(980-1024)

Ярослав, син князя Володимира Святославича, шанобливо названий сучасниками Мудрим, народився близько 980 р., невдовзі після утвердження у Києві його батька. Матір'ю Ярослава була княжна Рогнеда, яку Володимир силою взяв у дружини, убивши її бать­ка і братів. Рогнеда, прозвана за свою трагічну долю Гореславою, не пробачила Володимирові скоєного. За переказами, вона готувала на нього замах, який було розкрито. Великий князь мав намір її стратити, але Рогнеду врятувало рішуче заступництво її тоді ще ма­лолітнього старшого сина Ізяслава. Володимир поселив Рогнеду з дітьми за межами Києва, в селі Предславиному (названому так на честь їхньої старшої дочки). Володимир ставився до Рогнеди з особливою прист­растю. За десять років, що пройшли з часу захоплення Полоцька до повернення з Корсунського походу, у них народилося четверо синів і дві дочки. Ця жінка поєднувала в собі пристрас­ну принадність із гордою, незалежною вдачею. Вона водночас і ненавиділа, і ревнувала Володимира до інших жінок, та, мабуть, не тому, що кохала, а тому, що кожний черговий роман чоловіка ятрив її самолюбство.

Ярослав був другим сином Володимира і Рогнеди. Його дитинство пройшло в передмісті Києва — Предславиному, пожалуваному Рогнеді. Піс­ля прийняття Володимиром християнства Ярослава охрестили під іменем Юрія (Георгія). Після досягнення повноліття княжича відправили у далеку Ростовську землю, простори якої ще тільки треба було підкорити і освоїти. Пов'язані з землеробством і скотарством слов'яни нещодавно почали обжи­вати цей віддалений від життєвих центрів тодішньої Русі край, що слабко визнавав над собою владу Києва. Опинившись тут, Ярослав узявся за кня­зівське управління, спираючись на прибулу з ним дружину. Водночас він за­лучав місцеве населення до християнства. Пам'яткою творчої роботи в цьо­му лісовому краї стало засноване ним на початку XI ст. місто Ярославль.

Батько був задоволений князюванням Ярослава на північному сході Русі. Тому, коли в 1010 р. у Новгороді помер первісток Володимира Вишеслав, великий князь ввірив Ярославові в управління друге за значен­ням на Русі місто з його великими землями. Правління у Новгороді за­безпечило молодому князеві вплив у всьому Балтійському басейні й спри­яло зміцненню зв'язків зі скандинавськими країнами. Тож цілком при­родно, що Ярослав узяв собі в дружини дочку шведського короля Олафа III Скотконунга — Інгігерду, в хрещенні Ірину. Раніше Ярослав уже був у шлюбі. Про його першу дружину відомо лише те, що вона народила йому сина Іллю, який помер до 1034 р.

Невдовзі стосунки між Ярославом і Володимиром різко загострилися. Причиною цього було незадоволення Ярослава, який вважав себе старшим у домі Рюриковичів після батька (старші сини великого князя — Вишеслав і Ізяслав — на той час уже померли), викликане наміром Володимира заповіс­ти владу Борисові. За існуючим на Русі звичаєм спадкування, Ярослав і Святополк були першими претендентами на престол. Проте ситуація ускладню­валася тим, що Володимир після захоплення Корсуня і прийняття хрещення відпустив своїх жінок і взяв церковний шлюб з Анною, сестрою візантійсь­ких імператорів, що тоді правили. Борис і Гліб, перші канонізовані на Русі святі, були синами Володимира і Анни, а значить старший з них, Борис, мав переважне право на престол після смерті батька. Володимир в останні роки життя саме його готував як свого наступника і тримав у Києві.

Святополк і Ярослав явно не хотіли миритися з подібним порушенням старшинства у великокнязівській сім'ї. При цьому Святополк, як син Ярополка, мав підстави вважати себе єдиним законним спадкоємцем у домі Рюриковичів. Єдиноутробні молодші брати Ярослава — Всеволод і Мстис­лав — були на його боці. Про позиції зведених братів можна лише здога­дуватися, хоч насамперед вони віддавали перевагу Ярославові, про що по­бічно свідчить узяте з часом спрямування Святополка на їхнє знищення.

