(942-972) 

"Повість временних літ" датує початок самостійного правління вели­кого князя Святослава Ігоревича 964 роком. Недовге, але яскраве і наси­чене подіями, його правління ознаменувалося для Русі спочатку блиску­чими перемогами, а потім і гіркими втратами.

Святослав Ігоревич народився у 942 р., а через три роки його батька убили повсталі древляни. Малолітній князь символічно був учасником у битві з древлянами в 946 р. Опікуваний своїм годувальником Асмудом, він зміг тільки перекинути списа через голову коня, але для дружини це означало початок бою, який був виграний. Уже в підлітковому віці, в се­редині 950-х років, Святослав княжив у Новгороді, правити яким міг тіль­ки разом з довіреними людьми княгині Ольги. На півночі, в язичницько­му середовищі багато в чому ще варязької дружини, формувалися його вдача і переконання. Тут довкола молодого Святослава зібралися відваж­ні й войовничі друзі, що склали кістяк його майбутньої раті.

Та обставина, що син опинився цілком під впливом язичників, коли Ольга прийняла хрещення, непокоїло княгиню, і в кінці 950-х років вона покликала його в Київ готуватися до вступу на престол і вникати в дер­жавні справи. Проте релігійні пристрасті, що пі­дігрівалися конфліктом поколінь і суперництвом між києво-полянським і варязько-слов'янським елементами, зробили матір і сина лідерами про­тиборствуючих угруповань. Ольга спиралася на родовите, уже значною мірою христианізоване київське боярство і міську верхівку столиці, яка здійснювала адміністративний контроль над країною, а за Святославом стояла різноплемінна язичницька дружина.

Ольга просила сина хреститися, але Святослав не погоджувався, мотивуючи свою відмову побою­ванням втратити авторитет серед воїнів: "Як мені одному прийняти нову віру? Дружина почне смія­тися наді мною!". Тоді Ольга говорила йому: "Як­що ти хрестишся, то й інші почнуть робити те са­ме", проте ці уговори на нього не подіяли. Окремі дружинники Святослава приймали християнство, і хоч молодий князь не перешкоджав тому, проте зустрічав новонавернених глузуванням. Літописець пише, що Святослав був хоробрим і легким на підйом, як барс, і багато воював. У молоді роки він загартувався на півночі, у боротьбі з варязькими загонами, які загрожували Русі з Балтійського моря, і на південних рубежах, відбиваючи набіги печенігів. У походи він не брав з собою обозу, навіть казанів, а харчувався зі своїми дружинниками засмаже­ним на вугіллі м'ясом. Навіть намети не возив з собою, а спав на повстині, поклавши під голову сідло. Святослав ніколи зненацька не нападав на противника, він сповіщав йому відкрито, попереджаючи: "Хочу йти на вас". Про початок походів Святослава відомо з літописної статті 964 р., коли він, досягши 22-літнього віку, зібрав численне військо для великої війни на сході. Спочатку він вирушив підкоряти в'ятичів — слов'ян, котрі жили у вер­хів'ї Дону та Оки і платили данину Хозарському каганатові. До складу Хозарії входили Нижнє Поволжя зі столицею каганату, великим торговельним містом Ітіль, а також Північний Кавказ, Приазов'є і Східний Крим. Влада кагана поширювалася на буртасів Середнього Поволжя, на алано-булгар Подоння, Донеччини і Харківщини, на в'ятичів і деякі інші племена.

Підкорення в'ятичів неминуче вело до війни з Хозарією, яка спалах­нула в 965 р. Святослав розбив війська каганату. Підкорив аланів і булгар у басейні Північного Дінця, на Дону, він близько підійшов до Волги, ово­лодів добре укріпленим, побудованим ще візантійськими інженерами, містом-фортецею Саркелом, яке на Русі називали Білою Вежею. Це доз­волило Святославові розгромити розташовану в дельті Волги столицю Хозарії Ітіль. Потім Святослав направив свої війська до гирла Тереку, заво­лодівши важливим хозарським містом Семендером, а незабаром, просуваючись Північним Кавказом, переміг місцевих ясів і касогів. Заво­лодівши Прикубанням і територією поблизу Керченської протоки, Свя­тослав завершив розгром Хозарії, яка тривалий час була головним супер­ником Київської Русі у Східній Європі, і зі славою, багатими трофеями та великою кількістю полонених вернувся у Київ. За свідченням мусуль­манських авторів, розорення від святославових дружин зазнала також Волзька Булгарія, яка прийняла іслам.

