Данило Галицький

Данило Галицький

В історії нерідко трапляється так, що все жит­тя людини, наділеної видатними якостями, минає в боротьбі з несприятливими обставинами. За та­ких умов домогтися визнання здатні люди справді неординарні. Саме таким був князь Данило Рома­нович Галицький.

Данило належав до старшої лінії роду Мономаховичів, найавторитетнішої і найвпливовішої гілки великокнязівського дому Рюриковичів. Усі його предки за батьківською лінією свого часу посідали київський престол. Через батька, діда й прадіда Да­нило за прямою лінією старшинства походив від Мстислава, старшого сина Володимира Мономаха. Уже саме походження Данила робило його, за династичними законами то­го часу, першорядною постаттю в "Мономаховому племені". До цього вар­то додати і високе походження його матері, другої дружини Романа Мстис­лавича Ганни, дочки візантійського імператора Ісака II Ангела. І хоча Візантія вже переживала занепад (невдовзі по народженню Данила полчиша хрестоносців захопили й розграбували православний Константинополь), однак споріднення з імператорським домом підносило людину в очах усьо­го християнського світу.

Про синів Романа Мстиславича від першого шлюбу нічого не відомо, так що народжені 1201 року Данило і двома роками пізніше Василько бу­ли єдиними прямими спадкоємцями князя. У результаті завзятої бороть­би Романові Мстиславичу, що починав політичну кар'єру на Волині, 1199 року вдалося утвердитися на престолі Галицького князівства, що охоплю­вало землі Прикарпаття широкою дугою уздовж Дністра, від кордонів Польші до низов'їв Дунаю. Завдяки цьому він став одним з наймогутніших володарів Русі свого часу і, маючи переконливі династичні підстави, висунув претензії на великокнязівський престол у Києві. В 1204 році йо­му вдалося на нетривалий час опанувати стародавню столицю Русі, але в 1205 р. він загинув на війні в Польщі. Овдовілій Ганні, що залишилася з двома малолітніми синами, дове­лося проявити неабияку волю й політичний хист, щоб зберегти бодай час­тину володінь покійного чоловіка, оскільки всі сусіди висували претензії на території Галицько-Волинської держави, а в самому Галичі насилу вга­моване Романом боярство знову підняло голову. Ганна вважала меншим лихом укласти угоду зі своїм родичем, угорським королем Андрієм II, який, зустрівши сім'ю покійного Романа в Сянку, обіцяв допомогу й увів до Галича загін своїх військ. Чотирирічного Данила король називав "ми­лим сином". Збереження влади дітей Романа в Галичі викликало опір галицького боярства, що його ненавиділо. Зауважимо, що Галицька земля, як і дещо раніше Полоцька, від часу смерті Ярослава Мудрого достатньою мірою ві­дособилася від решти Київської Русі. Тут рано виникла своя династія Ростиславичів — гілки Рюриковичів, що походила від старшого, помер­лого ще за життя батька, сина Ярослава Мудрого Володимира. Роман Мстиславич був першим з Мономаховичів на престолі Галича. Він не ба­жав миритися з боярським свавіллям. Тому бояри, упевнені, що його син продовжуватиме таку саму політику, намагалися знайти йому заміну се­ред князів віддаленіших земель, які не мали на Галич "отечеських" прав.

З огляду на династичні суперечки на Русі, галицьке боярство зверну­ло свій погляд на головних супротивників "Мономахового племені" — чернігівсько-сіверських Ольговичів. Тоді ж на Галицьку землю стали пре­тендувати й поляки. Андрієві II вдалося блокувати їхні сили, однак боярс­тво, що спиралося на прикарпатські замки і власні дружини, не бажало бачити в місті Ганну з дітьми і покликало із Сіверщини Володимира Іго­ровича з його братами, Романом і Святославом, синами героя "Слова о полку Ігоревім". Угорський король, не розраховуючи на успіх, відсту­пив, визнавши їхню владу над Прикарпаттям.