Святополка Володимир відверто не любив і не довіряв йому. Але ос­кільки Святополк був одружений з дочкою польського князя, майбутньо­го короля Болеслава Хороброго, який не змирився з втратою червенських міст у 981 р., останній знав про київські події і не збирався стояти осто­ронь боротьби, що розгорялася між синами Володимира за владу.

Не розраховуючи на швидке утвердження на великокнязівському прес­толі й використовуючи настрої новгородців, які не бажали платити данину Києву, та підтримку з боку Швеції, зацікавленої в послабленні надзвичай­но зміцнілої в роки правління Володимира Русі, Ярослав у 1014 р. пішов на відкритий конфлікт з батьком і відмовився посилати до Києва належну данину. Розгніваний Володимир почав готуватися до походу проти непо­кірного сина, але несподівано захворів і 15 липня 1015 р. помер.

Згідно з літописною традицією, події, що настали після смерті Воло­димира, розвивалися таким чином. Дізнавшись про наміри батька йти на Новгород, Ярослав покликав на допомогу варягів. Водночас на півдні Ру­сі загрожували печеніги, тому Володимир для охорони кордонів на Ліво­бережжі Дніпра відправив Бориса з основною дружиною. Печенігів Борис не знайшов, і простоявши кілька тижнів на степових рубежах, уже повер­тався у столицю, коли помер його батько.

Святополк, дізнавшись про смерть Володимира, негайно прибув у Київ і спробував приховати від народу звістку про кончину великого князя, готуючись особисто вступити на престол. Але київські бояри, при­хильники Бориса, послали до нього гінців. Вони ж вивезли тіло велико­го князя з Берестова і поховали у Десятинній церкві. В зв'язку з похо­ванням біля цього храму, в палацовій частині міста, зібралося багато лю­дей, які оплакували небіжчика.

Однак Святополкові вдалося посісти великокнязівський престол. Він навіть пробував залучити киян на свій бік щедрими дарами, проте ті, за сло­вами літописця, не відмовляючись від подарунків, у душі зберігали прихиль­ність до Бориса. Відчуваючи хисткість своєї влади, Святополк послав назус­тріч Борису своїх людей, які підступно розправилися з ним на річці Альті. За схожих обставин під Смоленськом невдовзі був убитий і Гліб. Наступною жертвою став Святослав, який сидів у Древлянській землі і намагався вря­туватися в Угорщині, але його наздогнали дружинники Святополка.

Найнебезпечнішим конкурентом для Святополка був Ярослав, який ще не знав про смерть батька і загибель Бориса, Гліба і Святослава. Він перебував у Новгороді, куди йому на допомогу прибув загін від тестя. Але між свавільними варягами і новгородцями стався конфлікт, який призвів до того, що скривджені безчинствами гостей міські жителі почали бити скандинавів. Розгніваний Ярослав ужив проти новгородців крутих захо­дів, проте наступного дня одержав від сестри Предслави звістку про події у Києві і наміри Святополка. Перед лицем небезпеки йому довелося по­розумітися з новгородцями, вдовольнивши їхні вимоги.

Об'єднавши під своїм керівництвом сили Новгородської землі та ва­рягів, Ярослав, як колись і його батько, у вересні 1015 р. вирушив на пів­день проти Святополка, який, у свою чергу, покликав на допомогу пече­нігів. Вирішальна битва відбулася під Любичем, північніше Києва, наприкінці листопада того ж року. Святополк був розбитий і втік у степ. "Ярослав же сів у Києві на столі отчім".

Боротьба зі Святополком, якого за підступність і жорстокість стосовно братів прозвали Окаянним, не закінчилася цією перемогою. За Святопол­ком стояли половці і поляки, а Ярослав міг розраховувати на допомогу шведів і Північної Русі, а також на підтримку киян. Для поповнення сил Ярослав, утвердившись у Києві, в 1016 р. знову вирушає у Новгород. Цим вирішив скористатися Святополк, у 1017 р. з'явившись під стінами столи­ці з печенігами. На щастя, Ярослав зі свіжими силами підійшов вчасно. Го­туючись до вирішальної битви, він поставив у центр варягів (на чолі з Егмундом, сином норвезького короля Ринга), на правому фланзі — киян, на лівому — новгородців. Печеніги атакували і через частково зведені укріп­лення Великого верхнього міста (відомого в літературі як "місто Ярослава") прорвалися до недобудованого Софійського собору, який сильно постраж­дав від пожежі. Та на вечір вони були остаточно розбиті й у паніці розсія­лися ярами й лісами в околицях міста. Святополк сховався у тестя — Болеслава Хороброго, чия влада на той час поширювалася не тільки на територію Польщі в її сучасних кордонах, а й на землі Моравії та Словакії, від Балтійського моря до Дунаю. Натхненний перемогою, Ярослав у верес­ні 1017 р. виступив проти Болеслава, але той, спішно помирившись у

жов­тні з німецьким імператором, зумів розгорнути проти київського князя сильне військо. Ярославові вдалося оволодіти лише одним польським міс­том. Наближення зими змусило його відвести війська до Києва.