Розселення довкола Києва полонених хозар (їхня верхівка вже прий­няла іудейство), волзьких булгар і представників інших етносів Поволжя і Передкавказзя, серед яких було чимало мусульман і християн, сприяло активізації торгівлі з Прикаспієм і Центральною Азією, зокрема з могут­ньою середньоазіатською державою Саманідів зі столицею у Бухарі. Звід­ти до Русі надходила основна маса дзвінкої монети — срібних диргемів.

Для зміцнення східних позицій Русі Святославу належало закріпити­ся на Середній Волзі, у волзькій дельті, біля Тереку, на Дону і в Приазов'ї. Проте довгий час під владою Києва залишалися лише Біла Вежа і Тмутаракань з Керченським півостровом, Таманню і пониззя Кубані. Мо­лодий князь не подбав про закріплення своєї влади на Волзі і Тереку, вдовольнившись пограбуванням і знищенням Хозарії. Не врахував він і небезпеки з боку печенігів, які кочували у степах Північного Причорно­мор'я. Це можна пояснити не тільки недостатнім досвідом і недалеког­лядністю Святослава, а й об'єктивними причинами: Русь не мала потріб­ної для швидкого заселення і освоєння величезних територій до Волги, Каспія і Кавказу кількості людей, тому влада її над степовою смугою Східної Європи виявилася неміцною і нетривалою.

Увага Святослава, натхненного розгромом Хозарії, в 968 р. перено­ситься на Дунай і Балкани. В цей час Візантія, утискувана арабами в Си­рії і німцями в Італії, вела виснажливу війну з Болгарським царством. Бо­ротися на три фронти у неї не вистачало сили. Тому греки звернулися за допомогою до Святослава, підкріпивши своє прохання багатими подарун­ками. Навесні 967 р. Святослав розбив болгарську армію і, згідно "Повіс­ті временних літ", узяв вісімдесят міст на Дунаї, швидко заволодів біль­шою частиною території Болгарського царства. Візантія, змушена в наступному році посилати йому багаті дари, названі літописцем "дани­ною", явно не розраховувала на такий приголомшуючий успіх, а безпосе­реднє сусідство з Руссю і зовсім не входило в її плани.

Проте Святослав, завоювавши багаті болгарські землі, не збирався залишати їх. У нього визрів план створення величезної, на давньорусько- болгарській основі, держави — від Чорного моря і Балкан до Балтики, Волги і Каспію зі столицею у Переяславці, в дельті Дунаю, де перетина­лися важливіші торговельні шляхи, які зв'язували Русь з Візантією, країна­ми Центральної Європи і Причорномор'я. Князь стверджував, що там — середина землі його, що "туди привозять все добро: від греків ідуть туди тканини, золото, вино і овочі різні; від чехів і угорців — срібло і коні; а з Русі — хутро, віск, мед і раби". Певну роль зіграло і те, що в Києві, де реальна влада була в руках Ольги і бояр, які прийняли християнство, він почував себе скутим і невпевненим, тому й не прагнув туди повертатися.