Ганна з дітьми від'їхала на Волинь, але й тут вона почувала себе не­певно. Підводила голову боярська опозиція, яка була зв'язана з галиць­кою знаттю і за її прикладом прагнула до утвердження феодальних прав па землі й людей, що їх населяли. Коли ж Ігоровичі, явно покладаючись па зраду в місті, вирішили заволодіти Володимиром-Волинським, удова Романа із синами залишила місто. З молодшим Васильком Ганна влаштувалася в Кракові, утримуючи за собою частину Волині. Данила в 1207 році відправили до Угорщини, до Андрія, де хлопчик і зростав, готуючись до майбутньої боротьби за батьківські володіння.

Галицька земля на довгі роки перетворилася на арену кровопролитних усобиць. Ігоровичі незабаром посварились з боярами, які їх запросили, і 1211 року влаштували справжню різанину, сподіваючись у такий спосіб покінчити з опозицією. Однак місцева знать і після загибелі більшості сво­їх лідерів залишалася досить сильною, тож сіверським князям довелося ті­кати з Прикарпаття. Тріумфуючі бояри скоїли нечуваний в історії Давньої Русі вчинок. 1212 року вони посадили на престол не природженого Рюриковича, як це було триста років поспіль, а свого лідера, боярина Владислава Кормильчича. Але він протримався лише кілька місяців. Незадоволені ним галичани звернулися до короля Угорщини з проханням повернути на престол підростаючого Данила, і він за підтримкою військ Андрія II і волинських загонів повернувся до Галича. Утім, цей успіх був тимчасовим, і Ганні з дітьми незабаром знову довелося переховуватися на Волині, про­довжуючи завзяту боротьбу з боярством. Ніщо не гарантувало успіх роди­ні Романа Мстиславича. У Галицько-Волинських землях була цілковита руїна, сили князівства було вичерпано багаторічними кривавими чварами, а боротьба дедалі більше набувала характеру суперництва за владу над Прикарпаттям і Волинню між Угорщиною і Польщею. Позиції Угорщини виявилися сильнішими, і Андрій II, порушивши дані Ганні обіцянки, із санкції Папи Римського проголосив галицьким королем свого малолітньо­го сина Коломана, якого у 1217 році посадив у Галичі.

Однак краківський князь Лешко, не в змозі протидіяти утвердженню угорців у Прикарпатті, закликав на галицький престол князя з Новгоро­да Мстислава Мстиславича, прозваного за ратну звитягу Удалим. Неспо­дівано для Андрія Мстислав зі своєю дружиною 1219 року ввійшов до Га­лицької землі, вигнав угорський загін, очолюваний Коломаном, та заволодів її столицею. Цю акцію підтримав Данило Романович, який досяг уже повноліття і на той час міцно утвердився у Володимирі-Волинському. Перемога Мстислава давала йому шанси в майбутньому утверди­тися в Галичі, і він зробив для цього перший крок, уклавши шлюб із дочкою Мстислава Ганною.

Цей успіх ще не гарантував остаточного досягнення мети. Мстислав, від­важний воїн, не зумів розібратися у складному плетиві соціальних і динас­тичних проблем Південно-Західної Русі та, побоюючись вигнаних із Галиць­кої землі угорців, пішов на поступки полякам. От чому він не підтримав зятя в його прагненні відвоювати в поляків Берестейську й Забузьку землі, що на­лежали його батькові. Але Данилу вдалося вибороти перемогу над Лешком власними силами і відновити свою владу над цими територіями.

У той час на Русь зі сходу насувалася страшна загроза. Монгольські орди Чингісхана, Субедея і Джебе, що розорили Закавказзя, перейшовши 1222 року Великий хребет, вийшли на простори східноєвропейських сте­пів і почали громити половців. Ползецькі хани, що здебільшого мали ро­динні зв'язки з російськими княжими домами, звернулися до Русі з про­ханням про допомогу. На з'їзді в Києві князі Південної Русі, провідну роль серед яких відігравали три Мстислави, володарі Київської, Чернігів­ської і Галицької земель, ухвалили рішення з'єднатися з половцями і зус­тріти ворога на їхній землі, не допускаючи до кордонів власних володінь.

