здоров'я, Микола Іванович важко переносив удари долі, що сипалися на нього, особливо через невдалий шлюб. Але світогляд його майже не змінювався. У Сара­тові він знову включився в наукову роботу і завершив монографію про Богдана Хмельницького. Тоді ж почав писати про побут у Московській державі XVI—XVII століть. Для цієї роботи він, за звичкою, вже не обмежу­вався наявною літературою, а вирушав в етнографічні поїздки, збираючи стародавні пісні і перекази й одночасно знайомлячись із життям розкольни­ків та інших сектантів. У саратовському засланні Костомаров познайомився з М.Чернишевським. Микола Гаврилович дуже високо оцінив видану у "Вітчизняних іаписках" монографію "Богдан Хмельницький", написавши в "Сучасни­ку" про неупередженість автора і широту його кругозору. У Саратові в "Губернських відомостях" за 1853 рік був опублікований перший варіант майбутнього великого дослідження Костомарова "Бунт Стєньки Разіна". Ця монографія пізніше стала відома К.Марксові: він настільки зацікавив­ся нею, що навіть склав її докладний конспект.

У 1856 році "найвищий маніфест" нового царя Олександра II звіль­нив Костомарова від поліцейського нагляду. У 1857-му Микола Іванович відправився за кордон. Він побував у Швеції, Німеччині, Швейцарії, у Франції й Італії. У Празі зустрівся з патріархом чеського слов'янства В.Ганкою, який приділив Костомарову багато уваги, а на прощання на знак глибокого шанування подарував йому усі свої праці.

У 1858 році М.Костомаров повернувся до Петербурга і продовжив свої наукові пошуки. Він майже щодня ходив у бібліотеку, вивчав рукописи, поповнюючи новими даними описи побуту і звичаїв російського народу. Довідавшись, що до Петербурга повернувся Тарас Шевченко, Костомаров вирішив відвідати товариша. Дуже зворушливо описана сцена їхньої зус­трічі в "Автобіографії" Костомарова: "Майстерня Шевченка знаходилася поруч із академічною церквою. Це була простора і світла кімната, шо ви­ходила вікнами в сад. "Здрастуй, Тарасе", — сказав я йому, побачивши його за роботою в білому фартуху, з олівцем у руці. Шевченко витріщив на мене очі, але не міг упізнати. Даремно я, все ще не називаючи себе на ім'я, пригадав йому обставини, що ... повинні були навести його на дум­ку про те, хто перед ним. "От же говорив ти, що побачимося й будемо ще жити в Петербурзі, — так і сталося!". Це були його слова, вимовлені в III відділенні ще тоді, як після чергових ставок... ми поверталися до своїх камер. Але Шевченко і по тому не міг догадатися, роздумуючи і розводя­чи пальцями... Мабуть, я сильно змінився за одинадцять років розлуки з ним. Я нарешті назвав себе. Шевченко сильно розхвилювався, заплакав і почав обіймати мене й цілувати".

 Навесні 1859 року Костомаров прийняв запрошення зайняти кафед­ру російської історії Петербурзького університету. У листопаді він прис­тупив до читання лекцій. Вступна лекція в університеті запам'яталася йому над усе: "Скупчення публіки було величезне; кілька державних осіб відвідали мою лекцію. По закінченні читання знялися гучні овації, а потім юрба молодих людей підхопила мене на руки і винесла з універ­ситетського приміщення до екіпажа". Хтось із сучасників точно помі­тив: "Лекції Костомарова кликали на площу!". Вплив ученого на петер­бурзьку інтелігенцію був величезним. На кожній лекції — стовпотворіння; у себе вдома по вівторках він збирав цвіт російської культури. У нього бували М.Добролюбов, О.Пипін, М.Ге, М.Некрасов, М.Чернишевський і багато інших.

За роки ув'язнення і саратовського заслання погляди М.Костомарова на історію суттєво змінилися. Він уже був далекий від містичного покло­ніння перед народом, однак як і раніше, на відміну від більшості росій­ських професорів, не вважав суттю історичного процесу державне життя. Він дедалі критичніше дивився на основні особи і події як російської, так і української історії, що йшло врозріз із суспільними переконаннями тих років. Костомаров напружено працював, розбирав і аналізував архівні ма­теріали, багато публікувався, у тому числі в тоді найпопулярніших журна­лах "Сучасник", "Вісник Європи" і "Російське слово".

У північній столиці він зустрівся зі старими київськими друзями, що повернулися із заслання, П.Кулішем і В.Білозерським. Разом вони створили й очолили петербурзьку українську "Громаду", в ідейному спектрі якої М.Костомаров обстоював принципово ліберальні погляди, не розділяючи народницького радикалізму Т.Шевченка та ідей деяких інших членів цієї культосвітньої і цілком легальної організації. Не погод­жувався М.Костомаров і з революційними ідеями М.Чернишевського. У 1861 — 1862 роках петербурзькі громадівці, підтримуючи тісні зв'язки з аналогічними гуртками в Києві й інших містах України, видавали журнал "Основа". У ньому були надруковані теоретичні праці М.Кос­томарова "Думки про федеративний початок у Древній Русі", "Дві руські народності" і "Риси народної південноруської історії", у яких розроблялася концепція відмінності історичних шляхів і етнокультур­них типів українців і росіян, підкреслювалася роль козацьких демокра­тичних традицій в українській історії, що, як і російське самодержавс­тво, Костомаров уже не ідеалізував.