Між тим греки, марно намагаючись відтіснити Святослава від кордо­нів імперії власними силами (війни з арабами і німцями тривали), бага­тими подарунками схилили до нападу на Русь печенігів. Кочовики, ско­риставшись відсутністю у Придніпров'ї основних військ русичів, навесні 968 р. прорвалися до Києва і взяли його в облогу. Кияни на чолі з прес­тарілою Ольгою, що опікала онуків, опинилися в критичному становищі, тим паче, що Святослав не знав про небезпеку, яка нависла над містом і його рідними. На щастя, в Києві знайшовся відважний юнак, який знав печенізьку мову. Йому вдалося пробратися крізь ворожий стан і сповіс­тити Святослава про небезпеку. Одержавши звістку про облогу столиці, Святослав з основними силами вирушив на Київ. Печеніги ж, почувши про його наближення, пішли в степ. На якийсь час небезпека минула. Князеві довелося вислухати гіркі дорікання матері, бояр і старійшин. Во­ни казали: "Ти, князю, шукаєш чужої землі і береш її, а до своєї тобі і ді­ла немає; нас мало не взяли печеніги, разом з твоєю матір'ю і дітьми".

Ольга була проти війни з Візантією, яку замишляв її син, розуміючи, що його шанси на перемогу невеликі. До того ж задуманий похід на греків зво­див нанівець її багатолітні зусилля щодо зближення з християнським світом. Проте Святослав був непохитним. Поховавши матір улітку 969 р., він на чо­лі 60-тисячного війська знову вирушив на Балкани. У Києві він посадив на князівство свого старшого сина Ярополка; другого сина, Олега, залишив правити Древлянською землею. Тоді ж позашлюбного сина Святослава від ключниці Малуші Володимира вирішено було послати в Новгород.

Наступне повернення Святослава на Балкани не було для греків нес­подіванкою. Імператор Никифор II Фока подарунками і обіцянками пе­реманив на свій бік майже всіх знатних бояр, яким перспектива опини­тися під владою гордого і пихатого північного язичника була не до вподоби. Проте в самому Константинополі події несподівано повернули в драматичному напрямі. Зміщений імператором з усіх посад за зв'язки з його молодою дружиною, красунею Феофаною, уславлений полково­дець Іоанн Цимісхій, за сприяння своєї коханки, 11 грудня 969 р. здійс­нив державний переворот. Никифора було вбито і вінець дістався Іоанну, але проти нього одразу ж виступив племінник Никифора, Вард Фока. Іо­анн розгромив його війська, але мав терміново вирушити в Сирію, де ара­би, користуючись смутою в імперії, перейшли у наступ і взяли в облогу Антіохію. Водночас у Південній Італії активізувалися німці.

Ці обставини полегшили Святославові швидке відновлення своєї вла­ди над Болгарією і контроль над балканськими перевалами, створивши тим самим безпосередню загрозу Константинополю. Навесні 970 р. Іоанн відтіснив арабів, але в той же час київський князь спустошив Фракію і пі­дійшов до Адріанополя, що прикривав Константинополь з боку Європи. В результаті переговорів тут було укладено угоду, за якою Святослав за­лишав Фракію, зберігаючи за собою територію Болгарського царства. Кордон проліг по Балканському хребту.

Як виявилося, Святослав учинив необачно, довірившись візантійцям. Іоанну потрібен був короткий перепочинок, який він використав для зак­ріплення перемоги над арабами і умиротворення німців в Італії. У берез­ні 971 р. імператор на чолі військ, що повернулися з Сирії, несподівано оволодів перевалами через Великий Балканський хребет і уже 14 квітня зайняв столицю Преславу. Водночас його флот, оснащений смертонос­ним "грецьким вогнем", увійшов у гирло Дунаю, відрізавши Святослава, який перебував з основними силами на південному березі ріки, від Русі.

Князь, розосередивши на зимові місяці свої війська в болгарських містах, перед переважаючими силами противника змушений був терміно­во стягувати війська в добре укріплений Доростол на березі Дунаю. Нев­довзі місто було блоковане з суші і кораблями з боку ріки. Почалася три­місячна облога, під час якої русичі неодноразово робили сміливі вилазки, знищуючи облогові машини противника. Проте припаси в місті швидко вичерпувалися: замаячіла загроза голоду. Передбачаючи загибель усіх своїх замислів, Святослав зганяв злість на християнах. Саме в них він убачав адептів ворожого бога, який підтриму­вав греків. Почалося масове принесення християн у жертву Перуну, що, природньо, не полегшило становища обложених. Але й імператорські вій­ська також зазнавали значних втрат.