31 травня 1223 р. дружини російських князів і половців зустрілися з монголо-татарським військом у Північному Приазов'ї на річці Калці. Загалом їхні сили не поступалися монгольським, ба й навіть перевершу­вали їх. Однак між трьома Мстиславами, що очолювали кампанію, не бу­ло єдності. Не чекаючи інших, Мстислав Удалий, потягши за собою Да­нила й половців, відважно кинувся у бій, зім'явши передові монгольські загони. Однак монголи відтіснили половців, які під час своєї втечі роз­ладнали київські, чернігівські й смоленські полки, які ще вступили до бою. Зрештою розрізнені дії окремих князів призвели до цілковитої по­разки і загибелі безлічі дружинників та ополченців. Загинули й два Мстислави, Чернігівський і Київський, тоді як головному винуватцю по­разки, Мстиславові Удалому, вдалося врятуватися.

У цій битві Данило Романович виявив неабияку мужність. Під час просування військ степом він командував авангардом, а під час бою про­довжував натиск, незважаючи на серйозне поранення в груди. Йому по­щастило втекти від переможних монголів. Разом із тестем і рештками дру­жини він дістався до своїх володінь. Скрутним станом Мстислава не оминули скористатися угорці. Деморалізований Мстислав не зміг протис­тояти королю Андрієві II і пішов йому на поступки. У 1225 році він ви­дав свою дочку Марію заміж за молодшого сина Андрія, віддав у посаг Перемишльську землю, заповів йому також ціле Галицьке князівство. Крім того Мстислав, що заплутався в інтригах і обіцянках, у 1227 році під тиском галицьких бояр без опору поступився королевичу Коломану Га­лицькою Руссю, а сам перейшов до Торчеська, розташованого на півден­ній околиці Київської землі, де й помер 1228 року. Перед смертю він роз­каювався у вчиненому перед Данилом, який приїхав до нього, але виправити вже нічого не міг. Мабуть, почуття провини за поразку на бе­регах Калки остаточно зламало його.

Смерть Мстислава розв'язала Данилові руки в боротьбі за Галицьке кня­зівство. За середньовічними уявленнями, він мав на нього переважні права, оскільки його батько колись ним володів, а сам він доводився зятем остан­ньому володареві цієї землі з дому Рюриковичів, чий суверенітет над При­карпаттям сумніву не підлягав. До того ж, боярські угруповання Галицької землі послаблювали одне одного в нескінченних усобицях, а міський торго- ію-ремісничий клас, що посилювався, незадоволений усобицями й утвер­дженням угорського панування, пов'язував з ним свої сподівання. Сам Да­нило, незважаючи на втрати в битві на Калці, навіть розширив свої володіння, до 1227 року приєднавши споконвіку належні князям Волині Луцьку, Пересопницьку і Белзьку волості. Луцьк він передав своєму молод­шому брату Васильку, на котрого завжди цілком покладався.

У невгамовній боротьбі за Галицьку землю проти Данила об'єднали­ся угорці й поляки, що залучили на свій бік окремих другорядних прикарпатсько-волинських князів, серед яких був давній ворог Данила Олек­сандр Белзький. Однак союз цей виявився неміцним, і незабаром іноземці, що претендували на Прикарпатську Русь, розсварилися між со­бою, чим і скористався Данило. Впродовж десятиліття по смерті Мстис­лава Удалого Галич кілька разів переходив із рук у руки, часом ненадов­го перепадаючи і Данилові. Як компромісну фігуру галицькі бояри, розчаровані в угорській владі, побоювалися повернення Данила, запроси­ли Михайла і його сина Ростислава з дому чернігівських Ольговичів. Угорський король визнав перехід Галича під їхню владу й пообіцяв вида­ти за Ростислава свою дочку. Ростислав, заручившись підтримкою Угорщини, хотів мирно залагоди­ти відносини з Данилом, поступившись йому Перемишльською землею. Од­нак той не задовольнився цим, маючи твердий намір відновити Галицько- Волинську державу свого батька в її колишніх кордонах. Щоб нейтралізува­ти угорців, він уклав союз із їхнім ворогом, австрійським герцогом Фердинандом і, скориставшись з відсутності в місті Ростислава, у 1238 році уро­чисто вступив до Галича. Як повідомляє літописець, радісні городяни "ки­нулися до нього, як бджоли до матки, як спраглий до джерела", після чого Данило Романович "прийняв стіл батька свого і відсвяткував перемогу".

