Данило Туптало, який прийняв чернече ім'я Ди­митрій і як митрополит Ростовський був зарахований до сонму святих, народився 1651 року в містечку Макарові під Києвом у самий розпал кривавої Визволь­ної війни українського народу. Його батько, Сава Туптало, тоді був козацьким сотником в армії Б.Хмельницького. Згодом, ставши вельможною і бага­тою людиною, він дедалі більше залучався до церков­ного життя, особливу прихильність відчуваючи до древнього Кирилівського монастиря в північному пе­редмісті тодішнього Києва. Цій обителі Сава жертву­вав значні кошти. Його портрет можна побачити на одній із фресок Ки­рилівської церкви поруч з образом його друга, ігумена обителі, відомого богослова й церковного діяча Інокентія Монастирського. 1662 року одинадцятирічного Данила віддають до знаменитої Києво- Могилянської колегії, очолюваної тоді письменником, церковним і культурним діячем Лазарем Барановичем, учнем і сподвижником Петра Могили та Інокентія Гізеля. Данило, з дитинства схильний до молитовної самоти й церковної книжності, по закінченні колегії у 1668 році прийняв чернецтво у Кирилівському монастирі під ім'ям Димитрія від ігумена Ме­летія Дзика, друга сім'ї Тупталів, людини високоосвіченої, який був рані­ше ректором Києво-Могилянської колегії. Мелетій значно вплинув на молодого ченця. їхня дружба не пере­ривалася до самої смерті Дзика у 1681 році. Багато що єднало цих лю­дей і насамперед — любов до церковної книжної премудрості та житій святих і праведних людей. Свого часу Петро Могила мріяв видати зве­дення житій святих. Втіленню у життя цієї грандіозної праці цілком присвятив себе Д.Туптало. Багато років він старанно збирав факти й перекази про життя праведників і подвижників, шанованих правос­лавною церквою і особливо прославлених в українсько-білоруських та російських землях.

Швидко заслуживши загальну повагу високою духовністю і глибокою освіченістю, Димитрій у вісімнадцятирічному віці був висвячений в ієро­диякони, а 1675 року — в ієромонахи. За рекомендацією Л.Барановича, архієпископа Чернігівського з 1666 року, який добре знав Туптала по сту­дентських роках, останнього було призначено проповідником при кафед­ральному Успенському соборі цього древнього міста. До двадцяти п'яти років Д.Туптало вже здобув славу духовного орато­ра. Лейтмотивом його проповідей була любов, яку він ставив над усе. У той жорстокий час безкінечних війн, повстань та чвар між претендентами на гетьманську булаву молодий проповідник учив людей бути терплячішими й добрішими, з розумінням ставитися до чужих поглядів і переконань, прощати одне одному заподіяні кривди. І це знаходило відгук у душі народу. На числеденні запрошення він їздив у різні міста України, Росії та Білорусії для веден­ня проповідей. Ці подорожі значно розширювали його світогляд і дозволяли : знайомитися з рідкісними книгами та і місцевими переказами. Перебуваючи в Литві, Туптало, який досконало знав латину й польську, спілкувався з католицькими ієрархами і теологами, що дозволило йому глибше зрозуміти дух І західного християнства.

Багато років Димитрій Туптало  входив до київсько-чернігівського гуртка освічених православних цер­ковних діячів, що об'єднував цвіт тодішньої української інтелігенції, ду­шею якого був Лазар Баранович (він довгий час поєднував архієпископство з виконанням обов'язків місцеблюстителя Київської митрополичої кафедри). До гуртка входили такі відомі діячі того часу як уже немолодий архімандрит Києво-Печерської лаври Інокентій Гізель, церковний ; письменник і публіцист Іоаникій Галятовський, поет Іван Величковський, ректор Києво-Могилянської колегії, а потім митрополит Київський Варлаам Ясинський, філософ і богослов Йоасаф Кроковський, відомий ; під прізвиськом "Чернігівець", німецький теолог Адам, який прийняв православ'я. Усі вони мали зв'язок із Києво-Могилянською колегією, І були її колишніми студентами і професорами. Старші члени цього твор­чого співтовариства, наприклад Інокентій Гізель, сформувалися в київській інтелектуальній атмосфері часів митрополитства Петра Могили, під його безпосереднім ідейним впливом. Високий могилянський дух вони передавали своїм молодшим друзям і учням. 1681 року Д.Туптало був призначений ігуменом Максаківського монастиря, а через рік переведений у тому ж сані до Батурина, тодішньої гетьманської столиці Лівобережжя. Але життя в наскрізь просоченому ін­тригами й доносами місті, вдалині від необхідних йому для письменниць­кої праці книг не влаштовувало освіченого церковнослужителя. Напри­кінці 1683 року він оселився в Києво-Печерській лаврі. Користуючись її чудовою бібліотекою, Туптало починає систематичне впорядкування кор­пусу житій святих. На якийсь час залишаючи Лавру для управління монастирями (у Батурині, Глухові, Чернігові), він незмінно повертався в цю славетну обитель.

