Антоній Печерський

Антоній Печерський

(983-1073)

Києво-Печерський монастир, який з часом одер­жав почесний титул лаври, завжди відігравав особливу роль у духовній історії Київської Русі й усього східнослов'янського православного світу. Його засновник, преподобний Антоній, в миру Антипа, народився під Києвом, у давньому місті Любечі на Дніпрі, в 983 р. Хрещення Русі, що невдовзі відбулося, і організація при Десятинній церкві першої школи сприяли прилу­ченню молодих русичів до вершин християнського ду­ховного життя. Антипа з юних літ присвятив себе бо­гоугодним подвигам, мріючи про чернече служіння. Проте чернецьке життя на Русі тоді було ще мало відо­ме. Тому юнак вирушив у Візантію, що славилася своїми монастирями, і оселився на Святій горі Афон. Тут, на вузькому гористому півострові, який врізався в Егейське море, здавна був прославлений центр пра­вославного чернецтва.

Праведне життя і премудрість афонських ченців справили на молодого Антипу величезне враження і він вирішив залишитися на Святій горі для досягнен­ня висот духовної досконалості й богопізнання. Його наставником став праведний Філофей. Невдовзі Антипа прийняв від нього чернецтво під ім'ям Антонія. Це ім'я було вибрано не випадково: цим Філофей виразив надію на те, що пострижений ним слов'янин стане для Русі тим, чим Ан­тоній Великий, батько східного чернецтва, був для Єгипту і всього пра­вославного світу.

За порадою свого наставника, Антоній, якому вже було близько трид­цяти років, у 1013 р. повернувся на Русь, щоб проповідувати чернецьке життя. Проте, відвідавши уже існуючі біля Києва монастирі, він залишив­ся невдоволеним їх влаштуванням. Ці монастирі не мали того високого чину і статуту, з якими Антоній зріднився у роки перебування на Афоні.

З початком кривавих усобиць після смерті князя Володимира, Антоній в 1017 р. повертається до усамітненого і смиренномудрого життя на Свя­тій горі, але через десять років знову опиняється у Києві. На той час Ярос­лав, син князя Володимира, міцно утвердившись на великокнязівському престолі, розгорнув велику діяльність з будівництва храмів і розвитку ду­ховного життя на Русі.

У Києві Антоній зближується з Іларіоном, пресвітером церкви у кня­зівській заміській резиденції Берестові (на сучасному Печерську), який жив переважно в столиці при князі Ярославі. Принісши світло афонськоґо благочестя, інок оселився у залишеній Іларіоном печерці на мальовни­чій дніпровській кручі (тепер там знаходяться Дальні, або Феодосієві, пе­чери з храмово-монастирським ансамблем Нижньої лаври).

Слава про праведність і мудрість Антонія швидко рознеслася по сто­лиці й околицях, і до нього звідусюди потяглися люди. Деякі з них, схиль­ні до аскези і молитовного смиріння, селилися у лісовій глушині непода­лік від його печерки, слухали настанови і прагнули жити за його прикладом. Разом з ним жили 12 учнів. Вони почали розширювати печер­ний монастир, викопали кілька келій і збудували під землею, на зразок афонських храмів, невелику церкву. У ті роки з преподобним Антонієм зустрічався і Ярослав Мудрий, чия заміська резиденція Берестове була не­подалік. Антоній справляв на князя та його сім'ю просвітницький духов­ний вплив.

До кінця правління Ярослава Володимировича авторитет Антонія на Русі був настільки високий, що Ізяслав Ярославич, який успадкував піс­ля смерті батька в 1054 р. великокнязівський престол, насамперед прий­шов до старця за благословінням. Він передав ченцям, які зібралися дов­кола Антонія, Берестову гору, де почав розростатися Печерський монастир.