Відновлення єдності Галицько-Волинської держави в рік страшного спустошення Батиєм усієї Північно-Східної Русі мало далекосяжні наслід­ки. Перед загрозою навали лютого ворога, що отаборився на Нижній Вол­зі, Південна й Південно-Західна Русь нарешті отримали сильного й автори­тетного лідера. Тому кияни по смерті їхнього князя Володимира Рюриковича були незадоволені Ростиславом Мстиславичем, давнім суперником Дани­ла, що тимчасово посів великокнязівський престол, зате самого Данила ра­дісно вітали у своєму місті наприкінці 1239 року. До цього часу монгольські війська вже спустошили Дніпровське Лівобережжя з Переяславом і Черні­говом. Усім було ясно, що наступного удару зазнає Київ.

Утвердившись у Києві й поширивши в такий спосіб свою владу на всю територію сучасної України від дельти Дунаю до Прип'ятського Полісся і від Карпат з верхів'ями Вісли до Дніпра, Данило Романович об'єднав усі належні колись його батькові землі і став наймогутнішим князем дому Рюриковичів. Але неминучість кривавої війни з Батиєм була очевидною, і він розумів, що сам не зможе встояти перед монгольським військом, оснаще­ним кращою на той час китайською бойовою технікою. Тому свої зусил­ля він спрямував на створення загальноєвропейської коаліції проти мон­голів, що вже захопили всю Євразію від Японського моря до Дніпра.

Погляди Данила насамперед були звернені до добре знайомого йому з дитинства угорського королівського двору, оскільки Угорщина тоді бу­ла чи не найсильнішою (якщо не брати до уваги потужнішу, але політич­но роздроблену Німеччину) державою Центральної Європи, і до поділе­ної на окремі князівства Польщі. Доручивши оборону Києва своєму тисяцькому Дмитрові, князь вирушив на Захід умовляти сусідів об'єдна­тися перед обличчям могутнього ворога. Однак у країнах католицької Єв­ропи тоді мало усвідомлювали масштаби навислої загрози. До того ж, ба­гато правителів сприймали монголів як природних союзників хрестоносців у боротьбі з мусульманами на Близькому Сході. Тому дип­ломатичні зусилля князя успіхом не увінчалися.

Звістка про падіння Києва застала Данила в Польщі, князі якої не від­гукнулися на його заклик до спільних дій. Усі сподівалися на те, що їхні землі омине монгольська гроза. Батий стрімко просувався на захід і в пер­ші місяці 1241 року захопив основні центри Прикарпаття й Волині — Во­лодимир і Галич. Не втрачаючи часу на облогу добре укріплених фортець Кремінець і Холм, заволодіти якими монголам так і не вдалося, вже на­весні 1241 року Батий напав на Польщу й Угорщину. Головні міста цих країн спіткала жорстока доля. Решту Європи врятувала від розгрому ли­ше та обставина, що вже біля кордонів Італії 1242 року Батий одержав шістку про смерть великого хана Удегея і повернув військо, щоб устигну­ти в Монголію на вибори нового володаря Євразії і пов'язаний із цим пе­рерозподіл володінь між членами дому Чингізідів.

Отримавши перепочинок, Данило повернувся до своїх володінь. Бага­то міст тут було спалено, однак більшості сільських жителів, котрі стано­вили переважну масу населення, вдалось укритися в лісах і горах, що пле­кало сподівання на швидке відновлення сил. Але навіть у страшні роки монгольської навали усобиці між князями не вщухали. У 1242—1245 роках Данило вів завзяту боротьбу з давнім своїм суперником Ростиславом Ми­хайловичем, який також повернувся з Центральної Європи на Русь. У сер­пні 1245 року під Ярославом Данило розгромив Ростислава з його угор­ськими і польськими союзниками, але перемога ця не додала йому сили.

