Біографія Дмитра Григоровича Левицького, великого портретиста катерининської доби, — заплутане, а часто й зовсім суперечливе переплетіння фактів (достеменних, бо вони підтверджені тими чи іншими документами, проте украй скупих), переказів (нерідко дуже барвистих, але недостовірних, а часом і просто безглуздих) та сформованої за два з половиною століття "традиції" — усіх цих "прийнято вважати" і "звичайно вказують". Утім, це стосується всіх художників XVIII століття, й порівняно з багатьма серед них Левицькому ще, можна сказати, пощастило.
Рід, до якого належав Дмитро Левицький, відомий із XVII століття: приблизно в 1675-1680 році з Правобережної України на Полтавщину переселився "патріарх", священик Василь Ніс. Переселився — й одержав парафію Михайлівської церкви в селі Маячка, на самому півдні Полтавщини. Нащадки Василя Носа упродовж кількох поколінь були парафіяльними священиками в Маячці. Священиком був Григорій Кирилович, батько художника. Саме він змінив родове прізвище Ніс на Левицький. Коли, як саме і для чого Григорій Кирилович цс зробив — залишається неясним. Може, це трапилося під час його перебування за кордоном (у "німецьких землях"), де він навчався ремеслу гравера.
Григорій Левицький (помер 1769) був одним із найбільших українських граверів свого часу. Він співпрацював із друкарнею Києво-Печерської лаври і з Києво-Могилянською академією. Перед найтихішою Маяичкою Левицький-старший увочевидь віддавав перевагу Києву, де мав на Подолі власний будинок. Можливо, саме в цьому домі й народився його старший син Дмитро, великий портретист. Коли саме це відбулося — достеменно невідомо. Здебільшого називають 1735 або 1737 роки. Дитинство i юність Дмитра Левицького, можна припустити, пройшли в Києві, на Подолі. Прийнято вважати, що батько був його першим наставником у художньому ремеслі. У 1752 році в Київ прибуває з Петербурга художник А.Антропов. Він керує оздоблювальними роботами в церкві Андрія Первозванного, вибудуваній Б.Растреллі. Прийнято вважати, що до роботи тут були залучені обидва Левицьких — батько й син. Так чи інакше, услід за Антроповим (він покинув Київ у 1755 році) до Петербурга вирушає як учень і Дмитро Певицький. Учнівство тривало до 1762-го. У 1762 році Дмитро Левицький увійшов до "живописної команди", якою керували "живописної науки майстри" А.Антропов, І. Бєльський та І. Вишня-ков. Команда займалася, зокрема, прикрасою Тріумфальних воріт, вибудуваних у Москві з нагоди коронації Катерини II. У цей період Дмитро Левицький спілкується не тільки з російськими, а і з закордонними художниками — Д.Валеріані, Ж.Л.Легрене-старшим та ін. Мабуть, молодий "вільний малоросіянин" почувався на той час уже досить упевнено, бо незабаром він починає виступати як самостійний художник. Так, и 1766 році він пише ікони для двох будованих тоді московських церков. Хоча судити про рівень майстерності Левицького в цей період, на жаль, неможливо, оскільки його ранні роботи не збереглися.
У 1769 році за портрет художника Г.Козлова з дружиною Левицький одержав своє перше академічне звання — "призначеного". Ще через рік (1770) на великій академічній виставці він покаже шість портретів, серед них — блискучий "портрет живописний пана ректора Академії Олександра Пилиповича Кокорінова". Слава до молодого живописця прийшла миттєво й бупа приголомшливою. Він стає наймоднішим портретистом Петербурга, одержує безліч замовлень. За "Портрет О.Кокорінова" Дмитро Левицький був зарахований до числа академіків. У 1771 році він стає керівником портретного класу Академії мистецтв. Академічна кар'єра Дмитра Левицького загалом складалася дуже успішно. У 1776 році він "після балотування, проведеного за загальною згодою зборів, затверджений радником Академії", у 1780-му — "призначений членом Академічної ради", а в 1785-му — "з огляду на його довгострокову службу і згідно з користю, зробленою ним класові, заслуговує нагородженим бути, іншим не в приклад, окладом у чотириста рублів". Левицький створив чимало портретів, запам'ятав безліч осіб, передбачив, а часом і відкрив величезну кількість доль... М.Сеземов, "села Вижигіна селянин", кріпак графа П.Шереметьєва, досить багатий відкупник, що пожертвував 20 тисяч карбованців на користь Московського виховного будинку. П.Демидов, дивак-мільйонер, "великий курйозник", зображений у халаті і з лійкою на тлі головних своїх діянь — Комерційного училища при Московському виховному будинку й горщиків із рідкісними рослинами. Легковажна акторка, італійка Анна Давіа-Бернуцці, яка ледь не розорила закоханого в неї канцлера Безбородька. Самий великий Дені Дідро, французький філософ-просвітитель, що відвідав Петербург у 1773 році, викликавши всезагальний інтерес і захват. Утриманки петербурзького Смольного інституту шляхетних дівиць, що перебували під безустанною і опікою Катерини II, "смолянки" — майбутні "відради родин своїх", зразково виховані й освічені дівчатка та дівчата, що танцювали, музикували, і розігрували пасторалі й навіть пояснювали призначення фізичних приладів: Ф.Ржевська й НДавидова, Є. Нелідова, Є. Хованська та Є. Хрущова,;) АЛевшина, Г.Алимова, Н.