У монастирі разом з Антонієм жили відомі церковні й громадські діячі Київської Русі, у тому числі Никон, колишній митрополит Іларіон. Проте стосунки з владою у монастиря уже тоді були напруженими. Перший кон­флікт виник через постриг близьких до князя Ізяслава без його відома юна­ка Варлаама і євнуха Єфрема. Київський володар погрожував Никону, який їх постриг, і Антонію, який цей вчинок благословив, суворими карами і зак­риттям монастиря.

Антоній з братією не відступили, готуючись піти в іншу країну. Проте дружина Ізяслава угамувала гнів чоловіка, розповівши йому про те, що її батько, польський король Болеслав Хоробрий, розгнівавшись на своїх чор­норизців за постриг без його схвалення Мойсея Угрина (угорця за поход­женням, взятого Болеславом у полон з Києва в 1017 р. і який знайшов зго­дом спокій біля Антонія у Печерському монастирі), вигнав зі своєї країни ченців, чим розгнівив Бога і невдовзі раптово помер, після чого в Польщі почалися заколоти і усобиці. Ізяслав відступив і послав на пошуки Антонія, який уже покинув околиці Києва, з проханням вернутися у монастир. Стар­ця знайшли через три дні. Приставши на прохання, він повернувся у засно­вану ним обитель.

В останні роки князювання Ізяслава Ярославича до печерських чен­ців приєднався і молодий, сповнений чернечого благочестя Феодосій. Наставництво і постриг двадцятилітнього юнака, який незабаром просла­вив Печерський монастир, Антоній доручив Никону. Антоній, особливо у похилому віці, віддавав перевагу усамітненому аскетичному життю. Тому на початку 1061 р., коли його учні змужніли і утвер­дилися у чернечому чині, він поставив над братією Варлаама, а сам перейшов у пече­ру на сусідній горі. До нього приєдналося кілька учнів, готових прийняти найсуворішу аскезу печерного затворництва. Там, де Антоній викопав собі нову печерку, невдовзі виникли Ближні, або Антонієві, печери, а неподалік виріс ансамбль Верх­ньої лаври. Основою його став закладений ще за життя святого старця Успенський собор — головний храм Києво-Печерсько­го монастиря.

Церковні перекази розповідають про провісницькі здібності Антонія. Так, він попереджав синів Ярослава Мудрого — Ізяслава Київського, Святослава Чернігів­ського і Всеволода Переяславського — про поразку від половців на річці Альті, яка ма­ла статися, а Шимону, сину варязького князя Африкана, який був у них на служ­бі, передрік, що він не тільки уникне смер­ті в цій битві, уже перебуваючи серед тру­пів, а стане першим, кого аж через багато років поховають у кам'яному храмі Печерського монастиря (тоді ще не побудованого). Все сталося саме так.

Антоній дожив до глибокої старості й пішов з життя у 1073 р. Ігуме­ном заснованої ним обителі братія, з благословення Антонія, обрала пре­подобного Феодосія. Зі смертю Антонія пов'язана таємнича, що переда­валася з вуст у вуста, легенда про чудесне утаєння його мощей у печері, де він помер і куди Бог не дозволяє нікому проникати.

Еріх Лясота, посол німецького імператора до запорозьких козаків, який відвідав Київ у 1594 р., записав зі слів ченця, який водив його по лаврських печерах, таку легенду. З наближенням смерті святий скликав братію і попрощався з нею, після чого земля обвалилася і відгородила його від інших монахів. Ті спробували прокопатися до нього, але із зем­лі вийшло полум'я, а коли вони повторили зусилля в іншому місці, на них линнула вода. Тоді монахи збагнули, шо такою воля Божа. Цікаво, що в передмові до виданого у 1661 р. "Києво-Печерського патерика" це чудо відносять уже не до року смерті святого, а до більш пізнього часу, коли "москалі" нібито намагалися викрасти його мощі.

Пам'ять про преподобного Антонія Печерського свято шанує правос­лавна церква. З нього на Русі почалася жива чернеча традиція, яка не пе­реривається і до наших днів і яка успадкувала високе чернече благочестя афонських старців.

Джерело 100 найвідоміших українців.