У 1242 році Батий на загальномонгольському курултаї закріпив за со­бою західну частину неосяжних володінь дому Чингізідів і, міцно утвер­дившись на Нижній Волзі, почав будувати свою державу, названу пізніше Золотою Ордою. На землі Русі він дивився як на свою здобич, і не запе­речуючи збереження там колишніх династій, наказав князям з'явитися до нього для виявлення покірності й отримання мандата на володіння їхні­ми землями.

Данило довше за всіх князів не їхав до ставки Батия. Він усе ще спо­дівався, що європейські володарі об'єднаються для боротьби з монголь­ськими завойовниками і підтримають його в цій справі. Але всі сподіван­ня на західну допомогу виявилися марними, а хан вимагав негайної явки. Не знаючи, що очікує його в ханській ставці (не всі князі поверталися івідти), Данило Романович у 1246 р. наважився на подорож до берегів Волги. Батий прийняв його прихильно, і після запевнень у відданості й вірності, що супроводжувалися виконанням відповідних монгольських ритуалів, князь дістав "ярлик" - ханську грамоту, що підтверджувала йо­го права на володіння Галицькою і Волинською землями.

Однак князь не збирався миритися з підпорядкуванням хану, й того ж року через папського легата Плано Карпіні, котрий повертався в Рим і монгольської столиці Каракоруму, встановив контакти з Ватиканом. В обмін на обіцянку ввійти з Римом у церковну унію (до якої на той час входив константинопольський патріарх) Папа Інокентій IV зобов'язався організувати Данилові допомогу з боку Європи.

Жодної допомоги від папського престолу й монархів Європи отрима­но не було. Втім, Данило не гаяв часу і відновлював колишній авторитет Галицько-Волинської держави серед її сусідів. У 1248 році він у складі іначної коаліції боровся з литовським князем Міндовгом, котрий поси­лився внаслідок монгольського розорення Русі й претендував на частину Полісся, а 1252 року брав участь у конфлікті в Австрії, з дочкою герцога якої був одружений його син Роман. Повертаючись з Австії, Данило зус­трівся в Кракові з папськими послами, які несли йому "благословення й вінець і сан королівський" з обіцянками надати збройну підтримку її боротьбі з монголами. 1253 року Данило був коронований цим вінцем і прийняв титул "короля Малої Русі".

Переговори Данила з Папою Римським і центральноєвропейськими правителями були складовою розробленого ним широкомасштабного плану створення антимонгольської коаліції християнських народів. Неод­норазово переконавшись у тому, що не варто покладатися на допомогу Заходу, він хотів бачити своїми союзниками насамперед князів Русі, шо починала оклигувати від нашестя Батия.

1249 року престол Володимиро-Суздальського князівства із санкції монгольського хана посів молодший брат Олександра Невського (який правив у вцілілому від монгольського погрому Новгороді) Андрій Ярославич. Цей молодий князь, як і Данило, виношував плани звільнення від панування завойовників. Незабаром вони налагодили контакти, і вже 1251 року укладений між ними союз було скріплено шлюбом Андрія з дочкою Данила. Свою допомогу обіцяв і католицький світ.

Шанси скинути ординське ярмо були цілком реальними, одначе мон­голи, довідавшись про виступ, що готувався проти них, завдали упереджувального удару. 1252 року проти Андрія виступило величезне ханське військо під командуванням Неврюя, і нашвидкуруч зібрані війська моло­дого князя були розбиті, а сам він утік до Швеції. Ярлик на Володимиро- Суздальське княжіння дістав Олександр Невський, лояльний до монголь­ської влади через те, що підвладним йому землям загрожували насамперед німецькі рицарі та шведи.

