(кінець X ст.—1088)

Іларіон — найвидатніший сподвижник Ярослава Мудрого, перший митрополит київський з русичів. Відомостей про його життя збереглося мало. Він походив зі знатного київського роду. Народився наприкінці X ст., був серед юнаків, яких Володимир Святославич після прийняття християнства велів навчати книжковій премудрості при Десятинній церкві. З дитячих ро­ків Іларіон був близький до двору і добре знайомий з синами великого кня­зя, зокрема з Ярославом.

Свою освіту Іларіон удосконалював у Константинополі. Перебуван­ня в столичному місті збагатило його вільним володінням грецькою мо­вою і широким кругозором, зокрема історіософським баченням минуло­го і сучасного йому світу, де Русь посідала дедалі вагоміше місце.

Ще в перші роки правління Ярослава Іларіон опинився серед найближ­чих сподвижників князя. Своє відоме "Слово про закон і благодать" Іларіон виголосив у присутності Ярослава на Киріо-Пасху (в день збігу свят Благовіщення і Пасхи) навесні 1022 р. На цей час у Києві завершилося бу­дівництво і оздоблення Золотих воріт, увінчаних церквою Благовіщення, а також Софійського собору, спорудження якого почалося ще за Володи­мира, але припинилося через пожежу під час нападу печенігів у 1017 р.

"Слово про закон і благодать" можна вважати програмним докумен­том правління Ярослава Мудрого. Всесвітня історія, відповідно до цер­ковної традиції, трактується у ньому як реалізація одвічного Божого про­видіння, а суть її полягає у поступовому залученні народів, визнаних рівними, до світу християнства. Іларіон з гордістю оглядає славне мину­ле язичницької Русі, вітає її вступ у коло християнських народів і пи­шається тим почесним місцем, яке вона тут посіла.

Виходячи з православного філософського вчення про виділення бо­жественного світла в сферу зовнішнього мороку, київський мислитель визначає старозавітний "закон" і євангельську "благодать" як його послі­довні кроки, як шлях людства від гріхопадіння через підпорядкування за­повідям Бога до свободи. Закон, згідно Іларіону, повинен визначати по­ведінку людей на тій стадії розвитку, коли вони ще далекі від досконалості, і готувати людство до сприйняття божественної благодаті, яка, як повнота істини, любові, краси і волі, — вища за закон.

Іларіон підкреслював вільний від зовнішнього тиску вибір християн­ства Володимиром, якого слід шанувати "рівноапостольним". Подібно до апостолів, він вільно обрав віру і доклав чимало зусиль для навернення до неї своїх співгромадян. Ярослав же уславлюється як продовжувач справи батька, що піклується про будівництво храмів, благочестя і просвіту. Іла­ріон називає Ярослава "новим Соломоном", який продовжив і примно­жив діяння свого батька Володимира, звеличеного як "новий Давид".

Входячи у найближче оточення Ярослава і виступаючи ідеологом його політики, Іларіон згодом став центральною постаттю в утвореній у Києві при кафедральному Софійському соборі своєрідній академії, яка розгорну­ла широку просвітницьку і наукову роботу. Він керував створенням біблі­отеки при Софійському соборі й роботою переписувачів та перекладачів. Його перу належить найдавніший літописний звід і багато інших творів, переважно богословського змісту. Найвідомішими є "Молитва", "Спові­дання віри" і "Слово про оновлення Десятинної церкви".

Багатолітнє співробітництво Іларіона з Ярославом, його великі знан­ня, риторичні й письменницькі здібності, а також відома всім праведність визначили висунення його великим князем у 1051 р. на посаду митропо­лита — глави давньоруської церкви. Це сталося у період загострення від­носин між Руссю і Візантією, звідки до Києва присилали митрополітів. Іларіон очолював Київську митрополію кілька років, доки конфлікт з Ві­зантією був улагоджений.

Мирний договір, скріплений шлюбом сина Ярослава Мудрого Всево­лода і дочки імператора Константина IX Мономаха, ознаменував початок нового періоду конструктивних партнерських відносин Русі і Візантії. У Київ з Константинополя, згідно з канонічним правом, прибув висвяче­ний патріархом митрополит, який змінив Іларіона на високому посту. В листопаді 1053 р. Іларіон склав свої митрополичі обов'язки і постригся під іменем Никона в монахи Києво-Печерського монастиря.

З іменем Іларіона, який, за словами літописця, був "муж благой і книгочит, і постник", пов'язують виникнення Києво-Печерського монастиря. Будучи пресвітером у Берестові, він часто йшов на мальовничий, тоді ще вкритий лісом, високий берег Дніпра, "де нині старий монастир Печерсь- кий". Там він викопав для себе невелику печеру для молитовного усаміт­нення. Проте його присутність була необхідна в Києві. Коли Іларіон став митрополитом, цю печеру зайняв духовно близький йому Антоній, який остаточно повернувся на Русь з Афону. Незабаром довкола Антонія "згур­тувалася невелика братія". Так почалося чернецьке життя на Печерську.

Прийнявши чернецтво під іменем Никона, уже похилого віку, Іларі­он у 1072—1073 рр. опрацював і доповнив складений ним раніше перший літописний звід. У 1074 р., після смерті преподобного Феодосія, братія обрала Никона своїм ігуменом. Та на цьому посту він був недовго. Всту­пивши у конфлікт з великим князем Ізяславом Ярославичем, розгніваним тим, що в Печерському монастирі без його відома прийняли постриг двоє людей з його найближчого оточення, ігумен був змушений піти в далеку Тмутаракань на Керченській протоці. Тут Іларіон на самоті дожив до гли­бокої старості, і в 1088 р. помер столітнім старцем. Життя було з честю доведене до кінця і увінчане шляхетним умиротворенням старості.

Роль Іларіона в становленні духовної культури Київської Русі величез­на. Він першим осмислив і представив в образній формі історичне місце оновленої прийняттям християнства Русі серед народів світу. В його "Слові..." Русь усвідомила себе в історіософському відношенні, а перший літописний звід став базовим історичним текстом давньоруської історії.

Створена Іларіоном концепція вітчизняної історії стала підґрунтям ідей­ного самоусвідомлення давньоруського суспільства і значною мірою су­часного розуміння ранніх етапів вітчизняної історії. Його метафора, що співвідносила Володимира з Давидом, а Ярослава — з Соломоном, збері­гає значення і нині, коли ми з тисячолітньої дистанції можемо оцінити їхню роль у нашій історії. Неабияким є й духовний образ Іларіона, що давав йому змогу впродовж усього довгого, насиченого життя відігравати видатну громадську і церковну роль у Київській Русі.