У 1018 р. війну було відновлено. В червні, як тільки просохли дороги, Болеслав і Святополк з польськими військами, німецькими й угорськими найманцями та допоміжними печенізькими загонами вирушили на Во­линь. Ярослав виступив їм назустріч. У другій половині липня армії зій­шлися на березі Західного Бугу. Ярослав зазнав поразки і втік до Новгорода. Болеслав зі Святополком у серпні вступили у Київ, де перед Софійським собором їх з іконами і мощами святих зустрічала очолювана митрополитом делегація.

Але незабаром сталося непередбачене. Польські війська, які Болеслав розмістив "на покорм" у містах і селах Південної Русі, немилосердно грабу­вали населення, і люди у відповідь почали розправлятися з ними. Розгорта­лася партизанська війна. В цей час стосунки між Святополком і Болеславом загострилися. Не виключено, що перший санкціонував напади повстанців на польські загони. Не бажаючи втрачати своїх солдатів, Болеслав, прихо­пивши скарби з князівського палацу, частину боярів, а також сестер Ярос­лава — Предславу і Премиславу, до початку 1018 р. повернувся у Польщу. Результатом його походу було відторгнення від Русі червенських міст.

Святополк, який утвердився в Києві завдяки польській зброї, не ко­ристувався популярністю у населення. Ярослав зібрав у Новгороді нове військо. В кінці 1018 р. він розбив Святополка і вступив у столицю. Свя­тополк утік у степи і знову покликав печенігів. У кінці липня 1019 р. на річці Альті, на тому самому місці, де три роки тому був убитий Борис, полки Ярослава закрили кочовикам дорогу. В запеклій битві, що тривала весь день, війська степовиків були остаточно розбиті. Цією перемогою Ярослав зламав могутність печенігів, які близько ста років погрожували південним рубежам Русі. А Святополк, не покладаючись уже ні на пече­нігів, ні на Болеслава, втік у Чехію, де невдовзі помер.

Ярослав міг святкувати остаточну перемогу. В 1020 р. у них з Інгігердою народився син, якого назвали на честь діда Володимиром.

Усупереч сподіванням, усобиці на Русі не припинилися. Князь Полоць­ка Брячеслав, племінник Ярослава, в 1021 р. несподівано напав на Новго­род і пограбував місто. Ярослав, зібравши київську дружину, розбив його на зворотньому шляху. Полонені новгородці повернулися додому, а Брячеславу вдалося сховатися у Полоцьку. Деякий час вони ворогували, але згодом помирилися і Брячеслав Ізяславич визнав верховенство Ярослава. Значно більше клопоту завдав київському князеві його молодший єдиноутробний брат Мстислав, у свій час відправлений Володимиром правити у далеку Тмутаракань. У братовбивчій распрі він не брав участі, займаючись укріпленням позицій Русі в Передкавказзі. Славу йому при­несла перемога над касозьким (черкеським) князем Редедею.

На початку 1024 р., коли Ярослав був у Новгороді, Мстислав зі своєю дружиною і підвладними йому хозарами та черкесами несподівано з'явив­ся біля стін столиці, проте кияни його не прийняли, і він зайняв Чернігів. Дізнавшись про це, Ярослав почав готуватися до війни, але недооцінив си­ли брата. Восени 1024 р. Мстислав завдав війську Ярослава нищівної по­разки під містечком Лиственом неподалік від Любеча, але переконавшись у тому, що кияни не бажають бачити його великим князем, сам звернув­ся до Ярослава з пропозицією: "Сиди ти на столі своїм у Києві, оскільки ти є старший брат, а мені нехай буде ця сторона" — Дніпровське Лівобе­режжя. Ярослав відповів не одразу, залишаючись у Новгороді з осені 1024 до весни 1026 р., тоді як у "Києві сиділи мужі Ярославові".

