Життя Стефана Яворського припало на той період історії, коли Ук­раїна, поруйнована десятиліттями війн і чвар, виявилася розколотою на західну частину, що залишилася під владою католицької Польщі, та схід­ну, що зберігала автономію під протекторатом Росії.

У XVII столітті посилювався національно-релігійний гніт у західних землях України, й вірні православ'ю люди, що не бажали переходити в ка­толицизм або приймати унію, переїжджали до Наддніпрянщини. До них належала й сім'я галицьких шляхтичів Яворських, у якій 1658 року народився майбутній видатний релігійно-церковний діяч Стефан Яворський.

Хлопчик здобув солідну освіту в Києво-Могилянській колегії. Серед його вчителів і опікунів були київські богослови та церковні письменники того часу Йосафат Кроковський і Варлаам Ясинський. Був він близько знайомий і з уже немоло­дими Інокентієм Гізелем і Лазарем Барановичем, невтомним трудівником і аскетом, близьким йому за віком та інтересами Димитрієм Тупталом і ба­гатьма іншими людьми, котрі становили цвіт київської вченості. Для завершення освіти С.Яворський близько 1680 року вирушив до Польщі, де, з прагматичних міркувань формально прийнявши унію, слухав лекції в католицьких ко­легіумах і академіях Львова, Любліна, Познані й Вільна. Отримавши зван­ня магістра філософії і вільних мистецтв, він 1687 року повертається до Києва. Тут публічно зрікається унії і приймає чернецтво. З 1689 року С.Яворський викладав у Києво-Могилянській колегії риторику, поетику, філософію, а потім і богослов'я. Згодом він став ректором цього автори­тетного навчального закладу.

Філософський курс, прочитаний Яворським у 1691 — 1693 роках, міс­тив такі нормативні розділи як діалектика, логіка, фізика (натурфілосо­фія) і метафізика (філософські основи картини світу). У 1690-х роках Сте­фан зближується з освіченим, перейнятим духом культури бароко гетьма­ном Мазепою, користуючись його всілякою підтримкою.

Глибоке знання західних явищ і форм культури, при безперечній від­даності православ'ю, сприяло його знаменитості в Росії. Виголошена ним промова над труною боярина Шеїна захопила Петра І, й той уже не випускав Яворського з поля зору. За розпорядженням царя С.Яворський був возведений у високий сан митрополита Рязанського і Муромського, а після смерті в 1700 році патрі­арха Адріана, що стояв на принципово консервативних позиціях, призна­чений місцеблюстителем патріаршого престолу. Незабаром митрополитом Ростовським і Ярославським став освічений і близький С.Яворському за духом киянин Д.Туптало. У їхній церковній і просвітницькій діяльності бу­ло багато спільного, що зумовлено як причетністю їх до однієї духовної традиції, так і постійними особистими контактами й узгодженістю дій.

На посаді місцеблюстителя патріаршого престолу С.Яворський усіляко підтримував і благословляв політику Петра у справі поширення європейсь­кої освіченості. За його сприяння в Москві був заснований перший театр. Проповіді С.Яворського відрізнялися змістовною глибиною, справля­ючи сильне враження на сучасників. Новий стиль російської церковної проповіді, що сформувався за часів Петра, багато в чому зобов'язаний впливу С.Яворського та інших вихованців київської богословської філософсько-риторичної школи. Але ще більше він робить для перенесення на московський грунт київської системи релігійної філософсько-літературної освіти, пов'язаної зі знанням давніх і нових мов. Ставши про­тектором московської Слов'яно-греко-латинської академії, С.Яворський запрошує до Москви добре йому знайомих київських про­фесорів, у тому числі й Феофілакта Лопатинського, котрий 1704 року почав там читати курс філософії. Підтримуючи реформи Петра в галузі по­літики й освіти, Стефан Яворський дедалі більше розходився з царем-реформатором у питаннях, що стосувалися життя й місця в державі православної церкви. Він не прихо­вував своєї переконаності в потребі обрання патріарха Московського і всієї Русі. При цьо­му С.Яворський орієнтувався на ідеал церкви як самостійного у внутрішніх організаційних і духовних питаннях утворення з власними, незалежними від держави коштами.

Яворському дорікали орієнтацією на ка­толицьку модель церковної організації, хоча він не претендував на примат церкви над дер­жавою, прагнучи їхньої симфонії за візантій­ським зразком. Петрові, однак, ближчою бу­ла система відносин держави й церкви, що склалася у протестантських державах Північ­ної Європи, коли церковні інститути органі­заційно перебувають під повним державним контролем, зберігаючи свободу лише в богос­ловських питаннях. Такий варіант підтримував інший київський філософ і богослов, давній суперник С.Яворського Феофан Прокопович, який ко­ристувався повною довірою Петра і сприяв охолодженню царя до місцеблюстителя патріаршого престолу.

Відчуваючи зміну ставлення до себе з боку російського самодержця, С.Яворський, за своєю природою людина менш честолюбна і властолюб на, ніж Ф.Прокопович, неодноразово просив про відставку, та не одержував на це згоди Петра. Авторитет С.Яворського як голови церкви мав санкціонувати здійснювані перетворення та реформи. Конфлікт між ними спалахнув, коли С.Яворський намагався захистити від батьківського гніву доставленого в Росію шляхом обману царевича Олексія. Цар був настіль­ки обурений цим заступництвом, що всупереч усім правилам і звичаям заборонив першій на той момент особі в російській православній церкв виступати з проповідями, побоюючись публічного осуду свого варварсь- кого вчинку — страти сина. Але й тоді Петро не дозволив С.Яворському відійти від політичного життя, хоча місцеблюститель патріаршого престолу не приховував свого не гативного ставлення до низки царських розпоряджень, які грубо нехтували православною традицією. Так, він був проти заснування у 1721 році цілком підпорядкованого цареві Священного синоду, однак мусив стати його головою (президентом) і очолював його аж до смерті, що настала через рік

Стефан Яворський залишив величезну літературну спадщину: пропові­ді, вірші (зокрема польською і латинською мовами), а також фундамен­тальні богословські й полемічні трактати, найвизначніший серед яких "Ка­мінь віри", завершений 1718 року. У цьому творі Яворський намагається протистояти посиленню протестантського впливу у православ'ї, підтриму­ваного на початку XVIII століття Ф.Прокоповичем і самим Петром І. Стефан Яворський — не тільки високоосвічена й надзвичайно талано­вита, а й трагічна постать часів Петра. Щиро прийнявши й підтримавши реформаторські починання молодого царя, для сприяння їм переїхавши з Києва у далеку холодну Москву, витративши чимало сил для їхньої реа­лізації, в похилому віці він усвідомив неможливість йти на подальші ком­проміси з власними морально-духовними цінностями і смаками заради царської волі. Водночас місцеблюститель патріаршого престолу не знайшов у собі дос­татніх сил, щоб у протидії царському свавіллю в церковних справах дійти до відкритої непокори російському самодержцю. У останні роки життя він праг­нув до книжної самоти, утім, йому не судилося знайти спокій. У 1722 році глава церковної ієрархії помер, розкраяний душевними суперечностями. Але внесок його в розвиток російської освіти дав рясні плоди.