У Києві Д.Туптало читав лекції з філософії та інших дисциплін у Києво-Могилянській колегії. Його курси загалом відповідали тим, що викладалися в провідних європейських університетах. У них переважав дух пізнього арістотелізму у характерній для православної традиції теоло­гічно-платонічній інтерпретації. Вони відрізнялися вільним обговоренням питань релігійної філософії. З-під пера Д.Туптала вийшла маса різноманітних віршованих і про­заїчних літературних творів, відзначених піднесеним стилем. Як і в като­лицьких країнах тодішньої Європи, у Києві надзвичайно популярними були "емблематичні вірші" — віршовані написи символічного змісту до гравійованих емблем і гербів, а також характерні для літературних смаків епохи бароко вишукані поетичні мініатюри, часто у формі акростиха. Один акростих Д.Туптала релігійного змісту нам відомий.

У 1697 році, після смерті близького його родині Інокентія Монастир­ського, Д.Туптало прийняв ігуменство київського Кирилівського монасти­ря, а потім у сані архімандрита керував Єлецьким монастирем у Чернігові. Надходили нові часи. Московське царство очолив енергійний Петро І. Для проведення задуманих перетворень він гостро потребував освічених, відданих справі просвітництва людей. У самій Московській державі їх по­мітно бракувало, а довірити церкву іновірцям, котрі широко запрошували­ся на військову й інші види світської служби, цар з політичних міркувань не міг.

Цар-реформатор, що часто бував в Україні, почав активно залучати до роботи місцеве освічене духівництво, мало зважаючи на бажання й інте­реси обраних ним людей. Так трапилося і з Д.Тупталом, котрий справив своїми великими пізнаннями й високою духовністю велике враження на царя й 1700 року був призначений на митрополичу кафедру Тобольська до Сибіру. Тоді Димитрій Туптало зумів ухилитися від призначення, мо­тивуючи відмову слабкістю здоров'я і необхідністю завершити роботу над корпусом "Житій святих". Однак, помітивши відповідального й освічено­го архімандрита, Петро вже не випускав його з поля зору. Д.Туптало був таки змушений прийняти царське призначення, але вже не за Урал, а в Центральну Росію. 1702 року за наказом Петра І він стає митрополитом Ростовським і Ярославським. На цій посаді він докладає великих зусиль для розвитку системи освіти в довіреній йому єпархії і, будучи ревнителем православ­ної віри, сприяє вкоріненню в Росії духу відкритості й толерантності що­до західної культури. У місцевих школах він запровадив навчання дав­ньогрецької мови й латини; сприяв відкриттю в Ярославлі першого в Росії театру, завезенню туди книг і розвитку друкарства.

Численні промови і проповіді митрополита, створення мережі шкіл і бібліотек, організація драматичних вистав, диспутів і діалогів за прийня­тою в Києво-Могилянській колегії системою відіграли значну роль в ос­віті краю. На призначеній йому царем посаді він виявив велику енергію й, водночас, шанобливе ставлення до національно-церковних традицій російського народу. Тут, на берегах Волги (жив він переважно в Ярославлі), Димитрій Ростовський продовжував плідну літературну діяльність. Були закінчені "Четьї-Мінеї" — чотиритомна праця, що містила житія православних свя­тих. У роботі над нею автор широко використовував не тільки вітчизняні джерела, а й численні грецькі й латинські тексти. Ще однією його вели­кою працею став "Літопис келійний", що дає послідовний виклад подій біблійної історії з морально-повчальними коментарями.

Перебуваючи в Ростовській землі, Димитрій об'їхав увесь Верхньоволзький край, відвідував численні розкольницькі селища і скити Заволжя. На відміну від багатьох сподвижників Петра, що вдавалися до жорстоких перес­лідувань і катувань розкольників, митрополит прагнув зрозуміти й переко­нати старовірів. Із цією метою він написав свою третю фундаментальну пра­цю "Розвідка про розкольницьку бринську віру", видану вже після його смерті. У цій праці з'ясовуються причини розколу, визначаються головні його напрями та їх ідейні засади, описуються особливості побуту й поведін­ки старообрядників. Цей перший об'ємний і об'єктивний опис переконань та способу життя розкольників і сьогодні не втратив наукової цінності. Крім трьох капітальних праць митрополит Ростовський був автором численних богословських і релігійно-філософських ("Розмірковування про образ Божий та його подобу в людині"), агіографічних (життєписних) і полемічних творів, духовних пісноспівів (кантів і псалмів), віршів та кількох драм.

На відміну від своїх земляків і сучасників Стефана Яворського та Феофана Прокоповича, котрі займали вищі церковно-державні посади й справляли великий вплив на царя, Димитрій Ростовський намагався триматися осторонь від бурхливих політичних подій і уникав зближення з грізним і мінливим у своїх симпатіях самодержцем, не завжди поділяю­чи його модернізаторські устремління й особливо не схвалюючи жорсто­ких методів їхнього втілення.

Помер Д.Туптало 28 жовтня 1709 року, прихиливши коліна під час молитви. 1753 року, після знаходження його нетлінних мошів, рішенням Святого синода він був віднесений до лику святих. Віршовану епітафію на його надгробку склав Михайло Ломоносов. Пам'ять святого Димитрія Ростовського православна церква вшановує 21 вересня (4 жовтня).

Усе життя св. Димитрія Туптала, митрополита Ростовського і Ярос­лавського, проходило на тлі безперервних війн і насильства. Але своє життєве покликання він бачив у поширенні гуманності й просвітництва серед слов'янських народів. Цій меті було присвячено і його воістину ти­танічну працю з упорядкування зводу житій святих, до якого православ­на церква звертається вже три століття поспіль.

Джерело. 100 найвідоміших українців.