В 1025 р. у Ярослава народився син Ізяслав, який закнязював на Русі після смерті батька. Згодом Інгігерда народила йому ще двох майбутніх великих князів — Свя­тослава у 1027 р. і через три роки — Всеволода. Навесні 1026 р. Ярослав, зібравши значні си­ли, вирушив до своєї столиці. З Чернігова до Києва виступив і Мстислав. Князі зустрілися на рукаві Десни в місці її впадіння у Дніпро і в ході особистих переговорів Ярослав пристав на пропо­зицію брага. На Русі утвердилося їхнє спільне правління. Мстислав визнав за Ярославом стар­шинство і владу над Києвом і Новгородом, а та­кож усіма землями до заходу від Дніпра, а за со­бою залишив землі східніше Дніпра з центром у Чернігові, а також Тмутаракань з Білою Вежею. Суперечностей між братами більше не вини­кало, вони допомагали один одному у війнах. Найзначнішим їхнім успіхом була перемога над Польщею, ослабленою чварами, що почалися після смерті Болеслдва Хороброго. В 1031 р. Ярослав і Мстислав виступили у по­хід проти Польщі, в результаті чого під владу Києва було повернено Червенську Русь з містами Перемишль і Холм. З польського полону поверну­лися київські бояри, виведені Болеславом і які знемагали там понад десять років. Брати змогли побачитися зі своїми сестрами Предславою і Премиславою, які вже давно були в шлюбі з представниками правлячих домів Че­хії та Угорщини.

Узятих у Польщі полонених Ярослав розселив на південних рубежах Київської землі вздовж річки Рось, де в 1032 р. почав створювати нову оборонну лінію. Її ключовими містами-фортецями стали Родня, Корсунь, Богуслав і названий на честь небесного патрона великого князя Георгія Побідоносця — Юр'їв (нині Біла Церква). Ярослав прагнув і до зміцнен­ня позицій Русі в Прибалтиці. В 1030 р. він переміг чудські племена, предків естонців, і заснував у їхній землі місто-фортецю Юр'їв (нині Тар­ту). Після цього були походи Ярослава на ятвягів, Литву і мазовшан, а його старший син Володимир, який правив Новгородською землею, підкорив фіно-угорські племена за Невою і Ладогою.

У 1034 р. раптово помер Мстислав, який нещодавно поховав свого єдиного сина Євстафія. Під владу Ярослава перейшли всі землі до сходу від Дніпра з віддаленими колоніями на Дону і Керченській протоці. В то­му ж році у Ярослава та Інгігерди народився ще один син, названий Вя­чеславом, а через два роки — їхній останній син Ігор. Крім синів, у них було три дочки: Анастасія, Єлизавета й Анна.

На кінець 30-х років XI ст. володіння великого князя простягалися від Фінської затоки, Ладоги й Онеги до Чорного та Азовського морів, від Кар­пат і Нижнього Дунаю до Середньої Волги і верхів'їв Північної Двіни, пе­ревершуючи розмірами решту християнських країн. За кількістю населення Русь у Європі поступалася лише Східній (Візантійській) і Західній (Священ­ній Римській) імперіям. Печеніги, які зазнали тяжких поразок від дружин Ярослава під Києвом у 1017 р. і на Альті в 1019 р., більше не наважувалися турбувати Русь. Племінні об'єднання Східної Прибалтики, у межах сучас­них Литви, Латвії та Естонії, визнавали себе данинниками Русі. З Польщею було укладено почесний для Києва мир, а зі скандинавськими країнами, Че­хією і Угорщиною Ярослав підтримував традиційно дружні стосунки.

Політичним успіхам Русі відповідало і монументальне будівництво, яке здійснював Ярослав. У 1037 р. були завершені розпочаті ще князем Володи­миром роботи зі створення нового кільця оборонних споруд довкола Києва, який розрісся. Крім валів, ровів і оборонних мурів, вони включали вежі й кілька воріт. Парадними вважалися повернені прямо на південь у бік Кон­стантинополя, знамениті, багато оздоблені Золоті ворота, над якими висо­чіла церква Благовіщення. На цей час був завершений і ансамбль уже дав­но діючого Софійського собору з розташованим поряд комплексом будівель митрополії. Тоді ж відбулися урочисті церемонії з приводу закінчення таких масштабних робіт, що співпали зі святкуванням 500-ліття Софії Константи­нопольської, освяченої в 537 р., яка вважалася "матір'ю" Софії Київської.