Того ж таки 1252 року монгольські загони під командуванням Куремси з'явилися біля кордонів Галицько-Волинського князівства. Данило з сином Левом зуміли відбити їхні атаки, а наприкінці наступного року самі перейшли в наступ, завдавши Куремсі низку поразок. Успішними бу­ли також бойові дії проти полчищ Куремси у 1256—1257 роках.

Успіхи Данила багато в чому зумовлювалися реорганізацією війська. За зразком західних сусідів були сформовані загони важкої кавалерії, де обладунок захищав і вершника, і коня. Так на Русі з'явилася рицарська кіннота, що чудово зарекомендувала себе в боях із монголами. У війську Данила з'явилися спеціальні, екіпіровані за монгольським зразком, заго­ни легкої кінноти, захищені китайськими шкіряними панцирами. У ті ро­ки були відновлені укріплення старих міст і фортець, і водночас споруд­жені нові. Одне з молодих міст, Львів, названий на честь старшого сина Данила Лева, уперше згадане літописцем під 1256 роком.

У ситуації, що склалася, Данило з братом Васильком і сином Левом кілька років стримували монгольський натиск, фактично вийшовши з під­корення Золотій Орді. Це були перші перемоги Русі над монголами, їм сприяла плутанина в Золотій Орді, зумовлена смертю Батия 1255 року, а рік потому — його сина і спадкоємця Сартака, християнина й особистого дру­га Олександра Невського. Престол успадкував інший син Батия, Улагчі, але і його правління виявилося недовгим. Смерть Улагчі 1258 року відкрила трон братові Батия Берке, принциповому прихильнику ісламу, котрий виз­начив подальший мусульманський цивілізаційний вибір Золотої Орди.

Берке реально оцінював небезпеку з боку міцніючого Данила Романо­вича, і ледь зійшовши на престол у 1258 році, послав проти нього свої ос­новні сили під командуванням досвідченого й обережного Бурундая. Монгольське військо кількаразово перевершувало сили Данила, а допо­моги чекати було нізвідки. Єдиний спосіб запобігти повторному спусто­шенню Галицько-Волинських земель полягав у виконанні монгольського ультиматуму, головною вимогою якого було розібрання Данилом укріп­лень своїх міст.

Цей наказ було виконано. Південно-Західна Русь була врятована від воєнного руйнування, але зі сподіваннями на звільнення від монголь­ського ярма теж довелося надовго розпрощатися. Для шістдесятирічного Данила, котрий усе своє життя провів у виснажливій боротьбі з числен­ними ворогами, які зазвичай переважали його за силою, це стало важким ударом. Хвороби дедалі частіше долали його. У 1264 році він помер у місті-фортеці Холмі, передавши владу хоча й у залежній від Золотої Орди, але цілком відновленій і зміцнілій державі своєму сину Левові, який збе­ріг за собою і королівський титул.

Сповнене запеклої боротьби, втрат і перемог життя Данила Романо­вича демонструє надзвичайну стійкість і відвагу цієї видатної людини, котрій доводилося постійно йти всупереч долі. У XIII столітті на Русі з Данилом за масштабністю можна порівняти хіба що з Олександром Невським. Однак наскільки різну історичну роль їм довелось відіграти!

Данило всіма силами домагався звільнення від монгольського пану­вання, заради цього прагнучи союзу з католицьким Заходом, але зрештою не отримавши звідти нічого, крім маловагомого королівського титулу. На­томість Олександр мусив боротися з німцями і шведами, й заради пере­моги над ними він широко використовував сили Золотої орди.

Промонгольська орієнтація Олександра була так само вимушеною, як і прозахідна Данила. їхній вибір, продиктований украй несприятливими для Русі зовнішніми обставинами, безпосередньо відбився на подальшій долі давньоруських земель. Західна й Південна Русь згодом була інтегро­вана в центральноєвропейські політичні структури як залежний від Поль­щі регіон, тоді як Східна і Північна, скинувши ярмо нащадків Батия й об'єднавшись навколо Москви, органічно всотали численні риси золо- тоординської політичної системи.