Наприкінці липня 971 р. обидві сторони погодилися на переговори. На відміну від Іоанна, який прйбув на зустріч із князем у супроводі пишного почту в сяючих золотом латах, Святослав приплив на човні, гребучи, як і всі інші воїни; зовні нічим, крім чистішого одягу, не відрізнявся від них. При­сутній на переговорах візантійський історик Лев Діакон описав портрет дав­ньоруського князя: "Ось яка була його зовнішність: помірного росту, не ду­же високого і не дуже низького, з кудлатими бровами і світло-синіми очима, кирпатий, безбородий, з густим, занадто довгим волоссям над верхньою гу­бою. Голова у нього була зовсім гола, але з одного боку звисало пасмо во­лосся — ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди і всі інші час­тини тіла цілком розмірні... В одне вухо в нього була вдіта золота сережка".

Особиста зустріч Іоанна зі Святославом скріпила мирний договір, за яким київський князь зобов'язався залишити Болгарію і ніколи більше не зазіхати ні на цю країну, ні на візантійські володіння у Криму. Імператор же зобов'язався забезпечити всім необхідним для повернення додому 22- тисячного війська, що залишилося у Святослава, і "як до друзів" стави­тися до русичів, які прибули у Царгород у торговельних справах.

Основна частина війська на чолі з воєводою Свенельдом, що висунув­ся ще при Ігорі, сухим шляхом вирушила прямо на Київ, а Святослав з малою дружиною попрямував додому по Дніпру. Похилий, досвідчений Свенельд попереджав князя, що на порогах на нього можуть чатувати пе­ченіги, пропонував обійти це небезпечне місце на конях, але той не прис­лухався до передбачливої поради. Провівши зиму на Білобережжі, у гир­лі Дніпра, з початком весни 972 р. князь вирушив угору по річці.

Ненависть Святослава до християн весь цей час не вгамовувалася. Го­туючись до повернення на Русь, він послав у Київ гінця з наказом зни­щити в місті церкви. Це розпорядження частково було виконано, зокре­ма споруджену Ольгою на Старокиївській горі біля великокняжого палацу церкву перетворено на руїни. Зазнавши тяжкої поразки і втративши дві третини війська, позбувшись усіх завоювань на Балканах і не маючи вже змоги контролювати більшу частину номінально підвладних йому територій розгромленої Хозарії, суво­рий князь планував почати масові гоніння проти християн. Тому цілком імовірно, що "переяславцями", які повідомили печенігів про його маршрут і сили, були християни з Переяслава, що боялися репресій з боку князя. Попереджений про маршрут київського князя, печенізький хан Куря влаш­тував на порогах засідку, в якій Святослав і загинув у березні 972 р. Свят­куючи перемогу, хан наказав зробити з черепа цього уславленого воїна оз­доблений золотом келих з написом: "Чужого бажаючи, своє згубив".

Історична роль Святослава досить неоднозначна. Він був відважним і талановитим полководцем, дотримувався простоти в усьому в житті, був від­критим і благородним. Але ці якості нерідко поєднувалися в ньому з жорс­токістю і спалахами люті. Його полководницька вдача, на жаль, не завжди доповнювалася політичною далекоглядністю і розумним використанням наслідків своїх блискучих перемог. На вершині своєї могутності він володів величезними територіями від Балкан до Середньої Волги і від Балтійського моря до Каспію та Кавказу. Але утримати їх йому не вдалося. Майже всі за­войовані ним території невдовзі було втрачено. Численні війни Святослава виснажили Русь, а налагоджені за Ольги дипломатичні стосунки з провід­ними християнськими державами розпалися. Нове піднесення Русі забезпе­чила діяльність позашлюбного сина Святослава — князя Володимира.