Вздовж центральної вулиці міста (приблизно відповідала сучасній ву­лиці Володимирській), між Золотими ворітьми і площею перед Софійсь­ким собором, було споруджено два величні собори на честь небесних пат­ронів великого князя (Георгіївський) та його дружини (Ірининський), при яких було засновано монастирі. Після 1037 р. неподалік було споруд­жено ще один великий кам'яний собор, не відмічений у літописах, але виявлений під час археологічних розкопок. Тоді ж, на зразок Софії Київ­ської, були зведені величні храми Святої Софії в Новгороді і Полоцьку, а також Спасо-Преображенський собор у Чернігові.

Роки правління Ярослава ознаменувалися становленням на Русі мо­настирського життя, яке ледве починалося при Володимирі. Трохи пів­денніше Києва, на високому гористому березі Дніпра преподобний Антоній заснував знаменитий Печерський монастир. При Софії Київській та її митрополичій кафедрі Ярослав організував освітній центр, де було ство­рено першу на Русі бібліотеку, яка займалася великою перекладацькою діяльністю. З грецької на старослов'янську мову, зрозумілу всім освіче­ним людям Русі, перекладалися книги не тільки церковного, а й світсь­кого змісту. Провідну ідейну та організаційну роль у цій культурно-просвітницькій роботі відігравав один з найближчих сподвижників Ярослава Іларіон, який раніше уславився своїми творами і промовами. Довкола Ярослава та Іларіона при Софії Київській утворилася своєрідна академія — гурток добре підготовлених книголюбів, зайнятих не лише переписуван­ням і перекладом старих текстів, а й створенням нових літературних тво­рів. Тут до 1037 р. було складено перший на Русі літописний звід, який поклав основу наступному давньоруському літописанню.

Ярослав любив читати церковні книги і проводити благочестиві бесі­ди зі священиками і ченцями. Він неодноразово зустрічався з преподоб­ним Антонієм Печерським. Книги князь читав удень і вночі, замовляючи для себе переклади і нові твори. З іменем Ярослава пов'язане створення видатної пам'ятки вітчизняного середньовічного права — зводу законіїв Руська Правда". За любов до знань і розсудливе, обачне управління дер­жавою Ярослава прозвали в народі "Мудрим". Цей почесний епітет не­віддільний від його імені.

В 1043 р. блискучі успіхи були дещо затьмарені невдалим походом на Константинополь старшого сина Ярослава Володимира і воєводи Вишаги. Біля болгарського узбережжя флот русичів настигла сильна буря. Вишата, опинившись з частиною дружини на березі, потрапив у полон і був звільнений лише через чотири роки. Володимир, незважаючи на склад­ність ситуації, розбив висланий проти нього візантійський флот, але з ог­ляду на понесені втрати змушений був вернутися додому. Стосунки з Ві­зантією на деякий час зіпсувалися. Конфлікт з імперією поглибився і тим, що, всупереч волі візантійської сторони і багатолітньої традиції, Ярослав посадив на київську митрополичу кафедру не грека з Константинополя, а свого сподвижника Іларіона.

Загострення стосунків з могутньою Візантією, яка прагнула не лише до церковно-культурної, а й політичної гегемонії в усьому східно-христи­янському світі, змусило Ярослава більше уваги приділяти стосункам з державами Центральної і Західної Європи. Традиційно близькими були стосунки зі скандинавськими країнами, зокрема зі Швецією, до того ж сам Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Олафа III. Дружиною Ізяслава Ярославича була Гертруда-Олісава (Єлизавета), дочка польського короля Мешка II, яку видали за київського княжича у зв'яз­ку з встановленням миру між Польщею і Руссю на початку 30-х років. Святослав Ярославич був одружений з Одою, дочкою впливового графа Нижньої Саксонії Липольда Штаденського, гегемона Північної Німеччи­ни. Його великі володіння примикали до Польщі з заходу. Ярослав, не ду­же довіряючи Мешку II, хотів мати союзника у нього за спиною.