У ці роки Микола Іванович підтримував зв'язки з багатьма лібераль­ними і демократичними діячами, листувався з лідером російської полі­тичної еміграції О.Герценом і регулярно друкувався в його "Дзвоні", що видавався в Лондоні. На його сторінках без цензурних обмежень, на тлі найгострішого польсько-російського протистояння початку 1860-х років, Костомаров зміг опублікувати гострі історико-публіцистичні статті "Правда москвичам про Русь" і "Правда полякам про Русь". В обстановці поляризації суспільства, що настала за селянською ре­формою 1861 року, М.Костомаров не бажав приєднуватися ні до револю­ційного, ні до консервативного таборів, залишаючись при власних лібе­ральних переконаннях. Цим він настроїв проти себе обидва табори. Після викликаного студентськими заворушеннями 1861 року закриття Петер­бурзького університету, кілька його професорів, у тому числі й М.Косто­маров, організували в приміщенні Міської думи систематичне читання лекцій. Однак на "неслухняних" щодо влади викладачів посипалися утис­ки, а потім і заборона на такого роду несанкціоновані виступи. На знак протесту М.Костомаров у 1862 році подав у відставку, чим викликав гнів начальства. Більше він до викладацької роботи не повер­гався. У 1863 році М.Костомаров одержав запрошення очолити кафедру в Київському університеті, у наступному аналогічний виклик прийшов з Харкова, а в 1869 році його знову запросили в університет св. Володи­мира. Однак Міністерство народної освіти не дозволило Костомарову від­новити читання своїх курсів.

Костомаров цілком зосередився на дослідницькій роботі. З 1863 року він бере активну участь у періодичному виданні томів (усього їх вийшло 15) зібрань документів з історії України і Білорусі XIV—XVII століть під загальною назвою "Акти, що стосуються історії Південної і Західної Ро­сії, зібрані і видані Археографічною комісією". Основними працями його життя стали "Богдан Хмельницький" (перше видання вийшло в 1857 ро­ці, третє, вже в 3-х томах, — у 1876-му), "Руїна" (1879—1880), присвяче­на трагічним подіям, що настали після смерті вождя Визвольної війни, "Мазепа" і "Мазепинці" (1882—1884), а також фундаментальна праця "Російська історія в життєписах її найважливіших діячів" (1874—1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, україн­ської та російської історії. Власне історії Росії, крім згадуваної роботи про повстання Степана Разіна, присвячене "Північноруське народоправство" (1863) і "Непевний час московської держави" (1866). Особливий інтерес представляє його наукова розвідка "Останні роки Речі Посполитої". Ці та інші численні роботи, як і мужня громадянська позиція, забезпечили М.Костомарову повагу і визнання громадськості, почесне місце в україн­ській і російській культурі.

У 1873 році, розлучені долею багато років тому, Микола Іванович і Аліна Крагельська зустрілися знову. Він — так і не одружений самотній "дід", вона — вдова і мати трьох дітей. 9 травня 1875 року вони обвінча­лися і десять років, до самої смерті Костомарова, прожили разом.

Про останні роки життя Костомарова збереглося чимало спогадів су­часників. Один із близьких друзів історика, В.Беренштам, усякий раз, по­вертаючись від Костомарових, промовляв одну й ту ж фразу: "Плоть не­мічна, дух сильний". У 1872 році від напруженої роботи в Миколи Івановича почали сильно боліти очі. Згадуючи ті дні, він говорив, що пропадає від бездіяльності. Саме тоді в нього зародилася думка написати "Руську історію..." для популярного читання. Точніше, не написати, а продиктувати. Так виникла "Руська історія в життєписах її найголовні­ших діячів", продиктована помічникам.

Фатальним чином вплинули на здоров'я Костомарова дві події. Восе­ни 1881 року, переходячи вулицю на Васильєвському острові, він був зби­тий ломовим візником. Наслідки травми відчувалися дуже довго. А 25 січ­ня Костомарова, зануреного в роздуми, знову збив екіпаж — цього разу просто під аркою Генерального штабу. 6 квітня 1885 року, у день пам'яті святих Кирила і Мефодія, здоров'я вченого різко погіршилося. Лікар давав йому кілька годин. Так і сталося: рано-вранці 7 квітня він помер у своїй квартирі на Васильєвському ост­рові, куди багато років поспіль приходила вся освічена громадськість Пе­тербурга.

Поховали Миколу Івановича 11 квітня 1885 року на Волковому цвин­тарі. Серед тих, хто прийшов провести його в останню дорогу, було дуже багато студентів.

Роль М.Костомарова в розвитку української і російської історіографії величезна. Він був першим ученим Східної Європи, що радикально змі­нив підхід до роботи історика, поставивши наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній цілісності і єдності найрізноманітніших сфер життя.

"Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди", — повторював Микола Іванович. Цьому принципу він слідував усе своє життя.