Борщова, Є. Молчанова. Красуня Марія Дьякова, втілення "найніжніших рис", що всупереч волі батьків таємно заручилася з коханим чоловіком, бідним чиновником Миколою Львовим; закохані терпляче чекали чотири роки — й нарешті впертість батьків нареченої була зломлена. Графиня Урсула Мнішек, аристократка вищої проби, племінниця останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського, світська красуня й надзвичайно розумна співрозмовниця. Микола Новиков, філософ і публіцист, близький друг художника; за рекомендацією Новикова Левицький був прийнятий у масонську ложу. Агаша, єдина дочка художника. Катерина Воронцова-Дашкова, котра очолювала Академію наук і була президентом Російської Академії. Онук Катерини II, десятирічний великий князь Олександр Павлович, а також його сестри, маленька велика князівна Олександра, Олена, Марія і Катерина. І, звичайно ж, сама імператриця, зображена алегорично. Левицький у журналі "Собесед- ник любителей русского слова" так пояснив зміст цього свого твору: "Середина картини представляє інтер'єр храму богині правосуддя, перед якою в образі законодавиці Її Імператорська Величність, спалюючи на вівтарі макові квіти, жертвує дорогоцінним своїм спокоєм заради загального спокою. Замість звичайної імператорської корони увінчана вона лавровим вінцем, що прикрашає громадянську корону, покладену на главу її. Знаки ордена Святого Володимира зображують відмінність знамениту, за подвигнуті для користі вітчизни труди, що їх лежачі біля ніг законодавиці книги засвідчують істину. Переможний орел спочиває на законах, і озброєний Перуном страж дбає про цілісність їх. Удалині видно відкрите море. І Російському прапорі, що розвівається, зображений на військовому щиті Меркуріїв жезл, що означає захищену торгівлю". "Катерина-законодавиця" мала в сучасників особливий успіх. З нею, зокрема, безпосередньо пет регукуються рядки з поеми Г.Державіна "Видіння Мурзи":
Видіння вбачив я чудове:
Зійшла до мене з хмар жона, —
Зійшла — і жрицею постала
Чи божеством переді мною.
Але вже в 1788 році ситуація змінюється. Левицький подає проханню в "Імператорської Академії мистецтв найвищу Раду": "... відчуваючи відповсякденних моїх робіт у мистецтвах слабість мого здоров'я і зору, вбачаю потребу, щоб просив я конче найвищу раду про звільнення мене від посади". У відповідь було сказано: "... віддавши, належне ретельності й старанності, з якими пан радник Левицький давав раду покладеним на нього посадовим обов'язкам, і шануючи довгострокове його при Академії служіння, вважаємо, що він тим заслуговує пенсію до смерті своєї по двісті карбованців на рік".
Відставка, загалом, не була почесною. Кількість замовлень меншає, — грубо кажучи, Дмитро Левицький починає виходити з моди. При цьому він залишається єдиним годувальником овдовілої дочки і її дітей. Чи не єдиним, хто намагався підтримати художника в цей непростий для нього час, був конференц-секретар Академії мистецтв А.Лабзін. Він пропонує Левицькому обійняти посаду інспектора Академії, тобто здійснювати контроль над загальним ходом педагогічної роботи. Але художник відмовляється, побоюючись не справитися. "Коли подумати, дещо протерши очі, про запропоноване вами інспекторство, — пише він конференц-секретареві, — то навряд чи можна зважитися на прийняття його і в найбільш крайній нужді. Звичайно добре управляє іншими той, хто собою добре управляти вміє. А для вас відкриюся, що я і за собою не вмію наглядати, як же я насмілюся взятися наглядати над іншими, для государевої платні настільки великої велика вдатність потрібна". У 1807 році, на настійну вимогу того ж Лабзіна, "з огляду на те, що пан Левицький, хоча й одержує від Академії пенсію, але дуже малу, а згідно зі своїм мистецтвом і довгостроковій у живописі від мистецтва вправності може й нині корисний бути своїми порадами й досвідченістю", старого художника знову призначають членом Ради Академії, "що відповідно буде й літам його, і званню, і здобутій ним колись славі".
З цим періодом життя Левицького пов'язано страшний переказ — що він був уражений сліпотою. У спогадах Софії Лайкевич є моторошна сцена, свідком якої мемуаристка стала в дитинстві (приблизно в 1814 році) — сліпий старий, що повзе через усю академічну церкву до чаші з причастям. Цей старий — Левицький. "Зле померти зарано, та іноді й того гірше жити припізнившися, — сказав І. Долгорукий, поет і прозаїк, що також позував певного часу наймоднішому портретистові Петербурга. А може бути, Софія Лайкевич помилилася, і Левицький продовжував працювати? Є і така версія — "оптимістична". Хоча, так чи інакше, майже нічого, створеного Левицьким уже в XIX столітті, не відомо. Останній твір, який традиційно приписують Левицькому і традиційно датують 1812 роком, вважається (таки традиційно) портретом його брата Петра (Прокопія), що, як і його предки протягом шести поколінь, став священиком приходу Михайлівської церкви у селі Маячка, на півдні такої далекої від Петербурга Полтавщини... Існує і такий переказ, ніби останні свої роки Дмитро Левицький доживав на батьківщині, в Україні. На жаль, це тільки легенда — художник тихо й майже непомітно помер у Петербурзі 4 квітня 1822 року, у будинку на Васильєвському острові, З'їздівська лінія, 23, де він прожив аж півстоліття. Поховали Левицького на петербурзькому Смоленському цвинтарі, могила його не збереглася.