Розвиткові й зміцненню стосунків з провідними європейськими дер­жавами, які перебували у сфері церковної юрисдикції Риму, сприяли і шлюби дочок Ярослава. Старша, Анастасія, стала дружиною угорського короля Андрія; Єлизавета була у шлюбі з королем Норвегії Гаральдом III, а після його смерті обвінчалася з датським королем Свеном II. Молодша Ярославна, Анна, вишла заміж за короля Франції Генріха І, і після смер­ті чоловіка багато років правила країною від імені свого малолітнього си­на, майбутнього французького короля Філіппа II. Київський палац Ярос­лава, його "Великий двір" часто приймав іноземних гостей і послів, які сватали за своїх монархів і наслідних принців дочок великого князя.

У ті часи династичні шлюби насамперед мали на меті політичні цілі, скріплювали мирні договори і гарантували міцність союзів. Однак не треба думати, що вони завжди суперечили волі молодих людей. Відомо, наприклад, що Гаральд, коли був принцем, добивався прихильності Єлизавети Ярослав- ни на рицарських турнірах. Він складав на її честь вірші, які сам виконував, славлячи свою кохану в різних країнах Європи, і зрештою досяг взаємності. Відносини Русі та Візантії до останніх років князювання Ярослава за­лишалися напруженими. Незадовго до смерті Ярослава ситуація нормалізу­валася, що було ознаменовано шлюбом його сина Всеволода з Марією — дочкою Константина IX Мономаха, який правив у ті роки у Візантії. Від цього шлюбу в 1053 р. народився Володимир, прозваний на честь діда по материнській лінії Мономахом. Йому судилося відіграти видатну роль в іс­торії Київської Русі.

Великим ударом для похилого Ярослава була смерть його старшого си­на, наслідника престолу Володимира, який помер у 1052 р. Старшим серед Ярославичів став Ізяслав. І хоч великий князь був прихильнішим до освіче­ного та урівноваженого Всеволода, але побоюючись братовбивчих війн, піс­ля смерті заповів Русь турботам усіх трьох, наставляючи їх жити в братерській любові й визнавати старшинство Ізяслава. В безпосереднє управління Ізяславові передавалися Київ і Новгород. Святослав одержав Чернігівську землю з Тмутараканню, а Всеволод — Переяславську і Ростово-Суздальську землі. Двом молодшим синам Ярослава, Вячеславу та Ігорю, передавалися Волинь і Смоленська земля. У Полоцьку залишався племінник великого князя Брячеслав Ізяславич, а Прикарпаття (майбутня Галицька земля) пе­реходило внукові Ростиславу, синові померлого Володимира Ярославича.

Це зовсім не означало, як прийнято вважати, роздробленість Давньо­руської держави. Розподіл земель між членами правлячого дому за прин­ципом старшинства було традиційною практикою, при цьому сувереном усієї Русі вважався великий князь, який володів Києвом. Його молодші брати, сини і племінники виступали в ролі своєрідних генерал-губернаторів окремих земель-князівств і часто переходили з міста в місто. Держав­на єдність Русі, при всіх внутрішньополітичних конфліктах і перипетіях боротьби за престол, зберігалася до 30-х років XII ст.

Помер Ярослав Мудрий 20 лютого 1054 р. у своїй резиденції під Києвом — Вишгороді. В останні дні біля нього був його улюблений син Всеволод, який перевіз тіло батька у Київ і разом з братами і онуками по­кійного, які зібралися у столиці з приводу похорону, поховав його в мар­муровому саркофазі, поставленому в Софійському соборі.

Правління Ярослава Мудрого було одним з блискучих періодів в історії Київської Русі. Якщо завданням Ігоря і Святослава було утвердження Дав­ньоруської держави як провідної сили Східної Європи, метою Ольги і Во­лодимира — прилучення Русі до християнської віри і основ візантійсько- православної традиції, то Ярослав, відновивши державну єдність після смут і уособиць перших років, що настали після кончини Володимира, зосере­дився на мирній творчій праці. Саме в роки правління Ярослава було зак­ладено ті основи вітчизняної культурної традиції, які, проявляючись в архі­тектурі та історіографії, образотворчому мистецтві й громадській думці, книжковій освіченості й монастирському житті, продовжували розвиватися у східнослов'янських народів протягом усіх наступних століть. При Яросла­ві Мудрому культура Давньої Русі, прилучена до досягнень візантійсько- християнської цивілізації, розкрилася в усій повноті й багатстві, а Київ пе­ретворився на одне з найбагатолюдніших і найкрасивіших міст Європи.

Джерело. 100 найвідоміших українців.